— Беріть усе, що вдасться врятувати від вогню, все ваше.
А опришки розбивали столи, столики, шукаючи грошей. Пугач забрав золоті прикраси, персні.
Довбуш не взяв для себе нічого, крім пістоля і мисливського ножа, що також висів у піхвах на килимі. Коли на його свист опришки зійшлися перед палаючим замком, він сказав:
— Забирайте рушниці, порох, і кулі, і все, що хто собі вподобав. Поки сонце зійде, маємо бути в горах. Касарні не паліть. Воякам я сказав, чого ми прийшли, і чого ми хочемо. Вони ні в чому не винні. Вартових шкода, та що ж поробиш!
За кілька хвилин всю зброю, відібрану у вояків, було роздано опришкам, а ще за мить вони спокійно вийшли з двору, який тонув у хмарах чорного диму. Довбуш заборонив воякам гасити полум'я, але й без цієї заборони вони вже, хоч би й хотіли, погасити його не могли б. Думали вже про службу в іншому місці, у нових панів. Тут робити було нічого.
Щоб змилити погоню,— а Довбуш сподівався погоні,— він вирішив розділити свій загін на дві частини і кинути в два протилежні боки. Сам він з одною частиною мав вирушити під Болехів, де його менше всього зараз сподівалися. Там, у селі Гошові, під самим містом, був маєток багатого, гоноровитого шляхтича Гошов-ського. Два роки тому Довбуш зазнав там невдачі. Двох опришків смоляки тоді вбили, а двох зловили і покарали мученицькою смертю.
Довбуш обіцяв тоді помститись. А вже коли Довбуш обіцяв, то слова дотримував. Панок чекав на його прихід два роки. Тоді вирішив, що уже не прийде. Проте не відпускав жовнірів, хоч утримання їх коштувало дуже дорого — звичайно, не йому, а селянам, на яких було накладено заради цього додаткові податки. От до цього панка і збирався Довбуш у гості.
Другу групу, під командою Івана Бойчука, Довбуш послав у бік Микуличипа. Мали руйнувати маєтки панів і лихварів, палити корчми, сіяти страх серед шляхти. Виконавши завдання, мали вертати на збірний пункт,, на Зелений Потік, в місце, якого ще пани не відкрили.
Отак домовившись у лісі під Солотвиною, загони розійшлися в протилежні боки. Пішли горами, лісами, не шукаючи доріг, продираючись крізь зарості, перескакуючи через потоки, проходячи через бори і болота, долаючи скелі й ріки.
Отак само сміливо й зухвало йшла того року весна. Під її чарами з дня на день все більше зеленіли полонини, розвивалось листя на деревах, густішали ліси. Людям хотілося співати разом з птаством, що щебетало тепер від зорі до зорі, славлячи всемогутню матір при-РОДУ-
Довбуш ішов попереду своєї ватаги, глибоко задумавшись. Думав усе про Дзвінку. Гнав від себе думки про неї, а вони все вертали й вертали.
Хтось із опришків позаду заспівав:
Шкода травки та й муравки
Тому облогові — Шкода тої молодиці
Тому ворогові.
Довбуш машинально обернувся, і співак раптом замовк.
Довбушеві шкода зробилось, що збентежив молодого летіника.
— У поході треба йти тихо,— сказав м'яко.
— Він ще молодий, не знає, — відізвався Мир.
— А ви повчіть.
У ті часи взагалі рідко можна було зустріти в лісах людину. От на полонинах люди бували частіше. В цю пору на деяких полонинах уже почалось літування. Цієї весни раніше, ніж звичайно, гнав пастухів на полонини нестаток заготовленої на зиму паші.
Надходив вечір, коли опришки зупинилися навпроти села Готова. Довбуш наказав побратимам відпочивати, а Іванові Рахівському, Миру, Пугачу і Фоці моргнув, щоб трохи відійшли з ним порадитись. Розповів їм нарешті план, який визрій у нього дорогою.
— Є тут у селі піп,— почав він, — немолодий уже, православний. Тримає панську руку. Після того як ми побували у цім селі два роки тому, той піп виголошував у церкві проти опришків і окремо проти мене казання, закликав людей, аби нам не допомагали, виказували тих, хто до нас прихильний, і ще всяке говорив. Добре б того попа настрашити. Ось що я надумав. Напишемо йому листа. Фока напише, я скажу, що саме писати, а хтось того листа передасть попові в руки. В листі напишемо таке: "Ваше преподобіє, чи як там, я, Олекса Довбуш, кланяюсь вам низенько і прошу, аби ви були такі ласкаві приготувати на завтра вечерю для двадцяти чоловік. Як сонце зайде, я прийду на цю вечерю з опришками. Коли б ви не послухали і вечері на той час не було, то прийдеться вам за це відповідати". Можна б додати: "Не подивимось, що ви духовна особа, а так почастуємо, як того капелана — чули, певне?" Чи, може, вже не треба цього? — звернувся до побратимів.
Фока сказав, що не треба, і без того все ясно.
Одно було всім неясно: для чого це робиться? Як можна вечеряти у попа, попередивши його про свій прихід, коли ось поряд у фільварку стоїть військо?
Проте ніхто не заперечив отаманові, не задавав ніяких питань. А Довбуш тільки підсміювався у вус і мовчав.
Коли листа було написано, зголосилося багато бажаючих вручити його попові.
Одержавши листа, піп на якусь мить очманів. Йому здалося, що сходить з розуму. Пив воду, аби упевнитися, що не спить і це йому не сниться.
— Не може бути,— шептав, бігаючи по хаті, потім цілував хрест, хрестився і знову брався до листа. Читав його, перечитував і очам своїм не вірив.— Ні, не може бути, не може того бути! — повторював щохвилини,— То чийсь поганий жарт! Не інакше, як жарт! — заспокоював себе.— Але хто б зважився на такий жарт? — міркував по хвилині.— Це все ж таки схоже на Довбуша...
Нарешті він покликав попадю і всіх своїх домашніх.
Спершу хотів приховати лист від жінки, щоб не перелякалася. Але ж у письмі ясно сказано, що, коли вечері у призначений час не буде, його жде біда. При цьому панотець пригадав свого колегу, католицького капелана, пригадав, як його опришки "сповідали". Про це з великою втіхою розказувала попові одна приятелька. Що ж робити?
Господиня радила ніякої вечері не готувати, а повідомити про все панові Гошовському, щоб він прислав їм свою залогу. Але, подумавши, засумнівалася:
— Не може бути, щоб Довбуш отак легковажно ліз у пастку. Він же зазнав уже тут раз невдачі два роки тому... Два опришки було вбито, а двоє потрапили у полон, і їх повісили серед села, а потім четвертували. Навряд чи Довбуш забув про це. Не інакше, як у нього війська втричі більше, ніж у пана Гошовського. Якщо ми не послухаємось його — поб'є військо, а нас... повісить.