— Не належить Москві золото України, — мовив Єпіфаній. — Його повернуть українському народові, коли він стане вільний.
— Вільним? — здивувався князь. — Хто раз потрапив до нас у руки, той про волю хай забуде… Отче, я бачу, що ти знаєш, ти був довіреним у Мазепи, в полковників. Ти мусиш мені сказати, я розв’яжу тобі язик! Зведу тебе з ним, покажу тобі його муки, і ти скажеш, пожалівши його…. Скажеш! Я замучу й тебе…
— Мені байдуже; князю. Якщо нема на Україні вже й Полуботка; то на що сподіватися? Можеш мене вбити хоч у сю мить.
— Ба ні, голубчику, вбити мені тебе найлегше. Та це нам невигідно — вас потім родаки називають мучениками, іконописують, лампадки світять під іконами і моляться до них… А я хочу усіх зігнути. Ти розумієш — зігнути: Войнаровського, Полуботка, тебе. Бо коли цього не зроблю, залишиться після вас світла пам’ять в головах хохлів. І будуть вони тією пам’яттю відроджуватись до непокірності й незалежності. Треба, щоб ви залишили після себе ганьбу. З ганьбою не відроджуються… Ось ти плазун, який весь час силкується злетіти, і якби я дозволив тобі це зробити, ще хтось спробував би встати за твоїм прикладом з колін на ноги. Ти мрієш покаятись, очиститись. Не допустимо! Покаяння — це прозріння упокорених людей, які вже звикли до тихого рабства. Найнебезпечніші для імперії — прозрілий раб, воскреслий Лазар і навернений блудний син. Вони здатні започатковувати загибель рабства, яке ми так довго і з тяжкими зусиллями будуємо на землі… — Обличчя Меншикова враз налилося кров’ю, він закричав, намагаючись залякати свою жертву: — Де скарб Полуботка, де? Я ж тебе ще нині віддам на муки Ромодановському!
Єпіфаній відчув, що більш не боїться.
— Хай він уб’є мене, — сказав спокійно.
Меншиков зрозумів своє безсилля і змінив тон.
— Він тебе не уб’є, голубе, він тебе принизить… Імперії потрібне людське приниження… Чейже мене також, — вдарився князь у груди, — весь час принижують. Його величність, коли йому заманеться, може вдарити мене в обличчя. І що — терплю, стерпиш і ти… Якось на дипломатичній вечері у Луврі, — продовжував Меншиков уже зовсім спокійно й довірливо, ніби шукав у Єпіфанія співчуття, — Петро в присутності європейських достойників кинув мені в обличчя індичою ніжкою і обізвав азіятом за те, що я смачно плямкав. Але чого не стерпиш ради імперії, такої щедрої для нас. Маю гроші! І ти будеш мати, тільки стань жельвою… Ну, що ви за народ такий, хохли! Вже, здається, скрутили в баранячий ріг останнього, аж диви—. ще є. І ще… І ще! Та я нашлю на вас бездушних і страшних карликів — віл них і в мене стигне кров у жилах… Карлики вас здолають, мов комарі північного оленя. З їх допомогою я створю в Малоросії таємну канцелярію в кожній хаті, і зруйновані будуть навіть родинні зв’язки, і не віритиме брат братові, а батько синові!
— Страшну річ повів ти мені, князю, — промовив здавлено Єпіфаній. — І я зневірився аж тут, у цій залі, бо коли і Войнаровський, і Полуботок у тюрмі, то що я — без них? І Орлик загубиться в Європі серед можновладних хижаків, що ділять між собою світ. Немае більше в нас провідців… Що допоможе тепер покаяння? Ти зламав мене, можеш радіти. Але ж сам, сам єси таким рабом, як і я…. Ба ні, не таким. Я гину за Україну, ти ж загинеш не за Московію — за золото. Я спокійно зустрічаю свій кінець. А ти ось соваєшся у своєму м’якому фотелі й крадькома оглядаєшся, ніби хтось має вдарити тебе в спину. Бо смерть моя — на моїй землі, де б я не знаходився, а твоя — у временному кріслі. У вас нема ідеалу… І кожен з нас має те, на що заслужив. Ми на рабство своєю неміччю і страхом, ви ж на вселюдську ненависть — через свою захланність.
— Згоден, згоден! —засміявся Меншиков. — Ти взиваєш до сумління людей, в яких його немає. Мені досить того, що ти визнав себе рабом. І я раб, так. Але ти в тюрмі, а я при ситому кориті, і в цьому різниця між нами… Тепер ти можеш вільно ходити по Петербургу, у Карлицьку колонію сам вернешся. Тобі більше нікуди йти, там рабам дають їсти. Іди, я покличу тебе, коли потрібно буде.
Єпіфаній покірно вийшов. Проминув озброєних гвардійців і відсутній, немов уві сні, подався до своєї сторожки, не звертаючи уваги на карликів, які стояли у довгій черзі, передаючи один одному жмені піску.
Ліг горілиць на лежак і побачив…
Розділ десятий
Єпіфаній побачив перед собою високу гору, схожу на велетенську могилу, вершина якої загубилася в піднебесній імлі, а він іде знайомою стежкою, що вибігає нізвідкіль, із найпропасніших глибин байрачних застумів і виходить на кривобрід маленької річки, яка, вдарившись у гору, начеб хотіла пробити її наскрізь, утворила плесо; Єпіфаній упізнав Чугайку, лебедине озерце, і серце зупиняється на мить від тихої утіхи: повернувся нарешті з моторошних безвістей на круги своя. Зажевріла, як колись, у душі надія, що прилетять на озерце лебеді, і серед них він знову знайде свою незаплямова— ну душу — білу Лебедицю: може, прийде вона до нього виміряти вартість покути.
Знайома стежка спинається вгору до келії, що он темніє ніркою, ніби дзьобиком видовбана; впізнав свою гору, тільки незмірно виросла вона й увінчала свою вершину колом зубчастого муру, з якого вихоплюється і впивається у небо гострий шпиль… Ця новизна змусила Єпіфанія зупинитися й задуматися не так над тим, хто за час його відсутності вивершив гору шпилем, і що знаменує він: нові муки сходження й осягнення власної висоти чи остаточне переконання у своїй недосконалості й безсиллі?
Зеленоокий чорторий, гладкий, мов виполіруваний щит, був протятий навпоперек вузьким пругом, що вже зливався і ось–ось мав зникнути з поверхні плеса: хто, втікаючи у прибережні шелюги, залишив його — добра чи зла сила; хто чатував на Єпіфанія і з яким наміром, хто перемінився, почувши його кроки, у водяну смужку?
Згадав вовкулаку, який навідувався колись у ці байрачні задичі й умів перевтілюватися у будь–яку твар, — невже не здох донині, невже Єпіфаній і досі не відмовився од скверни зрадника? А, може, порятунок жде його па вершині осяяної сонцем гори, до якої зло не доповзе ні в якій іпостасі?.. Кого наполохав своїми кроками чернець і чому він думає тільки про зло?