Впізнав тебе, ти безвихідь; задовго до твоєї знюханки з лікарем, прихвоснем феміністок, ворогом чоловічої здорової культури, поміркованим вітрогоном, пустомельним язичником, гордим млином, що мріє вернути зерно з помолу, божевілля душило кігтистими лапами собацюри на грудях; я ще не став Златоустом, я був вірним постільним рабом твоїм, володарко блуду, повіриш, таке щось находило, трудно й сказати, така невсидючість, таке невдоволення всіма і всім, така неприкаяність мордувала останніми днями до Різдва, що одного цього могло бути досить, аби потім, звільненому, повірити, прийти й поклонитись зорі народження Бога; ниций, земний, земноводний плазував чоловік, тільки пити, до галюніків упиватися на самоті, відрікати від себе скловатне небо, безсніжну землю за вікном, вінегретну блювотину на торгівельному лотку, мертвоту полудня, незрушну німоту, що піддрочує звіра на людей, в приватному секторі підгедзкує собаку, він кігтить браму, і божевілля душить тебе, пити самому, боятися йти на люди, чекати сну; по хаті запах осінньої, добре вгрітої печі, бабця складає в пелену сухі грушки, одну витирає послиненим фартухом і дає на пробу, кубаха тліє жаром, бабця підказує, врубай-но, чого тинятися без діла, пару трісок на розпал, та приходь, поки зігрію страву, пожди-н, осьо тобі брусок, погостри сокиру, ящики нею рубала, потупилась на цвяхах; розкрити очі на поклик, ніде нікого, нахоплюється сніжок, обсікає останнє чорнолистя ворон на тополях; чаїни в склянці осідають на дно розпареними сумнівами здорового глузду; божевілля, це страх дивитися на людей, страх власного страху, спроба переконати себе в здоров’ї, страх насильства, ніби тобі, як свині, вирубали чотирьокутно груди й холодною залізною квартою черпають кров, пальцем відпихаючи згустки, сизіє пліва, бритвенно гострим ножем ледь чутно обсікають легені, кров парує в гладишці на снігу, собака винюхує теплий сморідок нутрощів і солодко, тоскно скавчить, ланцюг на ньому послаблений, колядники розучують жалісних пісень, вистукують об поріг снігову крупу на валянках, божевілля це гнилоротий собачий дих, — до Різдва диявол рикає підголосками твоїх злих, затаєних справ, — бо чоловік народжується від жінки й народжується він для скорботи; за стіною жінка бавить маля, співаючи "радуйся", потім довго ходитиме коридором, відтак постукає, спитає про пляшки, знайдеш однісіньку під батареєю, звідки накапала брудна вода, вона подякує засоромлена, з сіткою поспішить за молоком, один сором цей нагадає твою винуватість; скільком допоміг? це божевілля гордині, втома нести свій хрест. Господи, згадай покинутого перед пащею, повір нам, застраханим луною зла, самотнім і суєтним, сонним скраю опівнічних садів; але візьми-н, пригадай, до вимушеного знайомства з лікарем ти й слова "божевілля" вголос не згадував, якась лікарева неповноцінність перейшла на мене частково; є чоловіки, є жінки, які страждають виключно статевим органом; всі їхні біди на перкалевому грунті блуду; всі їхні підозри переповзають на людей, отруюють спокій, волю; той білохалатник, скептичний прищ, і ти, володарко підземель, спасибі, допомогли стан звичайної тривоги, яка заступала від вас, назвати хворобою, мало того, переконати мене в безумстві; це він передав мені досвід підглядань, підозру до слова, буцім підслуховують кругом, зараза його свідомості засіла в мені; він, сіяч нейролептиків і діагнозів, жнець забалакувань, галюцинацій, божевіль переконував, що кожен інтелігентний чоловік по природі своїй трохи вар’ят, згадаймо класику; він похвалив би зараз, бачте, больной, визнаєте себе божевільним, дорозумувались таки, я ж вам казав, больной, викиньте з голови теологію, я ж совітував по-доброму, приходьте на курс інсуліну, всякого переконай, що його здоров’я власність народу, сидять на пенсіях, а суспільству плати, треба ж дивитися правді в рота, інвалідність знімемо, приходьте, ну, вітєлі, всюди були ошибкі і на руководящих постах, і серед дрібних і зовсім мєлких фігур, бували промахи, десь комусь і наступили на мозоля, але й на нас, треба визнати до конца, тоже оказували давлєніє, ізвєсні органи, відомо всім, але так згоряча прописувати в газетках про злочини лікарів і кликати на нюернбезський суд, це масова істерія, це психоз, психіатри проти! якби нам дозволили при новой власті, ми б з літака засіяли площі таблетками, заспокійливі засоби пустили в міську водомережу, ось один наш пацієнт, здається, визнав, що він справді того, і це полегшує нам лікування; приходьте в будь-який день, санітар вас впізнає — та похвала його гірша сказу. Доле, насни животворну хату; ще літньо, ще бабця ясеновим поліном вигрібає з кубахи жар, і пахне притлілим деревом, ось і вогонь, ось, підкидаючи накривку на чавунці, кипить, парує тушкована картопля, ковток наливки пропікає судому в горлі, змети сухі крихти на столі, згорбатілий вилижи долоню, тепер зовсім малий вийди по хліб, іди, каже бабця, йди, не бійсь, пса зачинено пічною заслонкою, горенько твому серцю, йди на світ, де кволий зціляє кволого, вони брати, бо кров їхня зігріта заступництвом і любов’ю.
Ти ж, Ніно, ще до митарств моїх зненавиділа, на біду мою, хворих; після катакомб книгосховища зривала на доньці зло, знервована й мовчазна відмахувалась від допитувань, плакала над брудними тарілками, в раковині; статурний такий чоловік, куртка на голому тілі джинсова, за серце хапається, прямо на мої босоніжки падає, тролейбус повен, я в крик, під руки виводимо, знаходжу йому таблетку, оклигав на лавочці, давай випитувати робочий телефон, щоб подякувати за спасіння; дурна дала; тепер відбою немає, дзвонить, плете, контужений офіцер, пенсія маленька, на останні вам фіялок купив, прийдіт на побачення, моя пані! тоді, наче здрасцє, мама його прибігає в закритий фонд і хап директрису за груди; як так! дитя моє вроджений олігофренік, має нахил до авантюр, а ваші курв’яги вилупились на квартіру, я трьох невісток спровадила, поїхала на курорт, сют-тут, і нова шлєйка забила баки моєму мальчіку, десь видерла тіліфон, скільки можна, я, щоб ви знали, вдова кандідата в цека і попрошу прийняти мєри! відвідувачі слухали, гардеробниця слухала, технічка з корзиною сміття слухала, сказись та скрутись, цілий день ходжу як обпльована. Пам’ятаєш, Ніно, ти піднімалася з переходу і хтось плюнув, аж спину під тонкою футболкою обпекло, озирнулася; як ні в чім не бувало, суне закислене дебільне рило, — згризаючи губи, метнулась вулицею навскіс, ще в ліфті здерла й стоптала обпльований одяг; вчиняю двері, жінка моя напівгола, мовчу, щоб не запитувати про гірше, вона защіпнулась у ванні, напустила води, тоді в крик, защітку на дверях зірвав; вона головою билась об кафель, сльозами вмила долоні мої; щастить на оказії дурепі; або: хвора тітка, збираючи у сквері пляшки, наврочила викидень, пили каву з дівчатами, термос передавали по руках, сміялися, певно, стара подумала, що беруть на глузи, ех, як верескне, впала на купу листя, ногами сукає й клене, клене! ми ходу, боюся цих проклинань, чисто якесь наслання на мою голову, куди не піду, всюди гвалт і юродиві. На горе собі заперечував, мовляв, людина слабка, отруєна зневагою світу, прагне жалості, співчуття, пробач її — обіймаючи легенько і зціловуючи тінь втоми на лобі, просив вибачення за надірваних, мовби замолював власну долю, — ти гнівалася, стискала губи, сталевів вузький жолобок між лопаток, тіло вбиралось сиротами і обпікало струмом образ, ми не думали, що ці випадки з тобою були віще сумні, закутував тебе халатом, ніс на тахту, вкривав ковдрою, в чай з малинових гілок додавав снодійного, ставив чашку на стільці, щоб ти могла дотягтися, гасив світло, аби не вбридати тобі, зневіреній в чистоті горньої сили, яка вчить нас меншою карою, показує на безчестя й на славу, зневіреній — потім зрозумів — у милосерді сім’ї, як надії на поміч, на співчуття, на обов’язок довікувати до похилих літ, коли любов до онуків вимиє все образливе; ти, безнадійно прикута до молодого ложа, хіба загадувала про старість, хіба хто з твоїх подруг думав коли, що знехтування сім’ї, знищивши для себе майбутнє, не уявляючи себе там, безсумнівно вкорочує віку, і гріх самогубства на ньому. Потім, щоразу після викликів швидкої до мене, — цим віддячувала постійне: оханись, де була, скільки мона, — згадував твою злозатятість до хворих, буцім відьомська сила випробовувала красу ще задовго до зрад, коли зрадила вбогих серцем, продала неокупне, знецінилася до того самого, аби, здихавшись під три чорти, зіпхнувши трьом санітариськам, відпродати й вільні помисли, щоб тільки збайдужіти до мене.