8
На мокрий стілець літнього кафе Ніна простелила газету й розчесалася проти вітражів, — обличчя, розбите скалчатим різнобарв’ям, видалось глевким, пісногубим, потворним, — на колінах притримала букет до дня уродин невідомої богемної особи, куди запросив лікар, і видмухнула волосся з їжакуватого гребеня; поряд підсіла стрижена під хлопця дама з горіховою склянкою коньяку і вазочкою арахісу; сонце, просвічуючи склянку, випліскувало на білий столик надпиту тінь, лице сусідки виказувало розгубленість, споглядаючи яку Ніна переймалась погордним спокоєм: такою й хотіла зустріти коханця, щоб поцілувати залисину, пучками лагідно стиснути за підборіддя: пора до розпису, старенький мій, обридли подарункові духи, кліпсики, півсотенні перекази на аборт, проїлось і збудливе знаття третього лишнього поряд, нема його, старушику, тобі пасує це прозвисько, очі вицвілі, барви затяганих лікарняних піжам, рука із слизьким холодком гумової перчатки, розум схильний до витрембеньок, звичайна для циніків любов до тварин; за примруж скептичний, за нежалюгідність, за показний холодок вибрала між багатьох захоплених, знаючи, що вибирають мене, зцілителю від золотушних мрій, чорна відвертосте бажань, старенький парубче, цінуй молоду, пий пантокрин на ніч, роги виростуть, заблукаєш оленем на галявині райських пущ; має пляшечку з поділками, дзьобає по одному коркові, прицмакує язиком, сигарету запалює, обіясник; до дому найманого, мойого, рогатий напій і зубну щітку приніс; даремно, так і скажу, коли далі тягтиме; наливав пів-наперстка й мені, мовляв, кров омолоджує, ти диви, молодися з молодицями, тута або сім’я, або я не я, донька вже розуміє все; посміхнувся облесливий, щось про мінеральні солі наплів, медпросвітник лукавий, заходилась відчепно біля плити, думаю, сьогодні попросиш, поскиглиш, псюра; озирнулася з кавником, пляшчину свою відкорковує і заплющено п’є соляний відчай своїх попередників, на взір плюгавенький, волоссячко чорною ізострічкою наліплене на лоб, проте ніздрі чутливі, роздуті тваринно, борідка розумненька під іспанця, взагалі, поза лікарнею вигляд перукарський; а там він орел, синє море долає, власноручно, для більшої насолоди, вводить піддослідним психотропи, споглядає ремісію, наказує медсестрам розпитувати про страхи, любить сльозливі навідини прохачів, шоломом хвилю донську черпає, вовком стелиться по солончаках, готовий задля науки пожертвувати здоров’ям усіх косяків, що надумали закосити під дурників; знаю, хлопці, розказуйте про ґвалт під новими ліками; лисицею бреше на мідні щити, полюбляє стенди наочної агітації, палата залюбки свого Ван-Гога вродить, стрілою половецькою пронизує коня, закрався до мене, обезголосілої на мурах, анекдотами і смішком, плітками і обіцянками віджартовується від нарікань, спокусник, опікун; злягав потилицею на стіну і вилизував пантокрин на дні корка; про чоловіка розпитував, це найсолодше його казило; досить однораз попустити, ніби з дурної копиці з’їхала на клейончату, просмерділу ферезолом кушетку, серед кафельних стін ординаторської, дурисвітка, сів на краєчок столу, води ковтнути подав, пожалів, що маринуюся з хворим, молода зовсім; словечка обнадійливого бабі тра, подумає, ще вродлива; тоді пригубила настояної на рогах гіркоти і відмовлялася впослі, щоразу згадуючи млосний смак зради на спиртових губах; щоразу букета отрушував на порозі вітальні, цілував ягняче з кудлами бігудів волосся, виріз грудей; хвилину покрасувавшись перед дзеркалом, стягував шкіряну краватку, купкою складав одяг на кухонному табуреті, жестом, поглядом, поспіхом підсилюючи зловтіху власника; під скрегіт кранів у ванній вмикала програвача, засмикувала ситцеву пілочку над ліжечком малої, порох на доріжках платівки іскрів невиспіваною тривогою, займався від полум’я наготи, перелітав на тополиний пух простирадл, синіло за вікнами; розпускала поясок на халаті, розпалена до зневаги потягувалась перед тонкотюлевою сіттю, світ піймав мене; повз балконом човгикали з торбами сусідки, чоловіки розмахували картами дим під грибком; чекала, коли змовкне голодний водоспад і обторкувала сироти на крижаних грудях, ув’язнена сутінню, затискала видих божевільної насолоди, погляньте, я ще сама! викупана, молода любила кожного в бузковій імлі мошкари за балконом, мов за перилами спраглого мосту; а де ж він зараз, мій психолог, мій психіатр, сидить на підлозі квартири, обкладений книгами по сектанству: вибрані терпіли гоніння, жили в блуканнях, спали на змервленій соломі таємних печер, відпускали гріхи й соборували померлих, читали молитву про добрий кінець, а коли хворий, на смертному ложі прийнявши утіху від добрих людей, дивом вичуняв, такому радили самогубство, — ендуру, — голодну смерть для позбавлених молока матері дітей, питво з потовченим склом для паралітиків, примітивну удавку; просто віруючі по хуторах збирали милостиню для вибраних, — послідовники закону були вищі гріха, — слухали таємні проповіді таємних ченців про божественне, як повну відсутність мук совісті, вільний дух вищий моралі, єретик воліє, щоб ліпше запалась держава, ніж одцвіла його плоть, його, Чоловіка гуманізму, чоловіка обожненого, світоча природи, глашатая днів помсти й років воздання, бо потрібно високих і владних зігнути, мов гілля дерев, спалити в печі, як солому, потоптати святі дари на розколотих алтарях, не покинути ні коріння, ні пагона, кров їхню вицідити, самих змолотити на ячні снопи, скорпіонами, зміями, звірами дикими приректи на погибель, щоб вірні омилися крівцею ворогів Христа, щоб посіли престол благоденства, щоб діви вагітніли без мужів, народжували без муки, ніхто не сіяв, не жав, відмінялися установи, позаяк вони створені людьми на посрам Отця, однаково й книги, й лжемудрість мирська погине перед престолом праведників, царствуватимуть сто сторіч, нічого твого і мого, хто має окремість, той вже згрішив, кров затопить світи по гнуздечку коня на паперті; прощати гріх і хто одягнутий, грішник, лиш діва безмужня, оголено чиста, дух запалює на свободу; якщо зустріну пошлюблених, кияччям приб’ю, прихромлю до гріхоносної глини; хрестили вдруге, посилали на світло нагих, давали порівну птиці в повітрі, риб у воді, манни небесної, пекла і святості, прокляття й рятунку, бо все суще божественне; бо тільки сини людські привносять поділ на добре й люте, і жінки в світі, супружниці всякого чоловіка, і мужчини в поту, чоловіки всякої жінки, і люб’язні провидінню ті всеблагі, що найбільші гріхи сотворили при найменшій спокуті; вино й молоко купували без грошей, як казав нам Ісайя, дракон випускав пазурі, боротьба з ним тривала, ось і день волі, ти гордий, ти цар, ти володар творіння, віднині нема жорстокосердої влади, злодіїв, міняйл, скупців, непокори, образ, пророчих цитат, богословських трактатів про воскресіння, анабаптистів, знущань, захопленої ратуші в Амстердамі, князівського війська під мурами міст, бороданів, капелюхів із сірої тканини, патріархального світла, сорому, папських прелатів, закону про благодать, великого Амальрика, павликіан, розграбованого Ефесу в Південно-Римській імперії, з’яви Антихриста, мечів Гедеона, западенської темряви, хрестових походів, вождів і їхніх обіцянок ловити кулі в рукав, ангелів помсти, Маргарити, звуглілої на очах у Дольчино, снігів, які так переможно підсобили наварцям, слуг Сатани, фараонських гробниць, покори, пристрасті, величного Моава, вавілонського блуду, гіббелінів, "Апостольських братів" — є тільки плеяда вибраних, легка ендура для істот з обгорілою совістю, і одному лікареві, Людині гуманній, під силу вислухати, укріпитись, за двері зневаги віднести їхні сумніви, дрижаки, вічний потяг до несвободи, крик: хворий християнством, підйом на уколи!