Крейдяна тасьма дороги оповивала заквітчані безсмертником кам’яні горби, простір був неозорий, особливо, коли збочити і ступати самим краєм балки; вужі вистромляли голови з колючкастих затінків глоду, на дні обов’язково сизіє криничка, найти стежку, зійти, долонями впертися в гарячий камінь і пити, напиватись, ще пити, доки зсудомить дух, а потім, присівши збоку, з холодним спокоєм і розумінням дивитись на зжовклі вигорілі чагарники вздовж тіснини, куди закинуте здалеку, сівке зерно падало для порятунку і в безвітряній, затиснутій степом, улоговині прогризало свою щілину, вкорінювалось серед інших, давно осідлих втікачів, терпіло повені, зливу, люті степові наслання і, чіпляючись за останнє, гинуло; села траплялися бідні, люди прискіпливі, злі — лазить, старцює, ґевал! заліз би ти заживо в яму! так слово за слово зчіпився з молодим солдафоном у кітелі наопашки, той за ножа, а біля хлівчика стояли вила, так пострибали один перед одним, охолонули, за малу крихту не загубивши душі; потім хотів скупатися, але так били дрижаки, що думав, накриє судома, згадав біблейний рядок про свиню, що повертається в свою блювотину, так і чоловік прилазить до минулих своїх гріхів; всюди підступ, прокльон, чорнослів’я, зневіра; чи й справді неможливо рятувати водночас великий світ і єдину душу? і ні смиренності голуба, ані розуму змії, — тлін безвільний! раб власного праху! так запроста тебе діткни і стаєш ще гіршим, ніж вчора; невже всі дороги тільки шлях каяття? тримайсь подалі від гордині й сили; покинь просторікувати про Диво і розкидати не своє, де попало; щоб вони не попрали ногами своїми і, обернувшись, не розтерзали вас; так все зчервивіло! і, мов на потвердження того, на котромусь дворі на перекинутому відрі сидів заголений до пояса, посічений вавками по всьому тілі, не то чоловік, не то жінка, безбородий, окоренкуватий, міцний, на спині пластирем біліла незасмаглість од ліфчика, груди, як сальтисони, вираз очей нахрапистий і водночасне слюдяний, блядський; на розмочаленій колодці перед ним лежав пучок колосків пшениці, вівса і жита; вистукав зерна, взяв чайник і прикладав пучок до рани, поливаючи його теплою водою; тільки тоді обернув голову, зітхнув і витиснув з себе якийсь аж заплаканий голос: чо ти скалися? гемофродіт я, ось загниваю, п’яти болять, "волос" завівся, в річці під шкуру залазить, от сижу і випарюю, часа за два вилізуть, тонюні такі черв’ячки, і понамотуються на колосся; одна ранка заживе, а десять гноїться, то знов буду парити; скільки всередині тіх зародків є, хороба їх знає; думаєш поможе? — будемо сподіватись, — принеси хоч води з літньої кухні, там на газу гріється; закрутив балона, приніс відро, подумки помолився за хворого і вже за хвірткою, повертаючи дерев’яну закривку на стовпі, здригнувся; як від великої образи плач хоронивсь на безпорадному подвір’ї.
І розмірковуючи, — коли ображає здоров’я, що казати про дух, — ішов краєм серпня над осокою берега; різуче безсилля, як щітка в глинянику, терлося в грудях, сонце в оранжеві промоїни хмар заосочувало дорогу на косогорі, гостро пахнула хутірська тиша; сплетений з красноталу курінь, вода з умивальника цокає в латунний тазик, під листям жаріють порічки, кіт простягнувсь на теплій шиферній покрівлі собачої буди, на лаві макітра з малосольними огірками і молодим часником, окремо купою зсипані стручки квасолі, біля повітки пустирно влежується купа потрухлих штахет і дров, двері веранди прочинені; вийде запнута трауром літня жінка, під пахвою альбом; думала, ви фотограф; кого тут страхувати, людино добра; осьо син, город зарізав, операцію так зробили, осьо дочка, йшла з випускного вечора, напали, пробували згвалтувати, вісім дірок отвьорткою зробили в голові; тепіро з молодих мало хто свею смертю мре; хотіла портрета замовити, щоб разом сиділи, кажуть, так мона, тутай ходили недавно, мене десь не було, принесуть людям то й собі попрошу, наказувала сусідам, то виходить це не ви, може молока вип’єте? і, гортаючи перекладені сліпим білим папером альбомні сторінки, подумав, скільки біди кругом, від одного співчуття пора вже втратити дар безсилої мови; коли жінка з осклілими очима пішла заносити альбом, з боку городу вродилась баба і сперлася на граблище: йди собі, йди, хіба не бач, вона хвора, з больниці недавно вийшла, негодні ми й здохнути, шо від нас треба? глянув на запавутинену під кущем перелок кошівку, на курячі кублиська по дворі, на мертві цвинтарні квіти за рамою подвійного вікна, вклонився вибачливо і вийшов геть. Простуючи навмання, думав, що від грушівського вечора поза власною волею отримав новий зір: надивлятись на смуток очима старця, що раніше по селах збирав одежу покійників, відбирати зболений жаль — хоча б одній душі мусить же полегшати від цього. Доцвітала гірчиця і бджоли несли з глухої кропиви мед; на вбитому в стіну хліва цьвяхові висіло коромисло, витягуючи спраглу, аж здерев’янілу, шию до води; дядько скаржився, що хліба по два бухінці на руки дають, комбікормів не виписують, сінокіс вигорів, мусів корівчину спродати, а без молока зле, водички нахлебщеся, виднюй-но за баранкою в полі; на веранді сиділа повнолиця, запухла, з хворобливою посмішкою дівчина, ледь розтуляючи губи, злякано й підозріло запитала, — а мені дасте? а звідки ви? а в нас повітка згоріло, як я манєнькою була, правда, тат, я надірвалась криком; ховаючи віспу опіків, тісніш зав’язувала на підборідді вилинялу, як цементний пил, стару бабську хустку; дядько сів біля рейки і взявся склепувати погнуті дужечки від суконного картуза, якось миттю забувши про гостя. На вулиці в прохил брами визиркувала баба-сусідка; ти не перепись робиш? а не на вуглє записуєш? нє? то яку ти біду тут робиш? а-а, ну то проходь собі далі, я від смерті застрахована, я не буду вмирати, аж до судного дня, побачте! сто з лишнім год живу і при своїй памняті, ти десь чув таке? сама себе обхожу, по хліб хожу, города копаю, нєе, я не можу так по бумажці вмерти; рано ше. В просторій, непросмердженій кислим пивом — на жнива заборонили — сільській ідальні піймав себе на тому, що піджартовує з буфетницею, з лагідним окриком забалакує до поварих, почувається вільно, розкуто, впевнено, так, як це приємно бачити простій людині, і пригадував себе малим, коли, потопаючи, з відчаю гріб наосліп, і ліктями й коліньми водночас впирався в звичний, піщано твердий, неймовірно привільний беріг.