Єпіфаній брів крізь чернігівські бори, понад тихою Десною, через зелені луки і закожушені озиминою поля — до Києва й приймав кожною клітиною тіла, кожною струною душі гармонію української Природи і знову думав про лихі людські діяння, які цю гармонію руйнують.
Коли ж все ж таки помилився Господь, то допустив до свого творіння руйнівну людську силу? Чи тоді, як зачинив перед нею Божі таємниці і озлобленій цим чином залишив ниці пристрасті? Чи коли дав розшматувати свій Храм між сильними світу цього, і вони зробили з них розбійницькі вертепи? А може, тоді, коли звелів язичникам зрікатися своїх богів і бездумно приймати чужих?
Чи можеш виправити свою помилку, всесильний Боже?!
Розділ п’ятнадцятий
Через байраки і поля виходив Єпіфаній на Ніжинський шлях. Уже думки його витали перед Печерськими ворітьми у Києві, линули за мури Лаври, де він, прибувши, вибере для себе найвеличніший храм і в ньому проголосить пастві свою правду, пізнану на світових дорогах і вистраждану в душі. Будуть це слова про єднання земного й Божого у новітній святині, про воскресіння прадавніх звичаїв під знаменням єдиного Христа, про вічність українського народу на придніпровській землі та про єдність Закону, створеного народом, з вічним Законом Божим. Це буде розповідь про земне влаштування українського народу на підставі Конституції гетьмана Орлика і християнських правд віри.
"Я йду до людей із своїм Словом, бо так призначив мені Бог. Знаю, що за це мене жде доля апостолів. Я звичайна людина, якій властивий страх за своє життя, та я бачив те, що є гірше від смерті — людське виродження, і тому вибираю смерть. Я настільки переконаний у справедливості свого чину, що навіть при своїй боязливості йду супроти небезпеки, заплющивши зі страху очі. Віра в справедливість моєї ідеї сильніша за страх. Я несу людям замість меча Слово. Меч став затяжкий для ослаблих рук, меч може тримати народ сильний духом, а дух зміцнюється Словом.
Україна понесла в своєму лоні Месію, який мученицькою смертю розвалить Третій Рим. Це буде не воїн, а співець, який з наших слів, з наших записів, літописів, пісень візьме досвід попередніх поколінь і створить Книгу Буття українського народу. А та книга виховає політиків і вождів.
Я один із предтеч Месії, і нас буде легіон. Ми жреці, які створюють новітнє Євангеліє — благу вість.
А ті нинішні літописці, які ще служать власть імущим і вихвалюють їх, марно обдурюючи себе, що потім хтось у їх фальшивих писаннях повизбирує між рядками крихти правди, уподібнюються первосвященикам–саддукеям, які називали себе синами гебрейського народу, а насправді підтримували римських намісників і були їх вірними слугами.
Станьмо праведними пророками грядущого Месії. Хай більше не злетить з наших уст жодне слово підхлібства чужим намісникам і своїм відступникам та христопродавцям, бо потім вони самі, перед економ, битимуть нашими словами нас самих, глузуючи: "Ви прославляли нас, чому нині ганьбите і коли були справедливі?"
Ми заходимо в довгу неволю, та кожен наш вчинок, кожен порух душі мусить бути гранично виважений, бо нас наслідуватимуть слабші, а сильніші шукатимуть прогріху для нашого знеславлення. Маємо одну душу, а не дві, здвоєдушиться наш народ, і біла душа витліє з горя? а чорна залишиться.
А щоб ми не втратили пам’яті, пронесімо крізь неволю свято Пасхи, як гебреї — спогад про вихід із єгипетського рабства. Збережімо себе в потаємному святкуванні українського Великодня—вимаршу Гетьмана проти Амтихриста: в думках і наяву поклоняймося жертвам Батурина і домовині Мазепи. Бо хто втратив пам’ять, той чужинець на своїй землі і ворог власному народові.
Хто ми є нині? Московські полоняники на рідній землі. Стань же пророком у московському полоні, як Ієзекеїль — у вавілонському! Це він бачив наругу над Єрусалимським храмом, як ти — над Батурином. І сказав пророк: "Яхве передав мені список гріхів народу, за які одна частина загине в полум’ї, другу поженуть у полон, а третя розсіється по всьому світу". Чи не така сама доля спіткала твій народ, який гине за вітцівські і свої власні гріхи?
Тож утіш страждущий народ, як це робив Ієзакеїль, ще до того, поки прийде Месія. Бо плаче люд, а утішителя не має, і сльози вимивають йому пам’ять. І рци: "Відновляться зруйновані доми, спустошені землі заплодоносять, і повернеться народ на свою землю, щоб відбудувати зруйнований Храм".
Боже, вислухай мій псалом!"
Єпіфаній прямував Ніжинською дорогою до Києва і думав про Батурин. Який він тепер, що зосталося там, чи живе хоч одна людина, чи стоїть ще палац Кочубея, чи покришилися руїни на Маяепиній Гончарівці, чи знайшов би Єпіфаній той острівець, на якому, серед озера крові, стояв він поруч з полковником Носок, здоланий ганебним і не прощеним донині зрадницьким страхом?
Хтось ішов позаду Епіфанія, наче наздоганяв. Оглянувся й зовсім не здивувався, побачивши Сивого Козака з палаючими люттю і гідністю очима, наче б це був його двійник або ж антипод.
— Наївний єси, отче, — сказав козак, йдучи поряд з ченцем. — Ти мрієш про мир тоді, коли війна ще й не починалася. А мир настає після битви. Де ж ти бачив, щоб завойовник добровільно дарував поневоленим свободу? Та й воля подарована єсть рабство, хіба що дворянською пудрою посилане. Мрії про здобуття волі без крові— рабські марення… Хочеш, розповім тобі притчу. Якось знайшли козак з москалем боханець хліба, і каже москаль: "Давай, поділимось по–братськи". А козак відказує: "Краще по–рівному". Отак-то. Мусимо спочатку роз’єднатися з москалем, іззяти кожен собі, що кому належить, а потім, може, й станемо добрими сусідами… Ти чекаєш Месії і сам готуєшся стати його пророком. Можливо, такі сподівання й потрібні — приносять розраду збезнадіяним. Та Месія — мрія слабих, вона заспокоює люд тоді, коли він повинен боротися. Під час повстання іудеїв проти римлян 132 року під проводом Бар–Кохби християни не підтримали бунтівників — вони чекали другого пришестя. А може, Бар–Кохба й був Месією — хто про це нині знає?
— Ти знову про війну, — мовив Єпіфаній. — А згадай давню історію Риму, бо ж бачу: вчений єси. Якою була Римська імперія перед Христом? Володаркою світу! А яким облудством загарбувала світ! Незрівнянний у жорстокості Рим вважав себе боговибраною державою, яка несе цивілізацію варварам. Рим затрачував усі сили на розширення володінь, та ніколи не міг влаштувати свою власну землю, і римлянин у могутній державі залишався рабом. Проте він уявляв себе визволителем світу і своє жебрацтво ставив за приклад культурнішим народам…! так римський народ, заражений фальшивим месіанізмом, позбавив сусідні народи національних свобод, зробив їх подібними собі — такими ж убогими і слухняними… Здавалося світові, що ніхто ніколи не розвалить Рим. Та ось прийшли учні Ісуса — християни і в лічені десятиліття покінчили з месіанізмом і могутністю Першого Риму. Згодом від імперії каменя на камені не залишилося… Чим же відрізняється Третій Рим від Першого? А нічим: обидва подібні, мов близнюки, бо обидва імперськими законами керовані. Тож і Третій так само розвалить новий Месія, назве наш дім домом молитви і очистить його від розбійників.