Ще при перших звуках пісні Атанка підвелася. Усе в ній напружено вслухалося.
— Чуєш? — запитав тихо ватажко.
— Це розбійники? — схвилювалися дами.
Ще голосніше задзвеніла розбійницька пісня, глибокий сильний чоловічий голос співав зовсім поряд. А тоді до стаї у супроводі великого чорного пса увійшов молодий стрункий гуцул з вродливим обличчям та безстрашним поглядом, у коричневому кептарі та штанях, крисаня прикрашена орлиним пір'ям, на оздобленому блискучими бляшками чересі — порохівниця з оленячого рогу, у руці — рушниця й то-пір, убита косуля на спині. То був Ґреґор, мисливець.
Досить незвично було спостерігати, як привіталися закохані, з якоюсь ніжною сором'язливістю, на яку здатний тільки наш народ.7 Дівчина стояла з потупленим поглядом.
— Доброго вечора, Атанко, — заговорив парубок.
— Добре, шо ти тут, Ґрегоре, — мовила Атанка. Вони навіть не торкнулися одне одного.
Ґреґор показав нам застрелену косулю, яка, як і всі тутешні тварини, була набагато меншою за розмірами від західноєвропейських; я й сам колись уполював сарну в Альпах поблизу Зальцбургу. Але наша косуля перевершує альпійську граційністю та проворністю. Потім леґінь сів на лавку поруч з пастушкою, вони стиха розмовляли й цього разу уже трималися за руки. Пастухи ж тим часом роздмухали ватру перед стаєю.
— Добре, що Ви підтримуєте ватру, — сказав Ґреґор. — По сусідству з'явився ведмідь. Я сам бачив його сліди та
7. Дивовижно, шо у нашій багатющій народній творчості, у незчисленних казках, приказках, легендах та піснях, записаних дослідниками чи й в таких, які збереглися тільки в усній народній творчості, ніколи не стрінеш фривольности, не кажучи уже про відверто непристойні речі.
роздряпані кігтями дерева. Йому може спасти на думку відвідати й вас.
— То вогонь перед стаєю призначений для того, аби відстрашувати диких звірів, — зауважив професор.
— Маєте рацію, пане, — підтвердив мисливець. — Хоча ведмідь не надто його боїться, більше рушниці та собак. Та й взагалі, це досить-таки хитра і смілива істота, однак добродушна. Тільки голод змушує ведмедя, як і людей, до грабунку, розбою та вбивства.
— Правда Ваша, — мовив задумливо опришок.
— А як його вполювати? — допитувався професор.
— Правду кажучи, — відповів Ґреґор, — я ще жодного не вбив. Це дуже непросто. У нас є двоє ведмежатників, Лео Скомачук та Андрій Бегачук, які за останні вісім років застрелили дев'ять ведмедів. Скомачук робить так: бере дві кулі, надрізає кожну навхрест і кладе їх у свячену воду на час служби Божої у церкві, а сам сповідається і вечеряє. Тоді заладовує обидві кулі в одну люфу і вирушає з Богом. Ще ні разу донині не схибив.
— Такою кулею Штефан убив Довбуша, — додав згодом й ніби злякався власних слів, глянув скоса на старого опришка, але той байдуже сидів собі, тож Ґреґор заспокоївся.
— Довбуша? — скрикнув професор. — Того розбійника?
— То був гордий лицар, — заперечив Ґреґор.
— Народ склав пісню про нього, — втрутився я. — Чудову пісню, яка пронизує аж до кісток. У тебе добрий голос, Ґрегоре, заспівай нам.
Парубок підвів погляд на опришка, мовби просив дозволу у старого.
— Та вже співай, — кивнув Микола.
Ґреґор звів очі до стелі і заспівав тужливим гарним голосом:
Гей, чи чули, люди добрі, перед ким то звірі стинуть, А за ким то молодиш, а за ким дівчата гинуть? То наш Довбуш. наша слава, то капітан на Підгір'ї, Красний, красний, як царевич, двадцять років ще й чотири.
Ясна нічка в Чорногорі, світить місяць з звіздочками, З легінями тисяч двісті квапить Довбуш облазами. "Що розкажеш, пан капітан? Чи палити, чи рубати. Чи якому королеві Кажеш голов з в'язів зняти?"
"Вража голов не пропаде, заки руська не застила. Але красна, красна Дзвінка до вечірки запросила" *
Опришок сидів, охопивши голову обома руками, прислухався до співу, а сльози котилися йому з очей.
— О, молодеча пора! — пробурмотів він. — Священна війна! Де ті відважні, гарні, героїчні часи?
Усі глянули на нього. Ґрегор не наважувався співати далі.
— Чому не співаєш, легіню? — запитав за хвилю старий, обертаючись до хлопця.
Ґрегор промовчав.
— Так-так, шановні добродії, — підвівся опришок. — Це
— історія, яку молодь знає лише з переказів. Тепер настав кращий, людяніший час, а тоді нам не залишалося нічого іншого, як страждати, боронитися й боротися, вести страшну війну. Тішився, якщо обминула тебе смерть, про спокійне життя та чисту совість ніхто навіть і не думав. Але молоді не мали б миру, який мають зараз, не мали б роботи своїм рукам та статків, не мали б нічого ні для дому, ні для серця, якби ми не боролися, не проливали свою кров, не страждали за них. Та все ж, повірте мені, на жодні скарби у світі я не проміняв би ту пору, пору страждань, війни, мужности, пору мужів, які не відали страху, героїв, святої вірности й приязні.
Старий знову поринув у тужну задуму.
— А зараз уже немає розбійників? — запитала панна Лодойска, порушивши мовчанку.
— Розбійників? — опришок зневажливо стенув плечима.
— Бундючні вискочні та пройдисвіти, які хіба що здатні почистити кишені мандрівникові, такі трапляються час від часу. Але справжніх розбійників я не бачив з 1848 року.
— А кого Ви тоді називали справжніми розбійниками? — не вгавав професор.
— Людей відважних, — відповів задумливо старий, — які йшли в гори не заради здобичі, не зі скупости, як євреї, яких гнала в гори ненависть до гнобителів народу та любов до свободи.
— Щось подібне я чую вперше, — здивувався професор.
— Розкажіть нам, якщо Ваша ласка, про опришків.
— У всіх горах, та що там — у цілому світі ніхто не знає більше про це, аніж Ви, — підлещувалася маленька вродлива полька. — Дозвольте нам послухати.
* Автор зробив довільний переспів балади Ю. Фсдьковича "Довбуш" — прим, перскл.
— Та що там розповідати, — відмахнувся опришок. — Нічого веселого... страшна й кривава історія, — і він умовк.
— Але ж просимо Вас...
— Так, так, ми усі.
— Розкажіть, вуйку, — попросив і собі Ґреґор. — Ми також охоче послухаємо. Тож для гуцула, як повітря, — розповіді про війни, битви та опришків.
— Ну, якщо панове наполягають, — і старий почав набивати свою маленьку файку угорським тютюном з Чегету, — то розповім вам з Божою поміччю.