Старий священик підійшов до Єпіфанія, що стояв на колінах й очищував душу першими сльозами радості:
— І назву дім мій домом молитви і очищу його від розбійників…
— Встань, Єпіфанію, — промовив священик і перехрестив його. — Тебе, страждальця, вся Україна знає, хоч ти й ховаєшся від людей. Не ховайся. Часом і розбійник шукає притулку у вівтарі храму й насмілюється просити допомоги в розніваного Бога. Добре, сину, що переступив межу боязні й наблизився до нього. Не один ти согрішив, грішний весь народ, тож і покутувати мусимо всі разом. Піднеслись духом—Україна очунює від знеприюмлення, Україна розпочала будувати свій Храм.
— Що я маю зробити для України, отче? — глянув Єпіфаній священникові у вічі, і той зрозумів, шо чернець готовий на все.
— Я прибув сюди із Салонік, портового міста на Егейському морі. Послав мене Пилип Орлик будити народ. Незабаром розпочнеться велика війна між Моско— вією і Туреччиною. Наше козацтво, яке стоїть кошем на турецькому боці, піде з османським військом і дасть останній бій московській орді. Та з великої туги за рідним краєм ворохобиться козацтво — прагне повернутися па Україну. А оце помер старий кошовий отаман Кость Гордієнко — то вже й стриму їм нема… Сказав мені Орлик: коли зустрінеш на Україні отця Єпіфанія, який перебуває нині в спокуті за свій великий гріх, скажи йому, хай пробереться за межу Кримського ханства у гирло Кам’янки і від мого імені зупинить запорожців хоча б на рік. Тоді простить йому Господь всі прогрішен— ня — більшої послуги Україні годі нині зробити. Рано ще скликати народ на Україну, українці потрібні нині там, де вони опинилися, — усі боротимуться за незалежність… Квапся, сину, бо з дня на день вийдуть з турецької землі запорожці й увіпхають свої шиї в зашморг, який приготував їм за намовою цариці Анни Іванівни вижитий з розуму Данило Апостол — намісник московський на Україні. Єдиний у нас гетьман Пилип Орлик, та невільний він і волає з Салонік до синів України: "Це останній наш шанс!"
Тож подався Єпіфаній Київським шляхом. Він ішов і вголос молився, зводячи до неба руки:
— Спаси, Боже, люди твоя і благослови достояніє твоє, побіди на супротивния даруя, і твоє сохраняя хрестом твоїм жительство!.. Сталося, о Боже! Прокидається народ з отупіння — відправляє панахиди по своєму провідцеві, і пробудження народне — се єсть Храм… Я покличу козацтво на Україну, як колись поклявся, але для визвольного походу!
Він ішов, славив Бога і натхненно шепотів слова Лебедиці–Мотрі:
"А тепер поглянь довкола — все це твоя Україна. Ти бачиш її велич і красу? Хто може цей край здолати? Маловіре, твій час не закінчився у Батурині, він щойно там розпочався. Ти готовий іти далі й сходити свій край у всьому його часі й просторі?"
Відповів уголос Єпіфаній:
— Готовий!
У цю мить почулося вовче виття. Зупинився чернець і весь скам’янів, бо впізнав поклик вовкулаки, який прийшов відібрати в нього воскреслу душу.
Вовкулака стояв на обочині дороги, ікластий і наїжений, він гарчав, бризкав піною, корчився і врешті перемінився із звіра в полковника Носа.
— Куди так поспішаєш, отче? — загородив полковник Єфіпанієві дорогу. — Ти вже й забув, що я на світі є. То нагадаю тобі про себе… Складай реляцію за крамольні діла: чи правда те, що з грамотою Орлика ходив єси по Україні, що карликів, вірних помічників орди, потопив у Неві?
— Пріч з дороги, зраднику! — відсторонив Єпіфаній полковника.
— Не боюся більше тебе, мене нині захищає мій Храм!
— Ха–ха! —зареготав Ніс. —Твій храм згорів, і всі ваші книги попелом розвіялися! Покійний благодійник цар Петро наказав спалити друкарню в Печерській лаврі — з усіма рукописами і фоліантамиї Я сам передавав царський наказ архімандритові Аллілуєві, і він його ретельно виконав. Згорів твій храм!
— Страшну річ повів ти мені, вовкулаче, — простогнав Єпіфаній і затулив долонями обличчя, згадуючи блюзнірські слова Аллілуя: "Для прохвоста нема поста".., О, цей святотатник міг таке зробити! Проте ще не йняв віри. — Але ж він християнин? — перепитав.
— Що може бути гіршого для нас, ніж втрата пам’яті нашої?
— Безбожник він, такий самий, як і я! А втім, у Московії церкву відділили від держави, ти цього ще не знав? Безбожний сенат, безбожний сінод, то де ж візьмуться побожні священики?
— У що ж переміниться держава без Бога, коли й до того була страшною у своїй ненаситній жадобі? Що станеться з народами?
— А ось що! Коли немає Бога — все дозволеної
Вовкулака протяжно завив і на обрії постало видіння.
Золотоверхий Михайлівський собор, що возвисився до неба над Подолом, обступала диявольська рать у гостроверхих сукняних шапках, схожих на шоломи, з факелами в руках. Пролунала команда, і ратники почали підпалювати бікфордові шнури, й ті зашипіли враз, вивергаючи іскри. Завмер Поділ, завмер весь Київ, чекаючи великого лиха. І враз почали падати стіни собору, ламалися хрести, топилося золото, і врешті безгучно злетіли золоті бані в піднебесся. Тоді почали збігатися зі лементом і риданням до місця, де стояв Михайлівський собор, люди; диявольська рать реготала, злітали над головами аркани, ординці в’язали людей, зводили на Поділ і в гирлі Почайни, там, де хрестив Володимир Україну, брали полонених по одному і стріляли кожному з пістоля в потилицю. А гору трупів підмивав Дніпро і ніс, і знову ніс…
— Не було цього! — закричав Єпіфаній.
— Як не було, то буде! Нема гіршого звіра од людини, коли їй дають владу і відбирають Бога… Оце як зовсім віру у нас скасують, тоді ми сукупно з Опричниками, Калмиками і своїми Кавунами все зробимо: мільйонами трупів начинимо землю імперії — станеться нарешті те, що побачив у своїх видіннях Іоанн Богослов! Твій Батурин забавкою здаватиметься нащадкам Меншикова… І розкопають потім останки в кожному селі, в кожному місті, знайдуть замордованих — штирями в хребти, цвяхами — в очі, і забудуть люди назву "Армагеддон", нові ймення — Куропати, Биківня, Дем’янів Лаз — стануть апокаліптичними, а по вас залишаться тільки хрести, і їх знесе з лиця землі новітня орда. Вас більше не буде: настане нова спільність людей, які не назовуть себе ні білорусами, ні українцями, а якось зовсім інакше, і настане врешті решт спокій у світі. Люди житимуть у примусовій дружбі, слухняно працюватимуть, їсти будуть, шо дадуть, а випорожнятися — усі сукупно в громадських вбиральнях. І зітхнете з полегшею ви самі, бо не треба вам буде більше боротись за якусь там Україну, за свої пісні, за кольори… Кінець! А нині я проголошую перший день смерті українському народу, і хай воно стане урочистим вовкулацьким святом!