1968— 1975
© ВСЕСВІТ. — 1978. — №№ 1-3.
© БОРЩЕВСЬКИЙ Сергій, ЖОЛОБ Світлана, переклад з іспанської, 1978.
Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ
ЩЕ ОДИН ГАБРІЕЛЬ ГАРСІА МАРКЕС
Цей твір — про владу і про міф. Про міф влади і про владу міфа. Отож обидві його основні теми не йдуть окремо, а щільно й складно переплітаються.
Латинську Америку не без підстав називають "палаючим континентом". Земля революцій, край тривалих, запеклих боїв за свободу. Політична дія, одначе, породжує протидію, особливо в атмосфері нестійкості, бродіння. Тому Латинська Америка — ще й традиційний континент путчів, заколотів, державних переворотів, поживне середовище для узурпаторів, диктаторів, тиранів, яким нерідко шлях до президентських палаців прокладають чужі багнети. І, ховаючись за ці багнети, фактично будучи їхніми бранцями, тирани множать беззаконня, муки, страх. їхня жорстокість і байдужість до людського життя скидаються на якесь анахронічне варварство: на похмурий фанатизм жерців і касиків доколумбової епохи, на грубу зажерливість конкістадорів, що "навертали" жерців і касиків до християнства, до цивілізації.
А втім, відколи був підпалений рейхстаг, після "ночі довгих ножів" і "кришталевої ночі", а надто після чорних димів над печами Майданеку, Освенціму, Тремблінки, все це латиноамериканське варварство вже не здається таким анахронічним. Воно стало прикметою трагічних розламів XX століття: старий світ горами трупів намагається перекрити шлях світові новому, революційному, справедливому. Нині диктатор — постать, типова для антагоністичного світу; необмежена, неправедна, реакційна влада, що ґрунтується на безжалісному визиску,— явище вельми поширене.
Тому й написав Гарсіа Маркес роман про диктатора та його владу. Проте в "Осені патріарха" ми не знайдемо викладу історії одного з карибських узурпаторів, історії, що спирається на розгорнуту картину життя країни, містить аналіз економічних, політичних, ідеологічних, психологічних причин і наслідків. Перед нами зовсім інша художня тканина.
Казімеж Брандис якось сказав, що фашизм — явище, безперечно, не лише німецьке, але німецькі реакціонери "були його класиками". Тож чи не переконливіше, результативніше було б, викриваючи це відворотне явище, писати саме про німецький фашизм, про форми, систему, вироблені саме цими "класиками" — гітлерівським третім рейхом? Щоправда, колумбієць Габріель Гарсіа Маркес навряд чи міг би переконливо висвітлити німецьку дійсність 30-40-х років, та й навряд чи поставив би перед собою таке завдання. Німецький матеріал найпереконливіший, найрезультативніший, коли йдеться саме про історично ясну картину, про аналіз економіки, політики, ідеології, психології. Що ж до спроб осягти дух крайньої буржуазної диктатури, вловити суперечливість, навіть химерність її взаємодії з підданими, то такі спроби, як правило, не мали успіху в німецькій літературі. Візьмімо, наприклад, роман Г. Фаллади "Кожен помирає сам": атмосфера страху, насильства відтворена тут надзвичайно відчутно, зримо, але іншого аспекту проблеми — нацистського механізму вловлювання душ — письменник майже не торкнувся. Це, правда, зробили Ліон Фейхтвангер у романі "Брати Лаутензак", Леонгард Франк у "Німецькій новелі", певним чином і Томас Манн у "Докторі Фаустусі". Але ніхто з них не обійшовся без демонології, не відірвався — у переносному, звичайно, значенні — від середньовічної легенди про щуролова, від її символіки й магії.
У Фейхтвангера старший із братів Лаутензак — Оскар, придворний пророк і "чарівне дзеркало" Гітлера, паралельно з моральною нерозбірливістю наділений багатьма талантами і навіть таємничим даром ясновидіння. Це кидає відблиск якоїсь диявольської значущості не тільки на фюрера, а й на створений ним терористичний режим. Конкретний відрізок німецької історії (змова промислової еліти з нацистами, прихід нацистів до влади, підпал рейхстагу) з певного погляду міфізовано — хоч і як арену дії зла.
Гарсіа Маркес, навпаки, використовує міф як засіб — його структури й форми, його уявлення про простір, час, реальність. А в результаті — деміфізація, так би мовити, "розчаровування" дійсності. І ще — тиран, до дна просвічений у всій його порожнечі, і тягар його влади скинутий, як мана, як сон.
Але чому все-таки міф, чому саме він узятий за вихідний момент?
Латинська Америка — домен міфічного. Те, що в Європі живе чи зберігається лише як пам'ять про наївне дитинство людства, тут усе ще сповнює душу народу, становить його колективну свідомість. Міфотворче сприйняття світу живиться строкатою мішаниною стародавніх індіанських ритуалів, уламків напівзабутих тотемічних релігій, занесених із Чорної Африки, і до невпізнання спотворених християнських вірувань. Воно надихається грізною величчю Анд, титанічною могутністю річок, буйною непрохідністю безмежної сельви. Воно накладається на грандіозність ацтекських пірамід і гідних подиву храмів майя. Людина живе тут поряд з матеріалізованими міфами, серед них, у нерозривній з ними єдності. Міфи визначають її ставлення до навколишнього світу, регламентують норми її поведінки. Тому письменник у Латинській Америці (особливо якщо його цікавить світ духовний, світ свідомості) навряд чи може нехтувати міфом або просто переступати через нього. Проте міф можна, осмисливши по-філософському, "зняти", усунути, художньо розколоти, вносячи в нього сумнів.
Справжній міф здатен створити ілюзію цілковитої вірогідності, якої не може похитнути неправдоподібність, навіть фантастичність сюжету. Гарсіа Маркес користувався цим, на це він спирався ще в "Ста роках самотності" (1967) — романі, що приніс йому світову славу: в містечку Макондо, що загубилося на краю сельви, заїжджі цигани катають місцевих хлопчаків на літаючих циновках; священик падре Никанор демонструє силу християнської віри, здіймаючись на кілька сантиметрів над поверхнею землі а Ремедіос Прекрас— на взагалі злітає в небо; худоба одного з Буендіа, Ауреліано Другого, неймовірно плодиться завдяки присутності його любострасної подруги мулатки Петри Котес; околицями Макондо блукає Агасфер; старий циган Мелькіадес помирає, воскресає, знову помирає, але й після цього вряди-годи з'являється у відведеній для нього в будинку Буендіа кімнатці, де заплутався час і тому "завжди стоїть березень і завжди понеділок"; чоло численних синів полковника Ауреліано Буендіа позначене невитравним знаком і т. д.