— Хай буде по-моєму.
Потім глянув на золотоволосу жінку-красуню і похитав головою:
— Чого ридаєш тепер? Це ж ти усе підлаштувала. Не плач, йди геть! Ти мене зрадила. Для тебе заховані дві тисячі дукатів, то ж ти дістала плату сповна.
Ми стояли навколо, ніхто не важився й дихнути, так важко нам було на серці.
— Ходіть, мої тирі браття, — крикнув Довбуш. — Візьміть мене на топори й занесіть у Чорногору, бо тут навколо сама лише зрада.
Тож ми підняли його на топори і занесли в Чорногору.
Там, де росли три дуби, спинилися. Довбуш кивнув головою і врешті поволі мовив, бо говорити йому було уже важко:
— Підведіть мене під цим буком.
Ми підвели його, як він нам велів. Він стояв під великим старим зеленим буком, опираючись на рамена двох товаришів, його обличчя посіріло, немов земля, а кров стікала у зелений мох.
— Для усіх нас настав час розлуки, — вів він далі. — Я вмираю, браття, я вмираю. Поховайте мене тут, під буком, розділіть між собою гроші та й розходьтеся. Більше опришками ви не будете, бо бракує вам твердої руки. Розійдіться по світу! Немає у вас більше ватажка!
Так промовляв Довбуш, а ми стояли навколо нього й плакали.
Коли він умер, ми залишили його лежати під буком аж до заходу сонця. Скеля була йому ложем, а зброя — прикрасою. Після заходу сонця ми поховали його, як велить звичай у наших горах, поклали йому на груди золоту монету,14 поклали в гріб і його зброю, а тоді востаннє заграли карпатські трембіти над його узголів'ям, які так часто кликали до боротьби та перемоги, тепер вони звучали сумно і скорботно, гахнули залпи з усіх рушниць та пістолів, у могилу грудка за грудкою посипалася земля. Гори стояли в останніх червоних відсвітах призахідного сонця, верхів'я прадавніх дерев урочисто шелестіли, з півночі насувалася гроза, котилися чорні хмари, їх пронизували блискавиці, глухо рокотав далекий грім.
Так поховали ми Довбуша, опришка.
Потім поділили гроші і розбрелися, хто куди, проте не назавжди. Кожен обіцяв у день Довбушевої смерти прийти до його могили. Декого з тих, хто подався у долину, упізнали і кинули за грати. А ті, котрі не вибралися до Угорщини і не осіли там, повернулися в гори, вибудували собі тут хати, або й далі жили по-старому, як опришки. Чимало хоробрих опришків зібралося за рік після Довбушевої смерти в умовлений день на Чорногорі, я теж був серед них. Що то була за зустріч! Той сміявся, а той плакав від утіхи, і усі знову поклялися у дружбі та вірності.
14. Один із багатьох язичницьких звичаїв, яких дотримуються наші гуцули.
— Ні, більше ми не розійдемося! — вирішили ми одноголосно і подали собі руки на Довбушевій могилі.
На тому ж місці вибрали нового ватажка. Не знаю, в чім там річ, однак вибрали мене, хоча я й не вважав себе гідним провадити таких мужніх і хоробрих легінів.
Отож ми й далі, як могли, провадили війну, щоправда обережнішу і не таку жорстоку, як раніше. Почувалися не такими певними себе, як тоді, коли над нами стояв Довбуш. Зрідка відважували спускатися в доли. Зрідка вступали в сутички з вояками та жовнірами, котрі переслідували нас. Коли переслідувачі наступали нам на п'яти, ми відійшли через гори до Угорщини; а коли в Угорщині було оголошено мобілізацію, сховалися в Галичині. Саме тоді, пане Захер, відбулося моє потішне знайомство з Вашим вуйком. То був бравий хлопака, але трохи лякливий. Боявся холери та розбійників. Під час епідемії він, незважаючи на гарячу літню пору, сидів у своїй кімнаті загорнений у шляфрок та шаль, оповитий клубами цигаркового диму. Він не важився вийти на свіже повітря, а якщо хтось хотів з ним поговорити, то тільки через віконну шибку, бо він нікого не впускав досередини. Так само було й з розбійниками. Ніхто з нас і гадки не мав заподіяти йому лиха, однак Ваш вуйко не розлучався з рушницею. З рушницею ходив до праці, з рушницею шпа-церував, з рушницею сідав до столу та лягав у ліжко.
Так було й одного вечора — але про таке не розповідається перед вельможними дамами. Та хай уже буде, отож сидів він, тримаючи рушницю на колінах, і раптом почув голосний сміх, а потім побачив у маленькому віконечку вишмароване сажею обличчя і спрямоване просто на нього чорне дуло рушниці. До чого була йому тепер власна рушниця? Вельможний пан немов закаменів.
Чорне від сажі обличчя було моїм.
— Чоловіче! Нашо волочиш всюди за собою рушницю? Не бійся, такому доброму чоловікові ми не заподіємо ніякого лиха. Щоб це сказати, я й прийшов сюди.
Тоді Ваш вуйко, за добрим звичаєм, запросив нас до себе в гості потанцювати з дівчатами.
Ось одного вечора, умовившись день перед тим, ми прийшли до його господи. Вельможний пан не поскупився — наїдки, напитки, євреї-музики та вродливі дівчата. Ми розважилися на славу, тобто я хотів сказати, шо інші розважилися, що ж стосувалося мене...
Але вже настав час розповісти про це...
Отож мої хлопці розкошували, виспівували Вашому панові вуйкові та вельможній пані, гарній статечній жінці, до речі, многая літа, гойдали на колінах їхніх маленьких діток, аж доки євреї не заграли до танцю, і всі стали в коло. Який українець може нудьгувати чи здатний всидіти на місці, коли у повітрі витає нестримна ностальгійна мелодія коломийки? Що це за чари, котрі змушують ноги попри їх волю йти в рух, поривають людське єство за собою, закручують у шаленому вихорі, наділяють людину крилами, і здається, що злітаєш у небо, до золотого сяєва, аж подих забиває, і стає тобі на душі так легко, мов дитині, так солодко, так шемко! Аж душу би віддав!
Коломийко, коломийко! Розкішний, шалений танцю, нестримний, як політ беркута, чудовий, як танок зір! Ти можеш належати тільки одному народові, моторному, мужньому, лицарському народові, який уміє веселитися від усієї душі і плакати від усього серця, який уміє страждати без нарікань і боротися до останньої краплини крови...
Доки хлопці кружляли у танку з дівчатами, доки очі їхні яскріли від утіхи, злітали у повітря довгі коси, я сидів собі осторонь, діти обсіли мене довкола і випитували то про се, то про те, як то уміють випитувати тільки діти, такі невинні, такі до всього цікаві. Я гладив їхні голівки, цілував ці чисті, неосквернені ще жодною лихою думкою чола...