Приїхав; думав купити хату в селі; щось непідвладне для вимови спонукало хліб розламати з людьми, що ласують полуницями в слідах жаб’ячих язиків і бухикають димом чорнобильської пущі, — ти запитувала колись, чого боготворив дитинство? напевне, доля, обкрадаючи земним, готувала для осені, коли надією зорітиме пам’ять і більш нічого, моя любове, — мені порадили пагорбисте пристоличне сільце; там тітка, з кварти поливаючи обсмаленого кабана, розігнулась на голос, обтерла руки об лавочку, болотяною дорогою привела на обійстя покійної свої матері, обчовгала галоші об присьбу, сама поторкала стріху, на показ постукала згином пальця по вікні, по дверних косяках, зазирнула крізь сінешню ляду на горище, почухала ногу об ногу, злізла з драбини, немов спускаючись панськи до мого злиденного вигляду, заправила дві тисячі, і сказав; добре! тоді тітка давай випитувати, чи сім’янин, звідки сам, чи крепко по празниках закладаєш, чи на роботу підеш у колгосп, чи всього города засадиш, може половину покинеш нам? знаєте, тут одна сільська жіночка просила для молодят, тра посовітуватися з нею, бригадирша ж; пішов на автобусну зупинку, видихуючи дух смалятини, що просичив стару кухвайку; відтак по весні втрапив на острівний, поруйнований повінню острівець, люди там промишляли браконьєрством і саморучно пекли хліби, половина хат пустувала, то з купчими паперами сільрадівського порога оббив, про все домовився і на, коли хоч; п’янезний бульдозерист розрізав трактором нафтопровода і хлинуло в річку, міліції поназганяли і все одно якийсь дурень кинув сірника — палахнуло до неба, мешканців заледве вирятували вертольотом; бобри і видри, вужі й куниці, вся прирічкова живність на тому острові полягла, вкупі з хатами, вкупі з надією поселитися там — здалеку побачив згарище в масляній кваші нафти і кістяках тварин, прив’язану ланцюгом до дерева, розпухлу, живцем обвуглену корову з репнутим животом і задертими догори ногами; постояв, перехрестивсь і тихо поблукав далі; на околиці дачного висілку надивився кімнату, господар, нехлюйного вигляду дід у шитих валянках, сказав, — плати на півкроку вперед, а прописувати не буду, бо вб’єш, хіба мало случаїв? я цілісінький вік ці два поверхи будував, стільки тюльпанів до міста вивозив, що нехай йому пекло, дочки й сини, безкінечною роботою залякані, повтікали, відрікся засранців таких, осьо з ноги гній тече, осколок воєнний, скажу тобі, досі муляє, ну, переходь, коли так, живи, роботи хватить, — приходжу з валізами на другий день, довго стукаю в двері, жду, тарабаню у вікна, коли виходить, бачу, щось не до шмиги; не пускає і на поріг; закурили, помовчали, тоді обізвався: вибачте, здуру, з самоти розпатякався, наобіцяв, а ви, я так понімаю, чоловік добрий, довірливий, нашо вам лишнє горе; були в мене постояльці й нагородили екземою, гляньте, — зняв валянка: нога кольору потовчених суниць, заголив від пупа сорочку; на худому, ребристому тілі сіріли струп’я, — будете ходити, ще зачепите, це якась особлива болячка, казали лікарі, з тюряги привезена; отак і мучусь; гнояки пів-валянка натікає, забуду зняти, засну, то присохне, хоч криком кричи, хоч лапу клади до колодки і сам відрубуй; так цілого валянка і розпарюю; іди собі, чоловіче, доки ноги не відгнили, краще дорога, ніж смерть сидяча; подякував, покинув дідові пару сигарет і кутником валізи прихилив ворота.
Доки приплентав до хутора з антіохійськими краєвидами і на поромі узрів текучий бурштин свідоцтв, інший свідок обізвався до мене; кого смутить благоденствіє нечестивих, тому варто уявити розкрадачів гробниць, котрі перш ніж схилитись над плахою, насолоджуються співом самок, — на сибаритських обідах, гордо здіймаючи брови, величаються нагі, — тому плачу ридма над покарами, які вас ждуть; подумайте про овець Іова, що втратив їх водномить, подумайте про смерть дітей його; але яка користь, скажете, якщо і небо, і земля, й сонце впорядковані від сотворіння, а справи людські в занепаді, в безладі? маловіри, знайте, правдивість збувається тим, що один отримує кару, а інший помирає безкарно, і добрий один отримує почесті, а другий животіє до смертного дня — щоб ви повірили у воскресіння й добріший час воздаянь; ворог діє не силою, не жорстокістю, тільки лукавством, перемагаючи багатьох, бо великий оббріхувач спаплюжив Іова, озброїв раба проти Владики і Владику проти раба; так само, бачачи людську озброєність проти чистої волі, отримає перемогу над безтурботним відступником, його співслугою; тому й відступив диявол, тільки потім позаздривши людині в честі і чеснотах, позаздрив блаженству, і розбрат і війну затіяв без всякої на те причини, — і огниво спаде на вівці твої; обходьмо затятих і запальних, хулителів і злопам’ятних, тримаймося на покаянних шляхах, вибачаймо братам, нехай пробачаться і нам гріхи.
26
Сон дурний; ніби прокинувся від смертного страху, — ластівка влетіла в хату, — і вибіг на подвір’я; почвара з людською головою і тваринним тулубом фиркає біля воза, пора запрягати, вже й вороння здовбало кізяки на соші, злітає радо; тримаючи посторонка, ловлю копито; ногу, ногу! копаю носаком чобота під живіт, почвара, обертаючись, прощальною гармошкою збрижила шию, повела каштановим оком навсибіч, храп за голову! душа моя, пара молочна, чим надихнулась ти від людських родів? ангеле, твоя осінь на захід відпливла, ти за хмарами, ти все бачиш, відьмацькі злі душі — й володарка розпачу серед них! — бичачими, повними вогню, міхурами летять омивати гріхи на Йордан і, пробиті дзьобами журавлів, падають на рубероїд горищ, схарапуджені в стайнях коні хрипом будять піддатого в прадідівській шинелі сторожа, він сліпне, затуляється рукавом, калатаючи ломом об рейку; огнисті пухирі даленіють за село, до цвинтара мовчазним ескортом їх проводжають сичі, потомлені там і обсідаються на осиках, і наймолодший, ще неспонурілий, до всього цікавий, коротко поховавкне на пожежу; сірчаний обід на місяці збляк, проте все одно над лісовими багнами дощ, як завсіди, перепинить і згасить відьомський лет, щоб жодного разу не досягли заповітної річки, щоб знову цілісінький рік по світі назбирували палючу заздрість, спалахували від неї і злітали роздуті; вітрисько стогне — й дощить над полями забуття; ангеле добрий, об кульові блискавки нагостри двосічного меча архангелові. Мені ж летіти обезголовленому — верхи на почварі — поза антіохійські береги; там, або збожеволієш, або знайдеш серце марноти; там початки усіх родових вигнань, доріг, що відгризли голову, мов клубок невдач; там спочили господарі, час один і той самий; сидять на ліжках, звісили ноги в кальсонах, зрідка протяг згойдне жовті, кольору вирватих сухожиль, поворізки, ґенсюр на підлозі грає фіолетовими коралями; годину тому на пагорбі за селом зсипали в яму мішки зерна, дірку заліпили глиною, зверху прикрили дерном, може й бачив якийсь пройдисвіт, затуляючи ліктем зорю на кашкеті; з дірчатими шпичаками прийдуть, здовбуть поле знайдуть таки, до останньої ячмінини вигребуть, а підгребло б вас до тих колгоспних жомових ям, що зіпріли й згнили, буцім сама земля, бездоглядно чужіючи, закисла зсередини, збрякла жовтезним смердючим місивом, — а натягали возами від станції, а наобіцяли золоті гори достатку, а примусили очеретяними матами втепляти ями, а дождетеся, що отак вигниють і мізки колгоспам, — сидимо на голому ліжку в правлінні, заарештовані за утайку зерна; голова знайомий, сільський, дав сулію нам і одібрав одежу; час вкам’янів на мовчання; в полумиску стояла капуста з журавлиною, зрідка нагиналися над посудиною, відхиляли голови, пальцями в рот запихаючи кислий наїдок; коні хропли на подвір’ї, то з’їзджалася, рипіла, розминаючи ноги в хромових чоботиськах районна влада; червоноармієць прохиляв двері й дививсь, як на звірів, на дядьків, що вимочують хлібом капустяний з олією росіл і, струснувши оденки в сулії, ділять пів-чарчини останнього з присмаком меляси самогону — печія наростає ангінним клубком, — солдат відходить, сідає спиною до вкритого кумачем стола, пригвинчує до гвинтівки багнета, щоб викликати на допит по одному, розлючений думає; куркульські кендюхи, вижлуктили таки, такого ґенсюра за ніч уграли й сидять тверезі, жмотня, і стопочки тобі не покинули. Летіти далі, продихувати серце в сопілки стерні, сурмити про осінь під землю; малими на цвинтарі збирали пластмасові, вибляклі на сонці квітки, мідним дротом прив’язували до велосипедних рулів, колесували по розрівняній грейдером грунтівці, кудою півста літ тому потарахтарили на виселку родичів; вози скрипіли розворами, під копитами тріскотів лід, воїн мантачкою гострив багнета, звук нагадує сичання велоколіс, що перебивало морозний, пульсуючий над полями витьохк прощання; ми натискали на прохолодно радісну лапку дзвоника й букети на рулях засвідчували моторошну вибляклість одежі привидів; пробачте, діду.