Цар у душі лютував, він уперше був невдоволений такою великою різницею в зрості: чи не осмішить зібраний із світових задвірків людський люмп найвищий титул? Та було пізно: магістр карликів Єрмолай, не злізаючи з шиї Єпіфанія, пропищав:
— Да вдравствуєт великий император всея Руси Петр Первий!
Задзявкотіли карлики, повторюючи Єрмолаїв клич, а народові мовби заціпило: мертва тиша панувала у верстовій зоні.
І хто зна, чи не дійшло б навіть до гармат, та у викрику верховного карлика прозвучали слова, про які цар досі й не подумував — бистрий царський розум умить збагнув їх суть: "Всея Русі!" Досі він панував над Московією, а Русь була десь там, на півдні, підкорена і невпокорена, і ось цей нікчемний напівлюдок, так просто відбираючи в корінних русичів родове ймення, передав Йрго Петрові: імператор всієї Русі!
Цар просвітлів, випростався: нова назва держави і новий царський титул давали йому владу над усіма, хто носив ім'я росів. Громовий царський голос долинув до найдальших кресів верстової зони:
— Вірнопіддані! Віднині я імператор країв, які ви можете вважати своїми і за власним розсудом розпоряджатися багатствами Великої, Білої, Малої, Галицької, Карпатської і Червоної Русі! Все це ваше: ідіть заполоняти землі, забирайте в нових підданих хліб, залізо, золото і мову. Мову перш за все — "даби нікакой розні і особих наречій нігде не било!"
І досить було цієї обіцянки, щоб московити в одну мить забули, що перед ними стоїть Антихрист.
— Да здравствует император всея Руси!—дружно загукали.
"Чому вони такі? —думав Єпіфаній. — Що спричинилося до того — може, шалені простори великого краю або ж багатолітнє монгольське іго, що в них витворилася особлива і слов’янському світові невластива кочова вдача? Живе московит спокійно й ліниво, та як тільки побачить незахищений простір, — готовий умить все лоском кинути, чепурні хати дошками навхрест позабивати і йти і гнати поперед себе, мов худобу, людей з місця на місце, і ні собі, ні тій двоногій худобі перепочинку не давати, переміщувати народи, зубожувати, забирати, що загледить, реквізувати, з’їдати і йти далі й далі, не здобуваючи при тому для себе ні щастя, ні добра, ні любові".
— Хай живе імператор! —ревіла юрба. — Веди нас до останнього моря!
— До морів, діти мої, до морів! —реготав цар. — Я ж бо відвоював для вас від Швеції Лівонію, Естонію, Інгрію, Карелію!
— Ура імператорові!
Цар кивнув рукою — і понесли слуги до парканів кошики, набиті суліями з горілкою і наїдками; замерехтіли в небі фейерверки, почалася штовханина, бійка і п’яне радіння.
До імператора Третього Риму підійшов найменший у колонії карлик, якого за виняткову жорстокість назвав ли Опричником, — озлоблювала його власна непомітність, він підступив до царя і постукав кулачком по коліні.
— Ваша величність… Ваша величність! Коли вже і Галіція, і Карпати наші, то звели послати туди карні загони: у Львові, це я знаю достеменно, розмовляють по-своєму і свої хоругви мають, а в православному монастирі Скиті Манявському і досі не проголошують анафеми Мазепі.
— Быть по сему, — відказав цар.
Імператор подався у свій будиночок на спочинок. Меншиков прикликав до себе Єпіфанія.
— Поїдеш зі мною в Преображенський приказ: імператорові потрібне золото.
Князь махнув рукою, і Єрмолай умить перемінився із магістра Карлицької колонії в меншиковського машталіра. Спритно зіскочив з плечей Єпіфанія, підбіг до чорних кибиток, що, запряжені цугами, зловісним рядом стояли скраю майдана, вискочив на облучку крайньої кибитки, браво прицмокнув і зупинив коней біля Меншикова. Князь примостився поруч з Єрмолаєм, а карлики, схопивши Єпіфанія за поли ряси, заштовхували його до темного, без віконець, короба кибитки.
Холоднопітна дрож пройняла ченця: він начувся вже чимало про Преображенський приказ, де хазяйнував генеральний кат Ромодановський. Навіть карлики, в яких серця не здригалися на вид крові й мук, пошепки перемовлялися про таємну царську установу, до якої міг потрапити кожний в імперії сущий і звідки ніхто не повертався: могли то бути князь, граф, той же карлик, посполитий, царевич, архімандрит — всяк крім його величності, та й то Поважний Карлик вельми сумнівався у цілковитій безпеці самого царя.
Преображенський приказ був державою в державі — нікому не підвладний. Даремно Меншиков гороїжився, зловтішно просторікуючи, що Ромодановському не зовсім пощастило в житті. Звичайно, доступу до державної скарбниці генеральний кат не мав, та для придбання доброго харчу, горілки та червоного кафтана вистачало царського доброго жалування; у світських компаніях Ромодановський не бував, ним гидували і його боялися, проте міцнішої влади над людьми не мав навіть цар. Петро Олексійович не раз Із подивом вислуховував доклади Ромодановського про кількість замордованих в’язнів на допитах у справах протидержавних змов, крадіжок казенного майна, хулителів царського імені та про нові способи тортур.
Поруч з Єпіфанієм сидів у кибитці карлик Опричник. У передчутті блаженної насолоди, яка чекала на нього в Преображенському приказі, він утішно попискував, штовхаючи Єпіфанія раз по раз у бік, довірливо й захоплено хвалився, що для допитів із пристрастієм здебільшого беруть його, бо Поважний Карлик постарів і руки в нього трусяться, а Опричник допитувати вміє. Підвішувати жертву на дибу він не може, це робить сам Ромодановський, а от для виривання ніздрів і язика є в нього змайстровані ним самим кліщики, а ще виявив він себе неабияким майстром "копчення": так уміло розкладає під ступнями підвішеного вогонь, що і не шкварчить, і не холодно в ноги, і не треба потім допитуваного нести на чергові тортури — сам спроможний іти.
— Скільки я разів чув: "Убий, убий мене!" А дзюськи, а дзюськи! —тикав Опричник Єпіфанієві під бік дулі.
Єпіфаній слухав і тремтів від страху: він був упевнений, що везуть на допит його, адже викрикував на сповіді Меншиков: "Ти знаєш, знаєш, де полуботківське золото!" Не знав Єпіфаній про золото нічого — що він скаже на муках? Брехатиме? А може, зуміє мовчати, чей же і слова не пискнув на Гончарівському майдані в Батурині!