Звільненому від прагнень, яким радіти думкам? признайсь, чоловіче кволий, ти хотів безкінечного спілкування з днями любові, ти пив, напивався цикути спогадів, мав заздрість до самого себе, маючи змогу розмовляти з Отцем небесним — тому і дратує, і ссе дума про зібрання нечестивих.
Кричала дитина, я сідав на ослінчик, гойдав коляску, читав стару без обгортки книжку про полювання, з малюнками тетеруків, з дрохвами в ковилі, з описами пташиних звичаїв, з азартним щастям весняного перельоту, з фанерними гусаками на полі, з вальдшнепами в молодому ліску, — єдине, що міг читати, підозрюючи: десь і твоя дитина плаче, бавиться маленькими граблями на подвір’ї дитсадка, за майже тюремним муром; згадував, які омелюхи скльовували горобину під Різдво; моя вже всьому противилася, відмовляла, до недосяжної зваби віддалена затятим суперництвом, буцім порівнювала з кимось удатнішим і визнавала за невдаху, щоб дужче, до неприступної сили, роздратувати себе; тоді заходило свято, але бракувало ялинки в тестів, донька обнюхувала соснові гілочки у відрі, і я запропонував сходити, моя хмикнула, зрозумівши натяк по-своєму, з тією похітливою цнотою самки, що спить і бачить одне, уявляючи другого; хотів розвітрити простір показної сім’ї, старим і без того все зрозуміло; ну ні, так ні; дорога підмерзла, й напівспущені шини ковзали по ожеледистому піску, велосипед заносило, сніги, сніги закутували по стрімких просіках віття горобини, і чубаті омелюхи з білими дзеркальцями на крилах посвистували зовсім поруч, зависали вниз головою на кетягах, обмирали на мить від глухої, прибитої снігопадом, луни пострілів по вільшиннику; хотів привезти дарунок, поставити велосипеда під навіс і мовчки пиляти на станцію, але безвітряна, сонна холоднеча і птахи на гілках притлумили образливу понурість; при самісінькому болоті, між зеленого в рудих цятках багна знайшов і обухом по прикорені обстукав ялину, сніг сипонув на лице, розтанув, нагадуючи радість свяченої води з кропила, нагадуючи піднебесну пам’ять про втрачене; тоді цюкнув під корінь; дерево здалось зависоким для стелі; тримаючи за стовбур, обсік нижнє гілля і відрубав вершка, лезом сокири обтер живицю на долоні, сів перекурити на розруйнованому покинутому мурашнику, розвів полум’я біля ніг, відсторонено й хворобливо помічаючи за собою все, що означувало прощання, все, що гоїло біль, смиренний параліч духу, все, що наказувало мужніти на хатниську мурашиної злагоди, все, що піднімало над собою, чужим собі, над молитовно стуленими в троєперстя бруньками на вершечках ялин, над всеньким лісом, над якимось чоловіком; він підпалив оберемок зотлілого хмизу і думав, свято ж заходить, так всього шкода, навіть пострілів, що втихли за сосняком; він паперовою мотузкою примотав деревце до багажника, попробував, чи добре тримає, між ялинових гілляк запхнув сокиру, роззувся, каблуком шкарбана об раму вистукав сніг, доки витріпав гонучу, нога спітніла на морозі, натягнув чобота, ще озирнувся, запах глиці, нестерпна, напівбожевільна ніжність нагнала на вії сльозу, однаково тонко посвистували омелюхи з кумедними чубами, тепір дозбируючи оббиті ягоди на снігу; він тилом долоні набив сповзлі ручки на рулі, обламав вибиту шпицю, глянув, чи не згубився насос, треба їхати, рипнуло сідло, і ледь чутно, бо притрушений снігом, затріскотів під колесами льодок; переднє писало вісімку; потім вискочив на втрамбовану лісовозами колію, і їхати стало легше; коли оглянувсь, то побачив: за безлистими драпахами багаття вигріло бік мурашника, якраз вогонь встав на задні лапи, щоб покликати людину назад, крик вітрюгану змусив його присісти, полум’я гребнуло теплий мох, злизало бурульку на бруслині й закублилося змерзлим борсуком, чию нору обіклали капканами головешок; він їхав повільно, прочитуючи сліди й наброди на вирубках, деінде на пеньках восковіли мерзлі опеньки, над погризеними пагонами вився яструб, дрібні птахи заховалися в ліщині, порожній наперсток на гілляці, що нависла над дорогою, нагадував розбиту лампочку з ліхтарика; він хотів вікувати в хатині лісника, щоб дві лисиці-вогнівки в повномісячну ніч дибали по льоду озера, прислухалися до собак і сміливо мишкували в глибоких травах; він на ходу поправляв дерево на багажнику, дивувався омелюхам, які грілися на довгому покосі диму, на розвилці до міста наздогнав військового "бобика", звідки горлали і радісним матом перекрикували один одного браконьєри, мелькнув відпечаток кривавої п’ятірні на брезенті; він сам, оббілований як звір, здригнувсь від судоми; на галявині морозний вітер зігрів обличчя відвагою; він знов замружився, тамуючи сльозу, подумав, гарно б зустріти вовків, щоб розповідати потім доньці, на підйомі до шоссе відштовхнувся ногою, затріскотіла на обочині ожеледиста крупа; він навскоси перетнув асфальт, крізь сутінки й непроглядну крутію долинула святкова туга гармошки, апельсиновими шкірками золотів під ліхтарями наст, по провулках було безлюдно, на подвір’ї господаря димом яблуневих дров і пахощами оленини загасала коптильня, коли ж вітер роздмухував малиновий жар і з піддувайла вифакувало полум’я, він помічав обгорілу мішковину під шиферним накриттям на бочці, совок на снігу, яким закидали лишній вогонь, дрова на возику, господиню, яка на порозі пристоювала з рожевим у довбаних ночвах м’ясом і вільною рукою вчиняла двері, кота, що тягнув під стіжок зрізану з копчених лопаток руду, просичену жиром пілку; він спробував загальмувати, проте колесо гримнуло об залізну браму; обтрусив на комірі сніг, боком протягнув ялину крізь фірточку, розірвав паперового мотузка, загнав сокиру в покраплений пір’ям пеньок, прихилив вело до погреба, постукав об дзвінку хрестовину рами і, поки мала бігла й підтримана бабою вилазила на стіл біля вікна, йому раптом привиділося, що їде ковзкими сутінками по галявині, їде втихомирений, востаннє до сім’ї, а сніг замітає незворотність.
Бо потім приїздив намарне; плакало негреня і між схлипів пробивалась відчуженість, немов душа відлітала до спекотних околиць батька, і тільки мати давала йому раду; пражила молоко, облизувала соску, годувала, розказуючи про родину, яку спіткала одна й та ж хвороба під оцією стелею в патьоках затоплення, серед цих стін і здутих, ніби обварене тіло, шпалер; я простягався на розкладачці, клав під голову книжку про полювання, дотягувався до стола і відсьорбував заварку з чайника, щоб не заснути й додумати вічне; як бути далі? та субота за полудень ткалась від горілчаних відділів, і біда згонила гостей, яким ніде ковтнути поблизу; режисер, пропускаючи за поріг бородатого колегу, сипав побрехеньками, загравав до хазайки, обіцяв, проти моєї волі, знімати мене казковим героєм, гість сутулився над гранчаком, хутко п’янів, калічне українською мовою починав шьокати і збиватися на англійські слова; режисер, наливаючи по новій, плів про сценарій, успіх, золоті пляжі, вінчестера тобі привезу, хочеш? нігтем штрикав мої груди і відставляв великого пальця, щоб викликати на кухню; позич до вівторка, оддам, валюти в шмондєра стільки, що чорти лантухом не допруть, задобрити його мушу, пойми, сам знаєш, геніяльне кіно прогорить, четвертачок до вівторка, гад буду, звідки в генія пітні рублі? ховаючи гаманець, думав, скільки горбатіти доведеться за копійки, чамріти по готелях, спати на підлозі побутовок, товктися на автовокзалах, вбалакувати людей на страхування, гикати на сіроцементних кузовах "зілів", забувати назви забутих Провидінням сіл, а-а! принаймні цікаві люди, слухай собі, може під час розмов і вихопиш випадкову пораду, білет на літак замовити і роботи під зав’язку, справді, солити ці гроші, чи що? пойми, дорогенький, нам головне задобрити шмондєра, він петрає на мистецтві, як свиня на карельській березі, але добре притрушений на українській історії і визвольній боротьбі, пора кувати успіх, вперед і без черги! В кімнаті від скрипу дверей прокидався добродій, що дарував візитку з лондонським телефоном, жалівся на богему й брак доброго пива, обов’язково тикав пачку "Мальборо"; весь його лоск виказував ситого, пещеного любителя екзотики, споживача газет і світового експерта, що знає наше існування ліпше від нас, і весь він, мов затято піднятий палець; тілько просу, не вціть мене зити! особливо хазяйка дослухалася до пом’якшеної вимови, — їй подарував декілька гумок, — показувала гостеві адресу чоловіка, молодик посміхався і знизував плечима, байдужісінький, як і той, що поїхав; хазяйка нітрохи тим не смутилась; малий заснув, погойдаєте, коли заплаче, піду до сусідки, ворожитимемо на кавовій гущі, а то як? мені різало ліву лопатку, лягав долілиць, роздратований: чого я тутай, тупа худобина, ледач, безвільна твар? балачка заходила про психіатрію, — наплів таки бісів режисерисько! — іноземець запитував про допомогу безробітному; сміх і гріх; я механічно хотів забутися, просто не бути, щезнути, згоїти совість, спалити неіснуючу квитанцію про переказ для доньки, виблювати пропите, забути тхорячі морди по кутках (одна метушлива, друга вдоволена, слизька від смальцю, окулярики тре носовичком) ригати на візи, знайшли того, що постраждав, тута всіх катували, дякую за можливість передіагнозу, дякую за те, що подякували, за згадку в пресі, за дульку реабілітації, здоров’я вигасло по клітині, мозок, обпалений інсуліновим струмом, сохне розлущеним, недоспілим горішком, ви ще посидьте собі, я засну, я здихаю; та, виявилося, спогад про смерть був рятівним, принаймні, так мислив під крапельницею в просторій кімнаті, додумуючи сказане медсестрою про двох мертв’яків; мабуть, режисер, зекономивши собі на похмілля, приніс, коли я дрімав, технічного спирту, правдивіше, сурогату з клеїв, що намертво злютовують залізо, ханига продав, ті обоє загнулися; коли мене виписали, після розмов, пояснень, підписів на протоколах, господиня вже виставила валізу під двері, сморідний коридор не примусив жалкувати; вона сказала, що друзі нареченого наказали жити самій, ви не кляніть мене, добре, ви десь знайдете собі куток, ви ж один — і, перегнувшись над перилами, дрібно покивувала мені вслід. А через пару років, обдзвонивши на вокзалі геть усіх знайомих, зігрітий новим від’їздом і гарним старим вином, натрапив на останній сторінці записника на чийсь забутий телефон, набрав номер і пізнав голос своєї хазяйки; хтіла повіситися, сусідка слідкувала за кожним кроком, малий одну-но ніч і покашляв, викликала лікарку, каже, бронхіт, виписала таблетки, з аптеки прибігла, вже захололий, думала, здурію, на експертизу подала, нічого не знають, тропічна болєзнь, звичайно, був без прививок, поховали нехрещеним, друзі нареченого закінчили універ, забрали дипломи й ушилися з блеску, ні прівєта, як то кажуть, зараз сама, на вихідні підміняю двірничиху, ви надовго? покидаєте? пойміть мене правильно, квартирантів боюсь, вас би взяла безплатно, аби молоко й хліб купляли, пікає, киньте ще дві копійки, я зовсім бідна, я рік пролежала в психічці, на роботу ніде не беруть, кому я треба на пенсії, кинули дві копійки? приходьте, живіть, скільки вийде, чуєте, дві копійки, передзвоніть, добре; короткі гудки протверезили луною кроків по сходах, чорним здогадом: свідоцтво на списові карти світу гнівить незримого і накликає біду, аж несила зітхнути; доле, дай сліз пробачити, допомогти, бо горе вмертвить міста, що безпам’ятні сміються нині.