Але й тоді Ленка змовчала.
Він розпалив вогонь, так що жар ішов палаючим стовпом угору. "Унтермарк" – кругла груба, обтягнута бляхою, фарбованою у чорний колір, що стояла від підлоги до стелі, тріскотіла й тремтіла від бурхаючого в ній вогню. І Миколі Миколайовичу здавалося, ніби цей розпечений стовп, що аж дзвенів, може рвонути вгору, пробити стелю і піти в небо космічною ракетою. Може, ця ракета понесе Ленчину журбу до вічних зірок, до туманного місяця, до ясного сонця?..
Але нічого такого не відбулося. І дива не сталося. Вогонь у грубі тихенько згасав, виграваючи спершу яскраво-червоними, а потім мерехтливо-синіми жаринами.
Микола Миколайович у цілковитій розгубленості розвів руками. Незрозуміле було, що ж діяти з Ленчиною журбою.
А потім він топив решту груб, блукаючи кімнатами, вдивляючись у картини, що висіли повсюди, від підлоги до стелі. На них були зображені люди – тепер таких уже не зустрінеш. Вони мали довгасті суворі обличчя і великі розльотисті очі. Вони мовчки стежили за тим, як Микола Миколайович метушився, зігнувшися коло груб, підкидаючи в них дрова й не даючи вогню згаснути.
Адже коли б предок, художник-кріпак Безсольцев, не написав цих картин і коли б інші Безсольцеви, з покоління в покоління, не зберегли б їх, то світ лишився б без оцих живих облич і ніхто ніколи не дізнався б, що ці люди жили на нашій землі.
Останнім часом Микола Миколайович щораз частіше думав про це. І його життя, взагалі коротке й тому сумне, як і кожне людське життя, раптом стало довгим, немовби воно тривало цілі віки.
Тепер, підкидаючи березові поліна в грубку, що обігрівала три невеличкі задні кімнати будинку, він згадав, як одного разу прокинувся вранці й зрозумів, що мешкав він тут одвіку, хоч і повернувся до рідного дому лише десять років тому. Але як твердо лягли на його життя всі події минулого родини Безсольцевих і містечка, що сплелися в міцний вузол, який нікому вже не пощастить ні розв'язати, ні розрубати.
1 він рушив від картини до картини, безгучно перемовляючися з усіма цими людьми на полотнах, аж поки дійшов до "Машки", вкотре вже роздивляючися її і захоплюючись.
Микола Миколайович перевів погляд на Ленку – які ж вони схожі з Машкою!
Машка стояла в отворі дверей прозоро-біла, в домотканій сорочці до підлоги. Дівчинка, видно, збиралася вибігти з темної хати на яскраве сонячне світло подвір'я, але в останню мить чомусь несподівано зупинилася в дверях і притьма повернула голову. Обстрижена наголо. Може, після хвороби? Рот у неї був напіврозтулений, ніби вона щойно вимовила якесь слово, що ось-ось мало долинути до вух Миколи Миколайовича. Саме тому, коли він підходив до Машки, то завжди намагався не шуміти й дослухався.
Як на щирість, то Микола Миколайович де в чому підозрював Машку. Ну, що вона мала родинний вплив на Ленку, як на свого нащадка, бо наступного дня, коли він приніс "Машку", то почув, як Ленка комусь сказала:
– Не дивись на мене так. Я однаково цього не робитиму. Нізащо!
Микола Миколайович швидко ввійшов у кімнату, йому було цікаво; хто ж завітав до Ленки, але там нікого не було. Микола Миколайович запитав у Ленки, з ким вона розмовляла. А вона зніяковіла й нічого не відповіла. Але йому ж то було зрозуміло з ким – з Машкою.
А ще через два дні – Микола Миколайович добре це помітив, бо це було 7 листопада і він рано-вранці перший на їхній вулиці вивісив прапор на воротах, а потім заходився готувати святковий сніданок, – задзвонив телефон, Ленка так стрімливо кинулася до нього, що він не встиг руку простягнути до апарата, хоча стояв поряд. Вона схопила трубку, сказала "Алло?" й хряпнула її на важіль. Микола Миколайович здогадався, що це був Димка, й швидко зник у мезоніні, щоб дати їм вільно поговорити. І почув, на свій превеликий подив, як Ленка… заспівала пісеньку. Але що найвразливіше – там, унизу, так йому здавалося, лунали два голоси, а не один. Начебто Ленка співала, а їй хтось підспівував. Може, це вітер завивав у коминах, а може, це рипіли висохлі мостини? А може, це душі померлих прийшли до нас у гості й подають свої голоси? Микола Миколайович засміявся, стоячи в оточенні картин.
– Ти з ким там співаєш? – гукнув він униз у отвір сходів.
Пісня увірвалася, потім Ленка засміялася й гукнула у відповідь:
– З Машкою!
Це все було в минулому. В любому, щасливому минулому, а тепер усе ввірвалося, розладналося, розлетілося на шматки. Треба було якось вирватися із зачарованого кола. Тільки обережно, уважно, не гублячи стежки, попереджав себе Микола Миколайович.
Він піднявся в мезонін і, як, бувало, Ленка, вийшов по-чережно на кожний з чотирьох балкончиків і подивився на чотири сторони світу, сподіваючися, що якась із сторін напоумить його. Проте з цього нічого не вийшло.
Микола Миколайович зійшов униз, у сад. Він заходився палити сухі гілки з дерев і замазувати свіжі рани коричневою фарбою, що лишилася після ремонту даху.
Він сподівався, що ця робота може привабити Ленку, але вона не прийшла йому на допомогу. Отже, їй не захотілося вмочати пензель у бляшанки з фарбою й проводити по ясному зрізу дерева, утворюючи яскраву пляму на сірому стовбурі яблуні?.. Кепські справи!
Працюючи в саду, Микола Миколайович увесь час стежив за Ленкою. Вона вийшла один раз із дому, і він миттю з'явився за нею тінню. Куди вона – туди й він. Усе хотів зірвати слово з її мовчазних уст, розговорити її, розсмішити… Але вона затято мовчала. Начебто заніміла.
Він спіймав її сумний, переляканий погляд. Його ножем по серцю різонуло – так захотілося їй допомогти, так безмірно захотілося її врятувати, – він кинувся до неї. Проте Ленка пройшла мимо, її голова майнула серед чорних од дощів гілок і зникла.
Після цього Микола Миколайович покинув роботу в саду, повернувся в дім, ліг на ліжко, вкрився з головою ковдрою, сподіваючись перепочити й прокинутися з якимось твердим і визначеним рішенням.
Його сон був короткий і неспокійний. Йому здалося чи, може, приснилося, що хтось тихесенько гукнув його й потягнув чомусь за ніс. Він одразу розплющив очі – перед ним стояла Ленка. Микола Миколайович закліпав очима– заплющив-розплющив – нікого, ніякої Ленки. Зникла. Нікого. "Ну, – подумав він, – дійшов до ручки; що тільки насниться переляканій людині…"