Микола Миколайович раптом підійшов до Ленки й рішуче мовив:
– Послухай, давай покінчимо з цією справою. – Він намагався говорити бадьорим голосом. – Повертайся до школи, та й годі.
Ленка кулею відлетіла від Миколи Миколайовича, схопила свій нещасний портфель і кинулася до дверей. Микола Миколайович заступив дорогу.
– Відійди! – Такої несамовитості на її обличчі Микола Миколайович іще ніколи не бачив: губи та обличчя в неї побіліли, мов крейда. – Краще відійди!.. Кому кажуть!.. – і кинула в нього портфель – він просвистів повз його вухо й гепнув об стіну.
Микола Миколайович з великим подивом глянув на Лен-ку, відійшов од дверей і сів на диван.
Ленка постояла трохи в нерішучості, вся зіщулилася, винувато похилила голову й несміливо сіла поруч нього.
– А ти не сердься на мене… Гаразд?.. – попросила вона. – Не сердься. Просто я якась чумна. Завжди щось не те роблю. – Ленка зазирнула Миколі Миколайовичу в очі. – Ти пробачив мені? Пробачив?..
– Нічого я не пробачив, – сердито відповів Микола Миколайович.
– Ні, пробачив, пробачив! Я бачу по очах, – зраділа вона. – Я… захопилася…
– Нічого собі "захопилася", – відповів Микола Миколайович. – Рідному дідові мало голову не зітнула.
– А от і неправда, – сказала Ленка.
Її обличчя раптом так дивовижно змінилося, що Микола Миколайович теж усміхнувся. Воно стало ясне й радісне, рот розтягнувся до вух, щоки округлилися.
– Я ж мимо кидала!
І раптом обличчя її знову змінилося, стало якимось відчайдушним.
– Тільки не перебивай мене. Гаразд? А то я зірвуся й не зможу розповідати. А так я тобі все-все розповім, усю правду, без хитрощів.
– Добре, – зрадів Микола Миколайович. – Ти заспокойся й розповідай… неквапом, докладно, так легше.
– Ще раз переб'єш – піду геть! – Губи в Ленки підтяглися й очі звузилися. – Я тепер не та, що колись. Я – рішуча. – І вона почала розповідати.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
– Коли я прийшла до школи вперше, то Маргарита, наша класна, покликала до вчительської Рудого й звеліла йому відвести мене до класу. Ми йшли з Рудим коридором, і я всю дорогу хотіла з ним заприятелювати: перехоплювала його погляд і усміхалася йому. А він у відповідь давився з реготу.
Звісно, адже в мене дурна усмішка – до самих вух. Тому й вуха я тоді ховала під косами.
Коли ми підійшли до класу, Рудий не витримав, рвонув уперед, влетів у двері й загорлав:
"Товариство! В нас новенька!.." – і зайшовся реготом.
Ну, після цього я застигла на місці. Можна сказати, задерев'яніла. Зі мною таке часто бувало.
Рудий вилетів назад, схопив мене за руку, втягнув до класу й знову загоготів. І кожен на його місці зробив би те ж саме. Може, я на його місці взагалі померла б з реготу. Адже ніхто не винен, що я така незграбна. Я й на Рудого не образилась і навіть була йому вдячна, що він утягнув мене.
Правда, як на лихо, я зачепилася ногою за двері, врізалася в Рудого, і ми обидва гепнули на підлогу. Сукня в мене задерлася, портфель вилетів з рук.
Усі, хто був у класі, оточили мене і з захопленням роздивлялися. А я підвелася, і усмішечка знову розтягнула мій рот – не можу, коли мене впритул роздивляються.
Валько закричав:
"Рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха!"
Васильєв засунув пальці в рота, розтягнув губи, зробив гримасу і кричав:
"Я теж так можу! В мене теж рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха".
А Кудлатий, давлячись од сміху, запитав:
"Ти чия така?"
"Безсольцева я… Лена", – і я знову по-дурному усміхнулася.
Рудий у захваті закричав: "Слухайте!.. Це ж онучка Лати-на-латі!" Ленка ввірвала свою розповідь і подивилася на Миколу Миколайовича.
– Ти давай, давай, не соромся, – сказав Микола Миколайович. – Я ж тобі казав, як я до цього ставлюся. Найвищою мірою поблажливо і зовсім не ображаюся.
– Ну я ж про це не знала, – вела далі Ленка, – і взагалі про твоє прізвисько нічого не знала… Ну, не була готова… "Мій дідусь, – кажу, – Лата-на-латі?.. За що ви його так прозвали?.."
"А що тут поганого? – відповів Кудлатий. – Мене, наприклад, звуть Кудлатий. Рудого – Рудий. А твого діда – Лата-на-латі. Звучно?"
"Звучно", – погодилась я.
Я подумала, що вони веселі й люблять пожартувати.
"Отже, ви добре знаєте мого дідуся?" – запитала я.
"Аякже, – сказав Кудлатий. – Він у нас знаменитий".
"Так, так… Дуже знаменитий, – підхопив Валька. – Якось у приватній розмові я запитав твого дідуся, чому він не тримає собак. І знаєш, що він мені відповів? "Я, каже, не тримаю собак, щоб не лякати людей".
Я зраділа:
"От, кажу, здорово!"
1 інші діти теж підхопили:
"Здорово, здорово!"
"Ми ці слова завжди пам'ятаємо, – вів далі Валька, – коли яблука у його садку… Ну, як це називається?.."
"Збираємо", – підхопив Рудий.
Усі чомусь знову зареготали.
Ленка раптом замовкла й поглянула на Миколу Миколайовича.
– Ото яка дурна, – сказала вона. – Тільки оце зараз зрозуміла, що вони з мене сміялися. – Ленка вся витягнулася, тоненька, вузенька. – Мені треба було тебе захистити… дідусю!
– Дарма, – відповів Микола Миколайович. – Мені навіть подобалося, що вони в мене яблука цупили. Я за ними часто підглядав. Вони шастали по садку, бігали пригнувшися, набивали яблука за пазуху. В нас із ними була начебто гра. Я вдавав, ніби не бачу їх, а вони з відчайдушною хоробрістю цупили яблука, можна сказати, ризикували життям, а проте знали, що їм за це нічого не буде.
– Ти добрий! Я й тоді їм відповіла, що ти добрий. А Попов сказав:
"Моя матуся йому на пальто пришивала лати. Каже: "Ви ж відставний офіцер. У вас пенсія. Вам не личить із латами". А він – це тобто ти, дідусю: "У мене зайвих грошей нема".
"Ну ти, Попов, даєш! – вигукнув Рудий. – Ти що ж, думаєш, він жадібний?"
А Валька підхопив:
"Він жадібний?! Він моїй бабці за картину відвалив триста карбованців. Це, каже, картина мого прапрапра-пра…"
Всі розвеселились і заходилися вигадувати, хто що міг:
"Бабусі!"
"Тітоньки!"
І тоді я стала реготати. Еге ж смішно, Ідо вони нашого прапрадідуся переробили на прапрабабусю та на прапра-тітоньку? – запитала Ленка в Миколи Миколайовича. – Регочу я та регочу, ніяк не можу зупинитися. Я коли регочу, то геть про все забуваю.
Ленка несподівано коротко засміялася, ніби дзвіночок дзенькнув і впав у траву, й знову стисла губи.