Опришок

Страница 9 из 22

Леопольд фон Захер-Мазох

Ще при перших звуках пісні Атанка підвелася. Усе в ній напружено вслухалося.

— Чуєш? — запитав тихо ватажко.

— Це розбійники? — схвилювалися дами.

Ще голосніше задзвеніла розбійницька пісня, глибокий сильний чоловічий голос співав зовсім поряд. А тоді до стаї у супроводі великого чорного пса увійшов молодий стрункий гуцул з вродливим обличчям та безстрашним поглядом, у коричневому кептарі та штанях, крисаня прикрашена орлиним пір'ям, на оздобленому блискучими бляшками чересі — порохівниця з оленячого рогу, у руці — рушниця й то-пір, убита косуля на спині. То був Ґреґор, мисливець.

Досить незвично було спостерігати, як привіталися закохані, з якоюсь ніжною сором'язливістю, на яку здатний тільки наш народ.7 Дівчина стояла з потупленим поглядом.

— Доброго вечора, Атанко, — заговорив парубок.

— Добре, шо ти тут, Ґрегоре, — мовила Атанка. Вони навіть не торкнулися одне одного.

Ґреґор показав нам застрелену косулю, яка, як і всі тутешні тварини, була набагато меншою за розмірами від західноєвропейських; я й сам колись уполював сарну в Альпах поблизу Зальцбургу. Але наша косуля перевершує альпійську граційністю та проворністю. Потім леґінь сів на лавку поруч з пастушкою, вони стиха розмовляли й цього разу уже трималися за руки. Пастухи ж тим часом роздмухали ватру перед стаєю.

— Добре, що Ви підтримуєте ватру, — сказав Ґреґор. — По сусідству з'явився ведмідь. Я сам бачив його сліди та

7. Дивовижно, шо у нашій багатющій народній творчості, у незчисленних казках, приказках, легендах та піснях, записаних дослідниками чи й в таких, які збереглися тільки в усній народній творчості, ніколи не стрінеш фривольности, не кажучи уже про відверто непристойні речі.

роздряпані кігтями дерева. Йому може спасти на думку відвідати й вас.

— То вогонь перед стаєю призначений для того, аби відстрашувати диких звірів, — зауважив професор.

— Маєте рацію, пане, — підтвердив мисливець. — Хоча ведмідь не надто його боїться, більше рушниці та собак. Та й взагалі, це досить-таки хитра і смілива істота, однак добродушна. Тільки голод змушує ведмедя, як і людей, до грабунку, розбою та вбивства.

— Правда Ваша, — мовив задумливо опришок.

— А як його вполювати? — допитувався професор.

— Правду кажучи, — відповів Ґреґор, — я ще жодного не вбив. Це дуже непросто. У нас є двоє ведмежатників, Лео Скомачук та Андрій Бегачук, які за останні вісім років застрелили дев'ять ведмедів. Скомачук робить так: бере дві кулі, надрізає кожну навхрест і кладе їх у свячену воду на час служби Божої у церкві, а сам сповідається і вечеряє. Тоді заладовує обидві кулі в одну люфу і вирушає з Богом. Ще ні разу донині не схибив.

— Такою кулею Штефан убив Довбуша, — додав згодом й ніби злякався власних слів, глянув скоса на старого опришка, але той байдуже сидів собі, тож Ґреґор заспокоївся.

— Довбуша? — скрикнув професор. — Того розбійника?

— То був гордий лицар, — заперечив Ґреґор.

— Народ склав пісню про нього, — втрутився я. — Чудову пісню, яка пронизує аж до кісток. У тебе добрий голос, Ґрегоре, заспівай нам.

Парубок підвів погляд на опришка, мовби просив дозволу у старого.

— Та вже співай, — кивнув Микола.

Ґреґор звів очі до стелі і заспівав тужливим гарним голосом:

Гей, чи чули, люди добрі, перед ким то звірі стинуть, А за ким то молодиш, а за ким дівчата гинуть? То наш Довбуш. наша слава, то капітан на Підгір'ї, Красний, красний, як царевич, двадцять років ще й чотири.

Ясна нічка в Чорногорі, світить місяць з звіздочками, З легінями тисяч двісті квапить Довбуш облазами. "Що розкажеш, пан капітан? Чи палити, чи рубати. Чи якому королеві Кажеш голов з в'язів зняти?"

"Вража голов не пропаде, заки руська не застила. Але красна, красна Дзвінка до вечірки запросила" *

Опришок сидів, охопивши голову обома руками, прислухався до співу, а сльози котилися йому з очей.

— О, молодеча пора! — пробурмотів він. — Священна війна! Де ті відважні, гарні, героїчні часи?

Усі глянули на нього. Ґрегор не наважувався співати далі.

— Чому не співаєш, легіню? — запитав за хвилю старий, обертаючись до хлопця.

Ґрегор промовчав.

— Так-так, шановні добродії, — підвівся опришок. — Це

— історія, яку молодь знає лише з переказів. Тепер настав кращий, людяніший час, а тоді нам не залишалося нічого іншого, як страждати, боронитися й боротися, вести страшну війну. Тішився, якщо обминула тебе смерть, про спокійне життя та чисту совість ніхто навіть і не думав. Але молоді не мали б миру, який мають зараз, не мали б роботи своїм рукам та статків, не мали б нічого ні для дому, ні для серця, якби ми не боролися, не проливали свою кров, не страждали за них. Та все ж, повірте мені, на жодні скарби у світі я не проміняв би ту пору, пору страждань, війни, мужности, пору мужів, які не відали страху, героїв, святої вірности й приязні.

Старий знову поринув у тужну задуму.

— А зараз уже немає розбійників? — запитала панна Лодойска, порушивши мовчанку.

— Розбійників? — опришок зневажливо стенув плечима.

— Бундючні вискочні та пройдисвіти, які хіба що здатні почистити кишені мандрівникові, такі трапляються час від часу. Але справжніх розбійників я не бачив з 1848 року.

— А кого Ви тоді називали справжніми розбійниками? — не вгавав професор.

— Людей відважних, — відповів задумливо старий, — які йшли в гори не заради здобичі, не зі скупости, як євреї, яких гнала в гори ненависть до гнобителів народу та любов до свободи.

— Щось подібне я чую вперше, — здивувався професор.

— Розкажіть нам, якщо Ваша ласка, про опришків.

— У всіх горах, та що там — у цілому світі ніхто не знає більше про це, аніж Ви, — підлещувалася маленька вродлива полька. — Дозвольте нам послухати.

* Автор зробив довільний переспів балади Ю. Фсдьковича "Довбуш" — прим, перскл.

— Та що там розповідати, — відмахнувся опришок. — Нічого веселого... страшна й кривава історія, — і він умовк.

— Але ж просимо Вас...

— Так, так, ми усі.

— Розкажіть, вуйку, — попросив і собі Ґреґор. — Ми також охоче послухаємо. Тож для гуцула, як повітря, — розповіді про війни, битви та опришків.

— Ну, якщо панове наполягають, — і старий почав набивати свою маленьку файку угорським тютюном з Чегету, — то розповім вам з Божою поміччю.