— Он як?
— За кого Ви мене маєте? Мені… — котра зараз година? — минуло двадцять років, я живу так, як хочу, хіба ні?
— Звісно, що так.
— І потім, уявіть собі, все те, що раніше викликало у мене, підлітка, відразу, як от: поцілунки, пестощі, зрештою мені сподобались. Кумедно, що ми так змінюємося, правда?
— Я дуже рада за тебе, Оскаре. Ти добре ростеш.
— Ми не спробували лише одну штуку — поцілунок з язиком. Пеггі Блу боялася, що завагітніє від цього. Як Ви гадаєте?
— Гадаю, вона має рацію.
— Справді? Можна мати дітей, цілуючись у губи? Тоді в мене будуть діти від Китаянки?
— Заспокойся, Оскаре, все-таки ймовірність цього низька. Дуже низька.
Бабця-Ружа мала такий упевнений вигляд, що я трохи заспокоївся, бо, скажу тобі, Господи, лише тобі, що один раз, а то й два чи більше ми з Пеггі Блу таки просовували язика.
Я трохи поспав. Потім пообідав з Бабцею-Ружою, і мені стало краще.
— Я був страшенно стомленим сьогодні вранці.
— Нічого дивного. Від двадцяти до двадцяти п'яти років ми допізна розважаємось на вечірках, влаштовуємо свята, ведемо розгульне життя і не дуже про себе дбаємо. За це треба платити. Ти не хотів би сходити до Бога?
— Нарешті, Ви знаєте його адресу?
— Гадаю, він живе у каплиці.
Бабця-Ружа одягла мене так, ніби ми зібралися на Північний полюс, обняла і повела до каплиці, яка стоїть у глибині лікарняного парку, за замерзлими галявинами, втім, годі пояснювати тобі де це, адже це твій дім.
Я був шокований, коли побачив твою статую, точніше стан, у якому ти перебував: практично голий, худющий, на хресті, весь у ранах, закривавлена від колючок голова вже не тримається на в'язах. Це мені нагадало мене самого. Я обурився. Якби я був Богом, як ти, я такого не допустив би.
— Бабцю-Ружо, будьте серйозні, Ви як кечистка, колишня відома чемпіонка, не будете ж Ви в це вірити!
— Чому ні, Оскаре? Невже ти мав би більше довіри до Бога, якби перед тобою постав культурист з напрацьованими біфштексами, виступаючими м'язами, лискучою шкірою, короткою зачіскою і трусиками, які вигідно підкреслюють форми?
— Ну…
— Подумай, Оскаре. Хто тобі ближчий: Бог, який нічого не відчуває, чи Бог, який страждає?
— Звісно, той, що страждає. Але якби я був ним, якби я був Богом, якби у мене були його можливості, я б уникнув страждань.
— Ніхто не може уникнути страждань. Ні Бог, ні ти. Ні твої батьки, ні я.
— Авжеж. Згоден. Але навіщо страждати?
— Власне не всяке страждання є стражданням. Вдивись краще в його обличчя. Придивись. Хіба у нього вигляд страждаючого?
— Ні. Дивно. Він не виглядає на людину, у якої щось болить.
— От бачиш, мій маленький Оскаре, треба розрізняти два типи страждань: фізичне і моральне. Фізичний біль ми терпимо. А моральний — обираємо.
— Не розумію.
— Якщо тобі у кисті та в стопи забивають цвяхи, тобі нічого не зостається, як відчувати біль. І ти його терпиш. Натомість зовсім не обов'язково відчувати біль від думки, що помреш. Тобі ж не відомо, що це таке. Отже, вибір за тобою.
— Ви знаєте людей, які радіють від думки, що вони помруть?
— Так, знаю. До них належала моя матір. На смертному одрі вона солодко посміхалась, була нетерплячою, їй так кортіло довідатись, що має статися.
У мене скінчились аргументи. Оскільки хотілося дізнатись, яке було продовження, я деякий час міркував над тим, що вона розповіла.
— Але більшість людей не відзначаються допитливістю. Вони тримаються за те, що мають, наче воші кожуха. От, наприклад, моя ірландська суперниця Плам Пудинг, яка важила сто п'ятдесят кіло натщесерце у самих трусиках, ще до того, як вона допалася до свого улюбленого пива "Гіннес", завжди казала мені: "Вибачайте, але я не помру, я на це не пристаю, я під цим не підписувалась". Вона помилялась. Адже ніхто їй не обіцяв, що життя має бути вічним, ніхто! Вона ж уперто хотіла в це вірити, протестувала, відмовлялася від думки, що її не стане, казилася, впала у депресію, схудла, закинула кар'єру, стала важити не більше тридцяти п'яти кілограмів, виглядала, як хребет морського язика, і врешті-решт розсипалася. Як і всі, вона все-таки померла, але думка про смерть зіпсувала їй життя.
— Ця Плам Пудинг була ідіоткою, Бабцю-Ружо.
— Примітивна, як селянське рагу. А воно дуже поширене, те рагу. Звична річ.
Тут я також ствердно хитнув головою на знак згоди.
— Люди бояться помирати, бо їх лякає невідомість. А що воно, власне, таке — та невідомість? Оскаре, я пропоную тобі не боятись, а довіряти. Поглянь на обличчя Господа на хресті — він терпить біль фізичний, але не відчуває моральних мук, бо вірує. І цвяхи завдають йому менше страждань. Він повторює: мені боляче, але не це біль. Ось так! У цьому й полягає винагорода за віру. Я хотіла тобі це показати.
— Гаразд, Бабцю-Ружо, коли мені буде смертельно страшно, я постараюся вірити.
Вона обняла мене. Зрештою, нам було добре в цій безлюдній церкві разом із тобою, Господи, ти був такий умиротворений.
Після повернення я довго спав. Мені хочеться спати дедалі більше. Якась невтолима потреба. Прокинувшись, я сказав бабці Ружі:
— Власне, я боюсь не невідомості. Просто шкода втратити те, що відомо.
— Мені також, Оскаре. Може, запропонуємо Пеггі Блу випити з нами чаю?
Пеггі Блу випила з нами чаю — вони гарно порозумілися з Бабцею-Ружою, ми досхочу посміялися над розповіддю Бабці-Ружі про її бій із сестрами Жиклет, трьома близнючками, які видавали себе за одну. У кінці кожного раунду одна з сестер Жиклет, виснаживши противника своїми наскоками з усіх боків, вистрибувала з рингу, мотивуючи це необхідністю сходити попісяти. Вона йшла до туалету, замість неї поверталася інша сестра і, повна сил, продовжувала боротьбу. І так кілька разів. Усі гадали, що існує лише одна невтомна стрибунка Жиклет. Бабця-Ружа розгадала таємницю, замкнула двох дублерш у туалеті, ключ викинула у вікно й довершила справу. Кеч — це спорт, який потребує хитрощів.
Потім Бабця-Ружа пішла. Медсестри наглядали за Пеггі та мною, ніби ми петарди, які от-от вибухнуть. Чорт забирай, мені все-таки тридцять років! Пеггі Блу пообіцяла, що сьогодні вночі прийде до мене як тільки зможе, натомість я заприсягся, що цього разу не всовуватиму язика.