Голод, внуче, це коли вимерзає страх і всередині стільки крику, що хочеш послухати людський голос і вибрідаєш до ріки — по забур’янених полях за млином горіло макове пелюстя, обвітрений цвіт налипав на замшілий, розколотий жорновий камінь, на дишло воза без задніх коліс, на розламаний, обліплений п’явками ятір на мілині, звідки колгоспна худоба тільки-но пила сонну, вечірню малинову воду, і стрімкий головень, виплескуючись, ще ловить на хвилях напівпритоплених гедзів; звісивши босі ноги з греблі, дихаючи теплою затхлістю мишаків по закапелках млина, рядком сидять злидарі, мовчкують, звідусіль зігнані нутряним інстинктом; коли підсідаєш, саме з горішнього вікна вифуркує чорний голуб, на кованих дверях поскрипує кулакуватий замок, мишачим запахом пустки просякнув вечір, німа задуха, бракує сил встати, тоненька цівочка крові з порепаної ступні сочиться на лепеху, сита зелена п’явка повзе по глині, вихор зриває куряву, мак судомними язиками крику гасне між бур’яну, сутеніє; почав жувати макові стебла, пригадав себе хлопчиком, згадав пінистий двигіт мучної, здавалось, молочної, води за млином, коли всенькою сім’єю на підводі їхали з церкви й кидали в піну розлущені горохові стручки, кінським потом віяв розмашистий свист батога, срібні бляшки на збруї надзвонювали сон; дрімати, притрусивши сіном щоку, дрімати, знаючи, що холод туману в яру вмиє обличчя відвагою, збудить, зістрибнемо на ходу і вчиним ворота навстіж; дрімати, нічого не знаючи про обнесені двоаршинним частоколом двори, про залізне кулко, яким мусиш бити об браму, христарадничати — хазяїн, аткрой! — нівєлєно бєглих пущать, анкавідісти шнирят пасьолком, — згуба чатує зусебіч, тільки встиг напитись води і поставити відро на кадку, глядь, попідруки до сільради потягли; прокурено, тісно, запльовано, лавка під безвіконною стіною, недокурки на підлозі, доміно на столі, перед начальником грубий зошит, до якого прив’язаний дратвою хімічний, обкільцьований на кінчику олівець: бери, закурюй, їсти, брат, хоч маніфеста спитай, нема, самі тут переселенці, рідко хто не пробував утекти, так шо поганяй, та не розпасталакай! біда не ходить одна — наскочив на комсомола, мармиза безсонна, одутла, бдітєльна; куди та звідки? плетеш хармани про рідню; який пасьолок, лєсоповал там єсть? ще й який, дворучними пилками сосни чиргикали! входила молодиця з графином браги, мене виставляли за поріг; по правді дивом втікав, ліс під боком, на твердому настові жадних тобі слідів; розпитував назви найближчих виселків, підпрацьовуючи в безногого інваліда за харчі: гній вивозив саньми на поле, посторонки гризли потилицю й муляли попід пахвами; забував, скільки йду, скільки втікаю, зима, літо, осінь зіллялися в один роз’ятрений біль пекучої шлеї; згадував себе напровесні, злігши спиною на прикорінь сосни, дихаючи на повні груди оскомою жолудів, забуваючи, що воля — це голод, заячий сон під стіжком і страх прокинутись пійманим, вовча пітьма й даремне гупання кулком об браму; один литовець на Пасху покликав за стіл, говорив більше сам до себе і до старої жінки коло печі — має дванадцять зібратися нас, вигнаних і скорботних, розгублених і сумних, маєм згукати вбогих, і Христос серед дванадцяти незримо поділить хліб; мені дух забило від погляду на припік: бабині руки чаклували над струдлями на декові, гусячим пірцем торкали в рунделику розмішаний на медові жовток, пахучою засмагою мастили пироги, схожі на сонних риб, великою дерев’яною ложкою клали сметану в борщ, кидали котові розварений хрящик, рогачами діставали баняк запеченої, пахнюще підгорілої картоплі з нашпигованою салом і часником зайчатиною, і я згадував того замерзлого, подовбаного воронням, посіченого дробинами зайця, котрого сирим зжував пару неділь тому, потовк на камінні ребра й, хитаючись по лісовій дорозі, смоктав холодний кістковий мозок; до обіду пригріло, отож, коли дід провадив через сіни й всадовляв нового гостя за стіл, протяг тріпав його сиві вусища, таловиця капотіла з шкіряного картуза, і обличчя випромінювало тиху праведність; два підлітки кинули в піддувайло розжовані ківтяшки живиці, злягли ліктями на коліна, чекали; потім старчиха витріпала й повісила над запічком свою мокру хустку, ще якісь люди входили, і на дванадцять кусінчиків Пасху розділив хазяїн, всі встали для молитви, перехрестились, а коли підсовували лавку й підводили очі до стола, апостольська тиша великодніла серед нас; дід промовив: зі святом. Прокинувсь від грому, тилом долоні тернув снодійну макову зелень на губах; гранітно сизим, чужим, громовицею дорікань і луною прокльонів постав мені світ на греблі; вітрисько зігнав жебраків, чорний голуб на льоту вдарився об причілок камінної пустки, падаючи, розсік павутиння під нішею мосту; по розгаслій дорозі до обійстя добіг, гроза розходилася, як востаннє, мокрий прикипів до сухої груші, на місці хати — розквашена чорнота, буцім нетривкі без хазяйського догляду стіни перетворилися на болото і розповзлись під дощем, каламуть, що сочилася під ногами, смерділа тліном і попелом, град молотив по розкиданій всюди черепиці, роззираюсь: хлівець побілений, крізь віконечко, звідки гній викидав, падає світло на купу обгорілих чорних дилів, приглушено долинає скрегіт, двері на себе потягнув: обзивайся, хто тута? відповіді, як благословення, жду; чую, щось шемрає в кутку за відгородкою для поросяти; протяг загасив керосинового сліпака на яслах, волохатою гусеницею жеврів гнотик, хтось ховав дерев’яні ночви в солому біля пристінного рівчачка, пахло гасом і свіжоперетертим зерном, мучним п’ятипалим відтиском страху біліла пляшка на плиті, десь пискнуло мишеня на горищі, злива примовкла, вечір, здавалось, онімів, суха, наповнена рідними запахами, тиша згойднулась від голосінь: батьку! господаре! очі виплакала, зір потьмянів, стільки шкіряних зайд без стуку вривалося, та й голод всякого зоднаковив: вірного й злого, вдячного і покликаного на глум, вмираючого і розгубленого, вибач, батьку наш невпізнанний, забагатіємо при тобі, така прикмета; всього хатнього скарбу — дві надщерблені гладишки і пара полумисків на плиті; то заходився майструвати стола, сидячи в погребі й зрідка відтуляючи продуху, щоб вивітрити чад гасника на двох цеглинах при засікові; прикурював од гнотика, слухав кожен ступінь нагорі, дерево під ножем закипало візерунками, — похований підозрілістю сельчан, здавалося, кожним порухом між чорнозапліснявілих стін, кожним обертом голови під могильною вологістю стелі, кожним стогоном і зітханням випручується до світла минулої сімейної злагоди, віри, достатку, — пристукував тилом долоні по розбитій бамбуловатій стамесці, хмільним від незвички махорковим димом здмухував стружку з колін, тихенько цюкав сокирою, припасовував дошку до дошки, а коли сонце сурмило полудень, вбоге світло, прорізавши прямовисний отвір, нагрівало біля мишачого кубла розсохлу діжу, і пахло капустою з кмином, і світлоносна туга торкала лице бинтами тюремного вішальника; котрогось вечора зітхнула моя: загадували на жнива, всіх просили, піду, зароблю полукіпок, гадаєш як? — мислимо сьогодні живцем закопувати себе, на жінчину шию каменем страху лягати? — тоді розцяцькованого, до блиску вишліфованого скельцем стола на білий світ випихаю з льоху; дітям забавка, аж присідають зраділо сумні, розгублені, в кмітливому ластовинні; принесли яблук, звісно, зелепух, принесли берегових квітів, поставили в слоїчку на святковому столі, повсідалися на перекинутих відрах, кажуть: мама з поля нам щось принесе, туди обід повезли, такі великецькі каструлі, така торбеха з хлібом на хурі, боялися бігти слідом, навкруг стерні дядьки з нагаями й ружжами, дають закусити й випити тому, хто підбирає покійників на котовилах; скорій би поспіли медові грушки, ми б, тату, сховалися по кущах, прилетіли б роєм дикі бджоли, ми б підзирили їхнє дупло, обкурили б його, набрали меду в сотах, накрили двома полумисками, поклали в торбу, зав’язали на вузель, понесли на базар, виміняли на пуд муки, наварили вареників з яблуками! правда, тат? потім ви покропите того роя на гілляці, струсите у відро, поставим вулика під повіткою, дождемось липового меду на літечко, сиди собі за столом, висмоктуй з вощини солодке; мона й свічок наліпити з воску, і всяких прикрас на ялинку, тільки б хутній поспіли спасівчанські солодкі груші, правда, тату? дививсь на дітей і запитував себе, які хмари побачу до Спаса, гратовані? дьогтем помастив чоботи, йду до сільради; на ганку прапор, кінь дубове перило гризе, і новий голова, сидячи на сходах, пером виловлює муху з чорнильниці, питає, вип’єш? вчора мій конюх повісився, біла гарячка, беру на його місце, запрягай! піймав муху, витер перо червоним носовичком, раптово посумнішав; був він зовсім безвиразний, геть молодий, цілодобово п’яний, прибитий сумнівами, кому найперш помагати: людям чи владі? совісний, взяв на роботу, розумів біду, то й підгребли за поблажку селянам, мовляв, напівобмолочені снопи приховав від продпоставок, беріг на зиму, думав проміняти на панське золото; отак того літа з горем стали колгоспниками; покроплену свіжоспечену хлібину обмотали рушником на столі, було ще сонячно, сіли обідати на подвір’ї, осінь дихала чужим полем; світ зійшов на виглядини; вік чекати своїх і вік плакати, онуче; питаєш про тоскні вечори, коли назбираними на хатнищі дилюгами підживляла вогонь, смажила рибу на пательні, а хлопець напівстертим ножечком до коліна стругав поплавка з вербової кори; ждання берегло від розпачу; помалу розгорались і потріскували глиною старезні, просичені людським довготерпінням дилі, в одсвітах полум’я зблискував мазут на засмальцьованих рукавах ватника; на збитому з грубих дощок миснику чорнильними печатями, немов запалими очницями, зирили картки на купівлю хліба в буфеті; стіни хліва, нагріваючись, пахли молозивом, діти рано влягались спати на застеленому брезентом сіні, голос вогню перебивав хижий крик паровоза на підході до станції; збряклі туманом поля розлунювали й розбивали судомний крик на тисячі підголосків туги, кожен з яких пронизував богопокинутість світу і повертався назад, щоб спопелити чеканням; однаково і тебе виглядала, онуче мій, — зацміном пахло на все село, дно балії зітхало, задихаючись від мохового запаху дощової води з покрівлі; напечу картоплі в духовці і слухаю скигління електричок, обідня минула, хвіртка мовчить, за клопотами наспіє вечір, знов оголошує прибуття, виходжу до сусідської криниці, щоб вповні дорогу тобі перейти; нікогісінького; сяду на лавочці, синь безшелесними смугами заколисує ясени, пагутькне пугач, і знову тихо, тільки качки дзьобами бухкають об дно тазика, хатнє світло яснить розсохле граблище на повітці, підсачок на цвяхові на стіні, пахунки ясмину й моху зіллялися в один вмиротворливий спокій сущого, в заколисливе, вдячне оновлення землі під дахом родинного тліну, буцім нічого і не було, і вік отуто просиджую в спогадах і чеканні, ніби подякою за вбиті на чужому полі літа — світло над кущем зацміну біля лавки; знадвору підійду до вікна, притулюсь двома руками до шибки: пачка недокуреної тобою махри жовтіє на поличці вішалки, там і пір’їнові поплавки, і стеариновий недогарок, яким натирав лижі на полювання, і фарфоровий ангел з підзолоченими крильми, і магнітофонна касета, і обмотаний мідним дротом мундштук з бузини, і хаковий линялий картузик, і зжовкла газета, і розсипані в пилючці сірники, і вицвілий великий портрет, — колись перезняли виїзні фотографи, ночували в нас, ти на паспорт знімався, взяли одну-но вцілілу картку, ще й не хтіла віддавати, потім приносять, нате патрета, баб, — і підрум’янений, з яблуками, як ти любив, пиріг на миснику, і в слоїку на столі букет жагучих, бо росяних, піоній, і родинне фото прадідів коло груби на стіні, і домашній вогонь, зігріваючи солом’яну позолоту на рамці, нагадує про сьогосвітньо минуще, про яснопам’ятне безсмертя душ, про кривдне літо розп’ять, про відболілість всього — відступити — і вітер гине криком деркача по долині — відійти в болісне щастя ясмину — і ні слів, ні думок, тільки виглядання тебе, живого, і от остання прибуває, і в хаті на столі задубла обмотана пілкою печена картопля, і нема нікогісінького, і подужчав, постуденів сирий запах моху над головою, і чи вдасться здолати, перележати могильну ніч, перехрещусь і лекшає; тако кума цокала квартою об дійничку, корову ж бо господар неїн зберіг, коли поголос про колгоспне пішов і нелюди посунули по хазяйствах, до хліва з пляшкою скочив, за роги коров’ячу голову заломив над яслами, линув перваку, приходять, налигачем тягнуть на межу, корова впирається, вони смикали, смикали, корова брик, кажуть, здохла, куркульське вим’я, худобина і та врєдітєль! смерком хазяїн аж у глибокий яр годувальницю одігнав, припнув між лозами, ночував коло неї, щоб собачиська не розірвали, підпасав досвітком, вдень малі од напасті сторожували; тоді хутко доросліли, мовчать, ані писку з вуст; корова й собі голос втратила, то часом прибігає від куми моя дітлашня, сяде поряд і духом молочним дихає на мене, мовляв, пригостили квартою; задуматись тільки, як один день минув; у пічній кубасі заснуло пірце з плетеною ручечкою, яким обторкувала весільний коровай, сльота тихесенько залягає над ластовинням чистотілу по малиннику, саме цвіте, треба нарвати, жовтий сік виводить мозолі, сльота шемрає по забур’янених хащах безу, чи сплю, чи справді на подвір’ї: за обидва крилі підсмикнула хустку з листками м’яти на скронях, зіперлась на хвіртку: чорна неміч збезлюднілого села нагадує про моровицю, нікого немає, втішся, бабо, одним, може, онук до батьків подавсь на суботу; кликали і мене, та хіба там всиділа б весною, літечком, хата біля багна, десь дірок ящірки познаходять в підлозі, нема-нема, то шась у кутку проява; та й жабів не бракує, скільки торішньої осені винесла на совкові, всилу дождалась березня, діжду й гостей; тако і дід мій того досвіта, човгаючи по хліві безживними, як сире м’ясо, ногами і падаючи на солому долілиць, бідний, видихнув: насилу Божу добився; кволь падуча здолала і спав три доби; отак і внук задрімає, вибіганий по містах, а передранням, коли гуркіт московського поїзда подаленіє за блокпост, так що бринітиме одна тріснута шибка в сінях, гукну, вставай, хлопче; сльоту розвітрило, погідною росою сизіє подорожник на стежці, йтиме садком, напівзгорбатілий, вибіганий до понурої втоми, йтиме, пригинаючись під гіллястими яблунями, обмине суху, надламану вишню, переступить через колючий дріт на широко втоптану людську стежку, пристоїть, захромлюючи гачка в грубий кінець вудлища, кресне сірничиною, озирнеться з серповидним відблиском жару на козирку, обійде купу злежаного пирію скраю городу; потім затихне і клишання чобіт, і цокіт вудок об підсачок; поставлю сковороду на електроплитку, смажитиму картоплю на салі, вийду по окріп, навкруги росяна повінь, світає, тільки притолочена отава з покірними залисинами конюшини виказуватиме вічний родовий прослідок до води; переказують, плесо багніє, сама вже давненько бувала там, на зелені свята діти татар’ям потішать стару, та й по всьому; це ж я проспала, будити тра, вставай-но, хлопче! о, скрипнув диван, було б нехай ще полежав, геть розвидніє, пора й собі підніматись, качок випускати, яблук назбирати на сушину, доки кури не пороздовбували; повстинна мряка, і піч кадить, ліска розсохлася, підстелю паперовим мішком, доки прогорить жар, вспію сирників злемзати, масла підсоленого трохи є, спекотнява, знаєш, гіркне, то поставила в льосі слоїка, людоньки милі, драбинний щабель підгнив, то як хибнулась на спину, об діжку геп, думала: гибель! чи ногу викрутила, чи в спині тріснуло, тутай і захолону, скільки старому тре! тільки на все, скажу тобі, Божа воля: оклигала, перевела дух та помаленьку, та потихеньку видерлась комахою на ясен світ; тутай і вмерти лекше; а нех ти там зачумися, масло дістала, а банку з салом забула геть, скажу, аби глянув, це-то оказія з тею драбиною, ти подумай; о, підвівся, застібає сорочку проти вікна, комір затяганий, виперу на днях, при нинішніх жіночках хіба догляд, да-но обізвуся: випий пару сирих яєць, тамо в ситі за скринею, в сінях, чаю ковтни, бо сігарета запріщиш і вйо, хіба ж то розум? питає про олій; аякже, на пару сковорід буде, ти-но риби злови, тоді загадуй; налапав під ліжком чоботи, дрова рубавши, сікнув між великим пальцем і ніколи за біганиною підлатати, тепер діраві; чуй, картоплі насмажу, чи може зварити, як? банку з салом принеси з погреба, там, під драбиною; диви, бо щабель зогнив; послухай, гонучі висохли на черені, зараз теплі, розімни і взувай, — добре, бабць, скоро буду, — та не забудь кінського щавлю нарвати, на березі вже великий, ноги обкутаю собі, щоб жар витягувало; доки капуста впелюститься, лопухи перепробувала, цвіт каштановий клала, мало помічне, ще попробую щавльове листя; цокнув клямкою, бухикає на подвір’ї, точнісінько отако дід, одіспавшись по мандрах, взявсь за солом’яний скрутень на одвірку, насилу переступив поріг і з кров’ю вихаркнув на спориш свою невіру в живе повернення; на бантині під повіткою налапав міхурець жовчі, якою заліплював свищі на худобі, сів на ящику, змастив порепані босі ступні, згадав домашню товарину, котрій виносив рядно перемерзлої, з розрубаними головками гички, гладив телятко по здухвинах, гукав старшого сина, щоб покрутив обід січкарні, вграли корову на м’які чоботи, сирітським виглядає обійстя з кілкуватим стовпцем під гладишки, на місці хати болотяна купа попелу, сажі, нещасть — ядучим серцем утрат міхурець жовчі обтяжував йому долоню.