9. Точку зору Шопенгауера. шо власність створюється тільки власною працею, лесь на підсвідомому рівні поділяють мої земляки. За отой наївний комуністичний світогляд дорікають моєму народові. Нема потреби зачиняти перед українцем двері хати, бо він вважає великим гріхом привласнити собі чужі гроші чи чужий одяг, але зовсім не відчуває докорів сумління, рубаючи дерева чи полюючи на дичину у чужому лісі, випасаючи худобу на чужому лузі продав його чи не здав у оренду іншому. І це правда, мої любі панове, хоч і як дико звучить. Жадібність зродилася тільки з появою власности, вона потьмарює радість життя тому, хто її здобуває, і тому, хто намагається її утримати. Злодійство, розбій та обман виникли саме так і плекають їх ті, хто володіє маєтками, котрі згодом переходять у спадок від батька синові.
Якщо хтось доробився до статків старанністю та працею, то хай би вже так і було, але як можна дозволити, щоб син, котрий все життя провів у веселощах та безтурботності, палець об палець не вдаривши, користав із тих статків, що здобув батько своїм потом та мозолями на руках?
Щастя, шо майже кожен, кому дісталося багатство у спадок, невдовзі розтринькує все добро, а якщо якась дещиця й зосталася після сина, то решту пустить за вітром онук. Бо людина шанує тільки те, що здобуває власними зусиллями, і шобільше мусить вона боротися за те, недосипляючи ночами, то більше шанує.
Багатство є причиною іще одного гріха. Якщо твій батько був заможним чоловіком, то тебе долає спокуса стати неробою та лайдаком. Бо ж тобі нічого не бракуватиме, люди схилятимуться в поклоні, знявши шапки, коли ти проїжджатимеш повз них бричкою, запряженою четвериком лискучих вгодованих коней. Якщо ж ти дитя бідних батьків, то судилася тобі тільки мука, одна думка, як утриматися при житті, тяжко, аж до болю в кістках, гаруючи. Та непосильна праця не порятує тебе; повертаєшся ввечері стомлений, голодний, притрушений пилом чи сажею, мокрий від поту, хай той піт навіть і прикрашає тебе, як бравого солдата його рубці від ран, ніхто на тебе й не подивиться, а на твоє привітання ледь кивне головою, — така собі милостиня приязности, якщо хочете. Відверто зневажати тебе ніхто не зважиться, о ні, бо ж їм потрібна праця твоїх рук.
Працюй, не покладаючи рук, кажуть. Але що то поможе, коли ти не є господарем своїх сил, коли вони належать тому, хто кидає тобі платню, як собаці обсмоктану кістку, а сам користає з результатів твого труду. Багатство — то усе, за нього можеш купити собі розкіш та втіху, доброчесність і працю! Усе тоді належить тобі, а злидареві — нічого, він — твій раб, що йому його свобода, ти купуєш її у нього!
Дозвольте мені, шановні добродії, відкрити Вам очі, як несправедливо розподіляється земля. Один володіє маєтком, майже королівським багатством, а в іншого — не так уже й багато землі, саме стільки, щоби змогли його там поховати. Якби Ви об'їхали, — у бричці чи верхи, як вже Вам до вподоби, — наш край, то побачили б величезні необроблені простори, або парк, закладений якимось графом, який не знає, що йому робити зі своїми десятьма тисячами моргів, — а це не рідкість у нас. А в іншому місці на одному морзі поля туляться три-чотири родини, і той клапоть землі ледве може прогодувати їх усіх. Але вони вважаються вільними людьми, мають право здобувати багатства, якщо їм того захочеться. Не вірте цьому. Бідність і рабство ходять в парі. Чи прикований ти кайданами до турецької галери, чи працюєш на фабриці, чи обробляєш панське поле — однаково. Якшо ж комусь із цих бідних рабів спаде на думку розірвати пута і вчинити насильство до тих, від кого він сам терпів насильство, залементують усі навколо: "На шибеницю розбійника!" А якшо добре подумати, то хіба інакше в давні часи приходили до багатства, хіба не через насильство, розбій та кровопролиття? Хіба не так само було за часів польського панування, сто років тому, коли мої діло були ще молодим парубком і бачили те все на власні очі? Ви нічого не чули про торги в так званих заїздах? Як же їх інакше назвати, як не розбійними, тільки розбійників там величали панами-добродіями і цілували поділ кунтуша. Сподобалося, скажімо, якомусь магнатові обійстя дрібного шляхтича, він йшов із загоном озброєних посіпак і проганяв власника. Тому шойноспеченому жебракові не залишалося нічого іншого, як починати судовий процес проти можновладного розбійника.
Точнісько так, як кажу, було у старі часи, вбивства й розбій на усіх шляхах, сильний забирав, що йому до вподоби, а бідний мусив терпіти. Не минуло ще й сто років, скажу я Вам, як усі ці графи, князі та магнати, які тепер творять для бідних такі гарні закони, були розбійниками, розбійниками та й годі. А коли ці панове розбійники враз розбагатіли, то одразу ж заявили: віднині ніхто більше немає права грабувати! А хто зараз зважиться силою відняти маєток іншого, того — на шибеницю! Та хіба ж це означає, шо злидарі, котрі тепер уже стали сильнішими й відважнішими, змиряться з таким рішенням? Хіба зобов'язані ми покутувати за те, що наші предки мали замало відваги, ніж ті панове, котрі зараз, скупані в крові інших, кричать про несправедливість, коли у них хочуть відібрати назад хоч крихту награбованого?
Бути розбійником — це ганьба!
Але й не є за честь в очах більшости бути чесною людиною, якшо ти злидар. Від бідного відвертається увесь світ, як від розбійника. Чи посадите Ви жебрака за свій стіл поруч з оксамитовими дамами, котрі парляють по-французькому? Та ні. 1 навіть якшо він, припустімо, святий?
Також ні. Ми не можемо, абись знав, переносити й на дух твого запаху, любчику, він осквернює наші носи, благовонний злочинець нам приємніший. Ми нічого не можемо вдіяти проти того, що наші носи такі чутливі. Вибачай!
То хіба не ліпше взяти рушницю на плечі та й податися в гори, де вільним житимеш і вільним помреш, аніж згинути в ярмі, як стара коняка, яку потім потягнуть на шкуродерню?
Уявіть, як поводить себе злодій або шахрай чи вбивця? Він грає перед Вами роль чесної людини, лізе до чужої кишені з виразом справного платника податків, або вбиває жертву, коли його ніхто не бачить, а тоді кличе на допомогу поліцію. Розбійник, який не хоче мати з Вами нічого спільного, не цікавиться Вашими справами, він зневажає Ваші закони, але й до суду не піде, коли хтось з Вас учинить йому якусь кривду. З Вами, іншими, він веде своєрідну війну і стріляє у Вас, як солдат, який не скаржиться, коли на його постріли відповідають також пострілами. Тому й кажу Вам, справедливо було убивати нас, відстрілювати, наче хижаків, але несправедливо вершити над нами суд чи вести на шибеницю, бо на війні не гоже судити й вішати ворога.