"Що за безглузді відповіді! Зовсім ви розпустилися!.. Ось я приїду – візьмуся за вас! – Вона вихопила квіти у Шмакової. – Обов'язково візьмусь!" І побігла.
Автобуси повільно й плавно пропливли повз нас. Хтось помахав нам рукою, хтось єхидно скривився, і ще ми побачили, як усміхнена Маргарита з квітами вмощувалася на передньому сидінні.
Подвір'я відразу обезлюділо. Щойно воно здавалося тісним і маленьким, а тепер одразу стало великим. .
Усі поїхали, а ми лишилися разом з малюками з молодших класів.
Досі я не розуміла, просто не думала про те, що всі їдуть, а ми залишаємося, і винна в цьому начебто я. А тепер подумала.
Тим часом увесь наш клас понуро почвалав назад до школи по валізи, а компанія Миронової оточила нас. І в усіх були однакові очі: лихі, колючі, чужі – всі вони були проти мене!
Може, я вперше здригнулася… Страшно, коли один проти всіх, навіть коли твоя правда.
І раптом почалося, раптом понеслося…
Валька загорлав:
"У-у-у, змія! Насичала!" Так загорлав, що навкруги всі сторонні почули, – він був найгорлатіший у нашому класі.
Всі, хто не встиг піти, хто був на подвір'ї, почали озиратися. Першокласники, яких іще не брали на екскурсії, здійняли писк і вереск:
"Де змія?.. Де змія?.."
"Ось вона! Ось вона, діточки! Дивіться! – Рудий штовхнув мене. – Гримуча! Не підходьте до неї, а то вкусить!"
Малюки застигли від жаху. Адже вони вперше в житті бачили гримучу змію в людській подобі. Хлопці й дівчата наступали на нас з Димкою, вигукуючи:
"Підлиза!"
"Донощик!"
Димка заметушився:
"Ви чого?.. Адже ми ще не розібралися!"
"Розібралися, – відрубала Залізна Кнопка. – І твердо вирішили – ніякої пощади!"
А Васильєв перелякався:
"То це серйозно?.. Безсольцева, ти це зробила?! Скажи, скажи їм, що ти пожартувала".
"Які вже тут жарти, – проспівала Шмакова. – Еге, Димочко?"
Димка не відповідав.
"Спалити її на вогнищі!" – загорлав Рудий.
Але тепер з його слів ніхто не засміявся.
"Ну бойкот, ну навіщо ж так!" – метушився Димка.
"Я казав, казав, – захоплено залементував Валька, – він з нею заодно! Ух, Сомов, ти в нас заробиш!.."
"У коло! – наказала Залізна Кнопка. – Міцніше тримайте одне одного за руки, щоб вони не вискочили!"
Вони зчепилися руками, коло перетворилося на колесо, яке повинне було переїхати мене й Димку.
"Що ж таке виходить, – не вгамовувався Валька, – Сомов проти бойкоту, і йому все сходить з рук? Га?.. Бойкот Сомову!"
"Тихо! – Залізна Кнопка ввійшла в коло й запитала Димку: – Сомов, ти проти бойкоту Безсольцевій?" Мене вона взагалі не помічала.
Димка поглянув на мене й знову змовчав.
"Мовчить – отже проти!" – вигукнув Рудий.
"Тоді й йому бойкот!" – вирішила Залізна Кнопка.
"Мені? – злякався Димка. – Бойкот?.."
"Дострибався!" – зареготав Валька.
"Від цієї хвилини, Сомов, ти перестаєш для нас існувати", – сказала Миронова.
"Був Сомов і випарувався!" – веселилася Шмакова.
"Миронова, послухай…" – почав Димка.
Але та відвернулася від нього.
"Шмакова, і ти проти мене?" – здивувався Димка.
"Авжеж, – відповіла Шмакова. – Я із зрадниками не знаюся".
"Бий їх!" – Валька кинувся на Димку.
Від страху я заплющила очі.
Васильєв розірвав коло й схопив Вальку, перш ніж той кинувся на нас. Димка рвонув мене за руку, і ми втекли.
Ленка усміхнулася.
– Він майже виніс мене на руках… Так, так… Виявився силачем!
– Ну звісно, – з'єхидничав, мов хлопчисько, Микола Миколайович. – Він у тебе найдужчий і найхоробріший.
Ленка не помітила єхидства Миколи Миколайовича.
– А коли ми вирвалися, – вона вела далі, – то почули за собою тупіт. Вони кричали нам услід, і я пізнала їхні голоси: "В погоню-ю-ю!" –це Миронова; "Бий їх!"-це Валька. І Шмакова: "Бойко-о-от!" їхні вигуки нас підганяли, ми бігли що було сили, не озираючись.
Ми добігли до перукарні й зупинилися передихнути. Я майже заспокоїлася. Мені було весело, що Димка мене врятував. Спершу я його, потім він мене – хіба не здорово?
Випадково я зазирнула в дзеркало перукарні й не пізнала себе – це була ніби не я. В мене було інше обличчя.
Перукарка тьотя Клава, мати Рудого, виглянула з дверей, подивилася на нас, усміхнулася і сказала мені:
"Гарна, гарна".
Тоді між мною і Димкюю відбулася дуже важлива розмова.
"Коли ти встигла все розповісти Маргариті?" – сказав Димка.
"Я?.. Маргариті?.. – запитала я. І замовкла, якщо він такий дурень і не зрозумів, що я це зробила виключно заради нього. Я знову поглянула в дзеркало й чомусь проспівала: "Мар-га-ри-та-а-а!.."
"Ну чого ти не відповідаєш? – суворо запитав Димка.
"Мар-га-ри-та-та-та-та!-проспівала я, танцюючи. – Ти помітив її очі? Вона розмовляла з нами, а сама… бачила тільки його – свого нареченого. А сукня в неї яка гарна! Я, коли виросту, неодмінно пошию собі таку ж саму!"
"Слухай, – перебив мене Димка, – годі мені зуби заговорювати! Кажи, коли ти їй усе розповіла?"
"А я їй нічого не казала!"
Я знову відвернулася до дзеркала й подумала: якщо навчуся міцно стулювати губи, то буду нічогенька собі.
Димка стояв позад мене, але там, у дзеркалі, наші обличчя були поряд. Цікаво було дивитися на нас двох збоку – немовби ми з ним знялися на одну фотокартку.
"А кому, каже, ти розповіла?"
"Ні-ко-му!" І міцно стулила губи, і усміхнулася так, щоб рот не розповзався до вух.
"Як нікому?.."
"Так! Ні-ко-му! – Я поволі обернулася до нього, зробила круглі-круглі очі й не забула, міцно стулила губи. Я тепер вирішила завжди бути красунею. – Не віриш, то й не треба".
"Ну гаразд, тоді поясни, навіщо ти про себе сказала все це нашим?" – запитав Димка.
"Захотіла й сказала. – Я знову гарно усміхнулася. –
Я спершу не збиралася. Але раптом хтось розтулив мені рот. І моїм голосом промовив: "Це зробила я!"
Він злякано поглянув на мене.
"Ну чого ти так дивишся на мене? – кажу й спокійнісінько додаю, щоб він не помер від розриву серця: – Я ж тоді стояла під дверима і все чула".
Моя відповідь його приголомшила – він захитався мов п'яний, ледве втримався на ногах.
"То ти заради мене?!" – Нарешті він здогадався, брови в нього від подиву полізли вгору.
"Ні, – відповіла я. – Заради Олександра Сергійовича Пушкіна".
"Ну ти даєш… – Він місця собі не знаходив. – Заради мене!.. А що ж тепер робити?"