Вогкою ганчіркою історик протирав на підвіконнях і на підлозі радіактивний пил, — дім пустував, відколи батька перевели на нову роботу, — сіріла павутина на разламаних ніжках стільця, під сонячним квадратом парувала підлога; ще пахли антонівкою порожні ящики в сінях і порцеляновий голуб з тумбочки тихо поглядав на метушню, земля у вазонах зотліла на порох, під вішалкою стояли рядком піввідрові бутлі; прийшла думка роздати їх, щоб молодим вином наповнилась пам’ять про мене; і озирнувся на кроки. Батько на порозі поставив торбу з харчами, повітався за руку, звично і заклопотано, ніби бачились тільки вчора; батько поспішав; маю довідки зібрати для сільради, є на хату покупець, кабель на причілку перегорів, добре, хоч пожару не наробило, пороги з обох боків поміняв, поставив стояки, якщо прийде чоловік, то ти йому поможи накриття зробити, там цвяхи подаси, чи драбину потримаєш; тут горе кругом, грузчика вбило, когось судитимуть, машиністи за кілометр почали трубити, дали по гальмах, мало вагони з рейок не позлітали, він собі йде, сумку з вином і помідорами потім найшли; він собі озирнувся, рукою до поїзда помахав, то з потилиці розчерепило голову, дрантя здерло, аж заголило всього, стільки по шпалах проволокло, а прийшлось нараджати, нема в шо вдягнути вдома, трусів лишніх немає; такі бідні; жінку покинув і двоє дітей, це ж від нашого заводу рахується робітник, платитимем пенсію за втрату годувальника; повіриш? нє? це шосте самогубство за високосний рік! тутай мама дерунів передала, питає, коли до нас, сину, приїдеш? тут приберу і довідаюсь, сяду на попутню, скільки там теї дороги; хочу сходити на рибу, побачити сельчан, ждіть на тижні! ну, я поїхав за довідками — проведи батька до воріт, як колись проводжали сумновидого тебе, і, коли він заозирається з машини, гукни через паркан, я скоро приїду, приїду! доки просихали кімнати і з банки пив молоко, ліктем обтираючи теплі патьоки на животі, серце виясніло від туги, серце свідчило, — так звик почуватись на людях чужим, що й при зустрічі батька зчужіло змовчував, — серце знало, ти молився щопівночі за рідню і трудно розміняти схлип на буденну балаканину; мусиш звикнути до звичайного, обсвіченого злагодою і звичаєм прощати, та й розмова перекинеться на понурі сільські тривоги, скільки даватимуть палива на талони, яка картопля вродила, капусту всю вирубали, село звиродніло на злодійську зграю, оббирають сусідів, обносять поля, ніхто робити не хоче, п’ють і казяться, як перед людоїдством, віриш, сину? лекше змовчати; врятує дума про малих світу; стара й поважна, блідаво розгублена на лиці, залікована по психлікарнях сусідка бавить сестрину онуку, притискає немовля до грудей і всміхається двома надщербленими зубами, блаженно тихо дивиться вслід перехожим, всюди виказує свою радісну несамотність; от несе пів-відерця води і одноруч підпихає коляску, сам зболілий дух відчаю і смирення нахиляється над малям, обсмикує на рожевому тілі пелюшку, акишагакає на курей по грядках, а коли родичі поїдуть, вона стоятиме біля воріт, аби повітатися з кожним, всією поставою нагадуючи про всеминущість; вона й довіковуватиме при залізниці й здригатиметься від ядучого виску поїздів, злого залізного крику, що розрубував пам’ять, і вона знов на пероні допомагала медсестрам збирати і зносити на брезентові ноші клапті розчавленого "чмезом" чоловіка, одрізану вище коліна ногу, мозок, запечений на стовпі, а потім закритися в хаті й тремтіти безвихідно від окрику поїздів, запнути вікна покривалами, боятись вийти на двір, день за днем, година за годиною, мить за миттю спалюючи свідомість в солоному вогні жаху; пам’ятаєш, малим лякали, що вона зарубала кошеня на дровітні, може сокирою полоснути перехожого, стільки дурного наказували, і відмахнешся від власних кривд, буцім од зніженої хлоп’ячої примхи; оце знову стрів при воротях і вороття до минулого, до себе малого, що обсміював ім’я блаженної і обзивав ним приятелів, знагла діткнуло заколисливим співчуттям; ось вона гойдає чужу дитину, заступницьки велична, сама здитиніла на лиці, з лякливим розгубленим поглядом слухає надвечірній світ, і новий поїзд вістує наближення. Втомлено, по-дідівськи сів на порозі, гортав підшивку "Науки й життя", розглядав дві поперечних ПЕТ-тограми мозку; перша — нормальний стан; друга — мозок хворого на шизофренію; зоображення отримані при допомозі глюкози з радіактивним ізотопом С2, що через кров поглинався мозковими клітинами; циркулюючий розчин випускає позитрони (е+), котрі зіштовхуються з електронами (е–), і при взаємному знищенні вивільняють енергію у вигляді двох квантів; кванти потрапляють на кільце детекторів, ними обмотана голова пацієнта, з посвічування кристалів на комп’ютері виникає зображення: червона пляма в потиличній частині мозку; зона аномальної активності; споживається більше кисню, проходить інтенсивніший обмін речовин; дві зімкнуті півкулі, що твоє вчорашнє й сьогоднішнє, покара за безтурботність, спіткання з потопом галюцинативних вод і погляд на жінку з чужою дитиною; і тільки так воскресає світло.
40
Цілу ніч під підлогою янчав приблудний котяра, так болісно і надривно, ніби з нього живцем висотували киші, — видно, заліз крізь продуху, дерся об підмурівок і сліпачив на встеленій вапном землі, — Богдан відкидав вогку ковдру і кулаком гупав об дошки; звір примовкав на мить, а за хвилину обзивався в другому кутку хати; на стіні сніжним полотном біліла широка латка від килима з гвіздками вгорі; пригадай, скільки за килим нападало календарів, листівок, телевізійних програм — під осінь, коли мама прибирали хату, любив знаходити ті скарби, познаковані святом пам’яті; кіт охрип і похоркував по-їжачиньому під шпаристою підлогою, ніч стояла безмісячна, глупа, така, що загострює слух, аж чути, здається, народження думок і спогадів; кіт, мабуть, білий, грунт застеляли з батьком вапняною кашею, з повними відрами, балансуючи, переступали по лєгарах на нерозрівняну купу землі, розкидали білі грудки, щоб вберегти від грибка підлогу, то ж невидиме ясне світло повинне струмувати зісподу, джерельним холодом омиваючи пліснявість кутків, лунку темряву нежилих кімнат, старий одяг на вішалці в сінях, попіл, що просипався з круглого на закрутці підувайла груби, весь лагідний дріб’язок, два оббивочні цвяхи з латунними капелюшками, ківтях замазки, перегорілі пробки від електролічильника, кусінчик крейди, старий, на кінцях заклепаний, клейончатий метр, скляну гільзу з-під валідолу, весь чистий біль віджитого і покинутого на підвіконні при дверях на веранду; натомість одна лиш латка на стіні, мов отвір в небуттєвому просторі, нагадувала про біле диво, на якому вознісся дім, освячений сподіваннями родинний затишок, захист, повернення звідусюди, чарівний скарбівний замок дитинства з хворим осиковим вогнем, бабця на совку вносила жар від печі, просихала від безпричинної сльози подушка, росло апельсинове дерево в риночці на плиті, духмяніла синька на білавій підлозі, ополудні після побілки нагадуючи пору зозулиних яєць, коли з першим кукуканням дозволяли купатись, світлішало недопите пиво в графині й, холонучи, брались червоною шкіркою котлети на сковороді, за вікном дядьки кидали борони на підводу; пора й тобі намастити котлетного смальцю на скибку, пийнути пивка, от і дорослий вже; роззявлена сумка стоїть біля перемитої картоплі на хвартусі, в хлібниці на столі одні сухі крихти, серпневе сонце кипить на дахах, іди, іди, щоб втратити несуттєве, і час, пронизуючи вапняними протягами з-під підлоги, повернеться до тебе назавжди; перепочивши, знову занявкотів кіт, та так пронизливо й лунко, що не було ради й подумати про спочин під дахом, по якому горобиньо вистукував дощ; страшно скрикували сусідські гуси, страшна неісходима ніч за стінами видавалась молочною, настрахана дитяча душа оселі сиротинила сльозу і чоловіче серце лагіднішало, м’якло, як мох на покрівлі; ніби й не спав, але прокидався від моторошного підземного виття, відхрещував себе від кошмару і думав про кінці й початки; що є Земля? кволий замерзлий подих Всесвіту, пульсує теплою кров’ю океанів, розгойдує небо вітрами й зливами; що є людина? один сплеск печалі на рівнинній воді чи нагадування про слід Того, що йшов через бурю? що є історія для нас, засліплених рукописним прахом? буря, що, перш ніж втихнути біля галілейського човна, жахає розгубленням і відсутністю суті; яка потреба матерії пізнавати себе через людину, ось цьому довоєнному столику в мучних зморшках голодних літ дивитися за тобою з соннопам’ятного минулого? а може Земля — випадкова маленька станція для ангела, чиє крило, перельотом до милосердніших планет, зрідка окрилює віру? а може лиш вир у просторі, шумування епідемій, завихрення ідеологій, війн, чистий нурт ідеалу і відцентровий, розкидистий сміттеплин розуму, навіть уявою недосяжного для безсмертя? тут-то й горе! чи це клубок весняних вітрів, що оновлюють сушу й міжзоряний морок, гуркочуть прибоєм об старі й ревматичні п’яти континентів, задмухують всі вулкани, всі тривожно засвічені вікна о третій ранку, всю зраненість літа, всіх жінок і кохання, що народжує чоловіків, все осіннє тепло череди корів, що смерком гублять молоко в жовтий іней пилюки, все поглинуте ніччю птахство, що повертається в безнадії і плаче про вигнання, і нема йому ради, нема йому спокою, як всьому, що так хоче жити, так просить тихого милосердя — і гине щохвилі; Земля пропікає тебе блискавичним струмом баченого і уявного, марнотою марнот і похиленими на кукурудзу штахетами, сухі стебла відмежовані трухлим парканом на обійсті твого народження, звідси бабця за шалік переводила через залізницю до школи і вчителька на уроках читала сумні казки, за вікном чорнокорі в’язи, турнік, туалет на двоє дверей, вичовгана спортивна площадка, хлівець з інструментами, заквітчані клумби, відламана грозою і відтягнута на дровітник ясенова гілляка, дерев’яний козлик з розхилитаними ногами, під навісом оперезані паперовим мотузком купи списаних, синіх і рожевих зошитів, заготовлених на макулатуру, далі степ, бездиханні поля, далеке, як гори, громаддя чужосельних садків і виблиск брукованої дороги, що відразу після грози палає осонценим легким туманом, кличе до себе, зманює бігати з грімким чавунним колесиком-тачкою, забігати поперед долі, варто лиш вистромити голову над партою й довго вдивлятися за вікно; чого ти схлипуєш, моє серце, чого плачеш дитинно? ти досі там, долаєш поріг початкової школи, на веранді латунний дзвоник, ним калатає хто схоче, от і кінець уроків, біжи в кіоск за бурякопунктом, минай кагати солодких коренів, ряди машин, пропахлу бензином куряву над вагарнею, довжелезний спонурений стрій машин з відчиненими кабінами, водії відкривають бардачки, кладуть сидори на сидушки, поволі, статечно розмотують і розправляють просалені газети, негнучкими пальцями оббирають молодий часник і беруться полуднати хлібом, кисляком і рожевуватим, витягнутим з борщу салом; ось ти й прибіг; за віконечком дощаної, зелено пофарбленої, будки дядько приймає назбирані коло станції порожні пляшки, пучкою проводить всередині горловин, відставляє пощерблені, щось думає дуже сердите, зрештою посміхається і дає тобі важкий, вгорі зім’ятий, кульок облитого шоколадом арахісу; хату тільки починали будувати, батько приносив з чайної смачні недомашні котлети, ними пригощали робітників; ти допомагав майстрові колотити розчин, в кориті бльовкалася вапняна вода і лопата залипала від розчину, глибшала лінія долі на руці, означуючи довічну прикутість пам’яті до цих стін; за вуха ловив королів, залазив всередину клітки, вони пацались, скорцюблені по кутках, потім жалібненько так попікували, батько перехоплював їх за задні лапи і йшов під повітку, стискаючи молотка, там під стелею на двожильному кабелі висіла розпірка, окремо стояли п’яльця; старими вишкварками пострілювала пательня на літній плиті з перекинутим відром замість комина, під радісні розмови про будівництво накривали столика під тінистими сливками, вишневий одсвіт з банки компоту забарвлював горілку в графині, робітники вже домуровували причілок і похмільно поглядали на передобідній поспіх, батько ставив емальовану миску з королятиною біля плити, витирав руки об калачики, об спориш, і з двома відрами підбігцем поспішав по розчин; оно вже гукають згори і гак на грубому мотузку цокає біля фундаменту об биту цеглу; ти вистукав лопату об вінце відра, хотів сказати про п’яненьку балачку мулярів, мовляв, причілок косує, та нічаво, стягнуть в’язанням, ще й хазяїв перестоїть і нас з тобою, але батько, присутулившись, хутко, поспіхом взявсь за вигнуті дужки, глянув собі під ноги і почовгав повз хатню коробку з чорнорубероїдним мороком замість вікон, щось притримало на кутку, голоси над головою були розбитні, звичайні, лиш вітер нізвідки, лиш темний спротив землі, що противиться забудові, як корчам простору, дико забутів угорі, причілок гойднувсь на секунду, майстри ойойойкнули і відскочили з кельмами на середину стелі, цегляні брили з гуркотом вгризлися в траву, дзенькнув сталевий одвіс, батько пополотнілий стояв перед дзеркалом і п’ятірнею відкидав волосся назад, та доля милувала його від сивочолої втоми; тулилися в старій хаті і найсвятіше малим любив світло переноски в тільки-но побілених кімнатах; майстрів найняли нових, по-осінньому гостре світло пахло нефарбленими дошками і закипало торканням затірок об стіни, над лампочкою на голому шнурі лячно і ворохобно громадилась вогка сутінь, кличуть спати, куди там! мама вперше пропалює грубку, щоб сохнули сирі стіни, золотим порохом спалахує смолиста соснова стружка, горять обрізки, злегка продимлює над дверцятою кубахи, та й дим лоскоче липовим цвітом, то батько, простуджений на протягах, сівши на ящику з інструментами, п’є з дідуневого мисливського термоса липовий чай, дає ковтнути тобі і далі орудує стамескою, врізаючи замки в двері; пітьма над порогом жилої хати настояна на горіховому падолисті, бігти туди, крізь морозне щасливе почуття, що хтось за тобою слідкує, стискати клямку й пригадувати мучний запах білого бабціного хвартуха, хтось приглядається до діточої душі, — тепер ти безпомильно це пригадуєш, — ось ти пробіг подвір’ям, від нової до старої хати, стоїш наляканий між двох мовчань і, перш ніж світло прочиниться з сіней, ангел твій кладе тобі на чоло радість, і все майбутнє, що стосувалося інших людей і робило тебе невдахою, раптом маліло перед дивом хати, надихувало на вікна росу зіниць, виглядало тебе, втомлювалось чекати, аж дивною ставала думка про життя тутай, бо чим далі ти потів від’їздив, тим голоснішав скрип корби колодязя, під парканом вростало в землю каміння, вготоване на фундамент хліва, западала сльотавінь, змиваючи всі ті студентські королятники, армію, дисциплінарний устав, сім’ю, чіткий розпорядок внормованої недолі вартового аргамеддону, унтергомосовєтікуса, зношену, з обірваними замками сумку, сльозу в глибині ока, і, варт пригадати здоланне нічне подвір’я, як всі дороги минають, ти бачиш усіх живими, в просвітленій ангелом ясноті, жалісно всміхненими, мовчазними, присутніми водночас, як подив і докір; бачиш обмотані сніпками яблуні і врунистий степ за городом, по краях якого дід в застебнутій камізельці на добрий урожай закопує шкорупайки крашанок; тоді батько працював майстром на складі, в куцому демісезонному пальто і розкислих черевиках увихався між станцією і конторою, приходив пізно, вагонів то не було, то їх подавали забагато, вантажники вже поцибали на велосипеди з придротованими дошками на багажниках і подалися по своїх селах, дорожнє управління записувало "простой"; вічно там щось не так, гадкувалось малому; одна робота й робота, одне гайда й пішов по розбитій старими "зісами" тванюці, одне "разом", золотава іржа на рейках, тріск піску під лапистим ломом, гул вагонного колеса, і від напруги десятків рук гарбель помалу зрушується й суне до рампи; за роботою зорів обов’язок вивести дітей в люди, позбавити клопотів до пори, коли власне батьківство змусить бігти й нашукувати кусень хліба, до хліба, і де б що виписати по знайомству; батькові та бігом порати, вкошувати королям, залізною коцюбкою вигрібати з кліток, дрібнозубим згреблом чистити облежані коров’ячі боки, набирати з ями відро жовтомасляного весняного жому, вузькою шуфлею підбирати гній в поросяти, з гори знімати на радюзі солому, в розрубані шини за хлівом наносити воду качкам і гусям, виводити на довгому ланцюгу і припинати на городі бика, що вириває з рук припона, прив’язувати собаку, вибігався за ніч і лащиться, прилягає животом на втрамбовану землю біля буди, геть охлялий, обкопувати яблуні й кущі смородини в садку, вистукувати об камінь штиковку, замітати подвір’я і, притиснувши сміття віником, виносити його на лопаті за гній, гріти воду на електроплитці, сікачем на довгому держаку рубати кормові буряки в ящику, посипати дертю, ставити корові, розуватись зап’ятками об поріг, замотувати гонучі на халяви, пальцем пробувати літепло, снідати на ходу, гострити бритву об ямкувато сірий брусок і об ремінь, кашляти від пекучого хрону і скліпувати сльозу, виходити на двір, виливати окріп в умивальник, запинатися рушником і старанно голитись перед круглим в сталевому обідку дзеркалом, довго вмиватися, підставивши під стержень шию, бритву і злямчений в алюмінієвому наперсткові помазок ставити на полицю, а звідти, не дивлячись, брати синю, майже повнісіньку, пляшку з пульверизатором, кропитися, бадьоро ехкати, натискаючи на жовту пчихалку, терти долонею щоки й одну одеколонну хмарку цвиркати на цікаво задертий ніс тобі, малому: хмарка цвістиме до надвечір’я, а тоді щастя — бо ж ми всі разом: тато перевдягається в домашнє, чіпляє краватку на сріблястий ріг вішалки, мама принесла великий кульок халви, дві пачки вафлів і обліковий журнал в дермантиновій сумці, ріжком носової хустини стирає помаду на губах, дід сидить на дровітному пеньку, замислюючи ясенові лижі, нахиляється над чавунцем, заквашеною житньою мукою натирає кролячі шкірки і кладе їх в цебро одна на одну, бабця обламаною виделкою посуває фаєрку на літній плиті, вогонь з чорносажистими зазубнями вифакує в отвір; підкидає пару брикетин, ставить сковороду і, коли смалець розтанув, ллє туди з дерев’яної ложки рідке налиснікове тісто — і щастя запахне оліфою на щітках в півлітровому слоїку, полуничним варенням на млинці, пінистим молоком, відламаним з білими прожилками кусінчиком халви, засохлою фарбою в банці, звідки сторчкує соснова тріска; робота й робота день при дні, літо од літа, і ти не згадаєш батька й маму, й нікого з рідніх, щоб вони сиділи просто так собі, без діла; підписні, обов’язкові, з лисим профілем на обгортках журнали пилюжились на видному місці на випадок, коли в хату на п’ять грам заходило начальство і батько виказував ними свою партєйность, щоб згодом ніким не читані, поносного кольору, паки витягувати на горище й штабелювати там, бо бабця гидувала й побоювалась розпалювати ними, а дід, уникаючи штатних застіль і пораючись біля скриньки з мисливськими припасами, неосудливо стиха казав мамі, все то банда. Кіт в протилежному кінці хати зашкрібся об фундамент, заянчав уже так пекельно, що мусив вставати й гупати п’ятою об підлогу; потім накинув на голі плечі маринатку і вийшов на подвір’я; грізне з білолляним підбоєм небо визірнювалося навзахід і вкупі з одвітреними хмарами промерзало на схід, звідки сірчано дихав підповнілий місяць, над землею урочистіла, мов перед кінцем світу, неймовірно заступницька, зіткана з відболілих часів, рівновічна тиша, і зализні попелу на городі, і німий садок, і кожна просинена місячним світлом бадилина деревію, все знайоме довкола було на стільки відмінним від згаданого, на стільки бляклішим від уявного, що вона, уява, відштовхнувшись від подиву, з’єднала безліч відомих і підсвідомих правд і, як незриму присутність в темряві, відчула злодійське наближення таїни: твій дім, невипадково зведений на дні цивілізаційного розламу, твоє безсоння, просвічуючи на обидва камінні береги, означує собою рятівний вибір; годі кидатись на два боки, ти ж недарма облітав кублища єресей, вгадував тіні двох гілляк розрубаного властолюбством древа, по насінинах здогадувавсь, чому саме тут доспіли плоди зла і отруєні, напівживі, перебувають кару байдуже, як сліпі довічну темницю; ти знімаєш варту з прикурганних доріг, ратне слово віддавши на підвив вовкам у затемнення, половеччина пожала вірний плач — і визоріле небо крізь п’ять століть торкає тебе милостивою рукою. Зайшов у теплінь хати, думки затерпали, пам’ять слугувала прозорим дахом, крізь який космічне нейтрино часу пронизувало планету, побіжно черкнувши вістря кулькової ручки й розгорнутий блокнот на столі; пронизувало непомітно, без перешкод і втрат, вимивало з вапняних порошин смертельний розпач, врівноважувало крик і німоту всіх, що тулились на цьому клапті чорнозему і так само пролітало довкруг, прогріваючи осінні отави пристрастей, вистуджуючи злий попіл згарищ і залишаючи тебе ще дужче осиротілим, ґнотиком світла біля двох бухінців на столі, біля трикутної попільниці з недокурками й цибулинням, біля безвухої чашки і сувенірно одягнутої на патрон бекасиньої голови на підвіконнику; там і уламок дзеркала, і пляшка шампуні, навпіл витрушена примина, календарик, складаний ніж, надгризена таблетка цитрамону, відтикнутий термос, мов лунке серце віхоли, — дід брав його з собою на полювання, — в кутку принесений для екзотики ліхтар "летюча миш", на скло якого іржа посіялась згаслим мерехтом, сині півники на фіранках, все те, по чому невгадно струмує космічний час, старить і перетворює речі на безживний непотріб; врешті вивітрить і спогад про них; і, коли відболить стужа зоряного огрому й настане просто ніч, смерть розкидає різнобарв’я мозку на палючі і безберегі нейтринові вітри, з’єднає з видивами братів по судомі і колись та пронесе над опівнічним дахом відпроданої оселі, над одвірком, зігрітим п’ятірнею нового господаря, над прогорілим совком при відрі, звідки годину тому зачерпував, кидав брикетну пилюку на жар, і полум’я багрило світлицю.