Саме тоді-то й сталася ця історія, яка назавжди зробила Безсольцевих – Миколу Миколайовича та Ленку – знаменитими людьми. Відлуння цих подій, немов дзвін, довго ще линуло над містечком, відгукуючись по-різному в житті тих людей, які були до них причетні.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Усе містечко було всипане обпалим листям: подвір'я, тротуари, покрівлі будинків. І навіть невеличка площа, так звана головна, що лежала між універмагом і крамницею "Госптовари", суспіль була вкрита сухим і ламким листям.
Єдина прибиральна машина й гадки не мала боротися з цим небаченим листопадом, її водій Петько, молодий нахабний хлопець, відчинивши дверцята кабіни й звісивши ноги у величезних болотяних чоботях, курив "Беломор", чекаючи приватних прохачів, яким треба було щось підкинути з крамниці додому.
Граки лаштувалися в далеку путь. Незліченними зграями ширяли вони над містечком, криками зганяючи з дерев ледачих пташенят, що невчасно присіли перепочити.
Ока здулася й потемніла від осінньої поводі, хоча по ній іще шустро бігали останні катери. Старий пором витягли на берег і міцно-міцно прив'язали до старезних могутніх верб, щоб його не забрала нестримна весняна повінь. І в цій веремії Ленка цілими днями гасала по місту. Вона не втомлювалася чудуватися із дивацтв життя: граки відлітали, щоб неодмінно повернутися; пором витягали з води, щоб навесні знову опустити на річку; дерева обпадали, щоб знову порости молодим і міцним листям. Отаке в неї було славне й цікаве життя.
І раптом усе це перестало існувати. Вона не чула голосів людей, не бачила, куди її ведуть дороги, не помічала, що їсть і що п'є.
Сталося це на початку листопада, під час осінніх канікул, а закінчилося першого шкільного дня. Усього лише кілька днів і тривала ця пригода, а життя Ленці перевернула.
Того дня Ленка довго блукала містечком, аж поки опинилася в тополиному гайку біля скульптури "Сплячий хлопчик".
Хлопчик лежав на спині, трохи підігнувши ноги, простягнувши руки вздовж тіла й схилившії голову до плеча.
Він завжди був сумний, а сьогодні здався Ленці напрочуд зажуреним. Можливо, тому, що надто низько висіли над землею хмари, або тому, що на серці в Ленки було бентежно.
Тільки вона відчула себе самітною й нікому тут не потрібною, і їй захотілося негайно поїхати з цього містечка…
Микола Миколайович, мало що помічаючи навколо, займався своєю улюбленою справою. Він стояв на табуретці й легкими порухами м'якої волосяної щітки змахував невидимі порошинки з картин. Це заняття було йому так до душі, що він навіть наспівував собі під ніс. І коли до кімнати вбігла Ленка, то він спершу не помітив, що вона чимось дуже збуджена, що куртка в неї розхристана, губи міцно стулені, а в очах відчай.
Ленка одним махом витрусила з портфеля підручники та зошити й безладно почала бгати в нього свої речі, що траплялися їй на очі.
– Тихіше!.. Тихіше! Навіжена! – Микола Миколайович провів щіткою по золотому еполету Раєвського. – Краще подивися навколо! Поглянь, яка тебе оточує краса. Цим картинам понад сто літ, а вони з кожним роком стають чимраз прекрасніші…
Ленка, не звертаючи уваги на дідуся, гарячкове збиралася далі.
– Нічого ти в цьому не тямиш, скажу я тобі, Лено, хоч і не дурна дівиця. – Микола Миколайович сумно похитав головою. – Ну чого ти тупаєш, наче слон, тільки пилюку вибиваєш із дощок.
– Дай мені грошей на дорогу, – сказала Ленка, квапливо застібаючи портфель.
– А чи далеко зібралася? – Тепер Микола Миколайович провів щіткою по численних орденах генерала.
– Я від'їжджаю.
– А чому так поспіхом? – Він усміхнувся, і обличчя його від цього незвично помолоділо. – Ти що, покидаєш тонучий корабель?
– У Димки Сомова сьогодні день народження, – у відчаї відповіла Лена.
– А тебе не запросили, і тому ти вирішила поїхати? Несерйозна ти людина, Олено. Метушишся. Переживаєш через усякі дурниці… Бери приклад з генерала Раєвського…
– Дідусю, дай мені, будь ласка, грошей на квиток, – жалібно перебила Ленка.
– А куди ти їдеш, коли не таємниця?– Микола Миколайович уперше уважно поглянув на Ленку.
– До батьків, – відповіла Ленка.
Портфель розстебнувся, і вона зі злістю знову його застебнула.
– До батьків?! – отут Микола Миколайович забув про свої картини й зістрибнув з табурета. – І не думай!.. – Він насварився на неї пальцем. – Ач що вигадала! Щоб я звідси? Нікуди!.. Ніколи!.. Ані ногою!
– А ти мені не потрібен! – вигукнула Ленка. – Я сама поїду! Сама!
– А хто тебе відпустить?.. Яка самостійна! Вони тебе привезли, вони хай і відвозять. – Микола Миколайович перебіг блукаючим поглядом по картинах і мовив тихо-тихо: – Зрозумій, я тільки цим і живий. – Він простягнув руку до Ленки: – Віддай портфель.
Ленка відскочила, стала по той бік стола й крикнула:
– Дай грошей!
– Нікуди! Ти зрозуміла?.. Нікуди ти не поїдеш! – відповів Микола Миколайович. – І облишимо ці дурниці.
– Дай грошей! – Ленка стала як скажена. – А то… я що-небудь украду й продам.
– Це в нашому домі? – Микола Миколайович засміявся.
Сміх Миколи Миколайовича образив Ленку. Вона безпорадно озирнулася, шукаючи виходу із становища, й раптом вигукнула:
– Я твою картину вкраду! – Кинула портфель і гарячково заходилася знімати зі стіни картину, що висіла до неї ближче за інші.
– Картину?! – Микола Миколайович несподівано швидко підійшов до Ленки й дав їй такого ляпаса, що вона відлетіла в куток кімнати, а сам, охоплений жахом, відступив.
Ленка підхопила портфель і рвонулася до дверей. Микола Миколайович устиг її схопити. Вона вкусила його за руку, вирвалася й побігла геть.
– Я тобі однаково не дам грошей! – крикнув він їй навздогін, натягуючи пальто. – Не дам!.. Олено, зупинися!.. От скажена! – і, кваплячись, не втрапляючи рукою в рукава, вибіг із дому.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
А в цей час веселий шестикласник Валька мчав берегом річки, ніяк не сподіваючися того, що ввечері йому приклеять ганебне прізвисько Шкуродер. Він був убраний по-святковому: в чистій сорочці й з краваткою. У руці крутив собачий повідець з нашийником, а носаком чобота весь час збивав порожні консервні бляшанки, розкидані з літа там і сям нахабними туристами. Він намагався поцілити птахів та курей, які тихо блукали в чагарнику, або котів, які мирно ловили останні промені осіннього сонця. І коли йому щастило влучити в яку-небудь ціль, то власна спритність викликала в нього напад бурхливої радості.