— Ні, нЬк>го, я справді вже трохи від'ївся,—усміхнувся Данило.
— Дивіться, щоб я кого не скривдив,— сказав Довбуш, беручи з рук Фоки миску.
По вечері Фока пішов на варту. За ним мав заступити на варту Данило, а тоді, над ранок,— Довбуш.
Залишившись сам на сам з отаманом, Данило довго думав, як же йому розказати про Дзвінку. Кілька разів вирішував уже мовчати, а потім сумління підказувало, що так не можна. Хоч Дзвінка й була хороша люб^с-кою, та хтозна, якою стане для отамана заміжньою жінкою, коли присягне в церкві іншому.
Довбуш помітив, що Данило чимось мучиться, але подумав, що, може, то за жінкою, за дитиною сумує.
— Не знаю, отамане, як вам і казати,— нарешті по-
Толук — однолітній звір.
чав Данило.— Те, що маю розповісти, може вас засмутити.
Довбуш сів на постелі.
— Про Дзвінку хочу говорити... Чи дозволяєте? — спитав Данило...
— А чому б ні? Говори.
— Заміж збирається.
Довбуш повів рукою перед обличчям, немов відганяючи настирливу муху.
— За кого?
— За свого дівера.
— За Степана?
— За нього.
— Так, так...
"Дивні ці жінки,—думав Довбуш, — любить, цілує, плаче — і виходить за іншого... А втім... їй жити було нелегко, це правда. Але... Чому ж так скоро?! Чому за Степана?" '
В цьому було щось особливо образливе. Степан — ворог, гірший від самого пана. А Ксеня... Сама ж казала, що Степан їй ненависний, що не любить його. Ні, це не проста справа. Є тут щось...
— Чому ж за Степана? Чи не знайшла молодшого? — спитав із удаваним спокоєм.
— Не знаю, отамане,— одказав Данило Вовк, здивований тим, що його звістка, здавалося, не справила особливого враження.— Я так міркую, пане отамане, що жінці ніколи не можна вірити.
— Можна вірити, Даниле, можна,—сказав Довбуш.— Жінка — велике слово. Жінка нас з тобою породила, вигодувала, виростила, не раз наплакалася над нами, і малими, і великими... А ти таке кажеш.
— Я не про неньку казав, а про любаску. От як Дзвінка. Чого їй ще треба було? Все мала.
— А чоловіка не мала, — перебив Довбуш,— сім'ї не мала, розумієш, Даниле? А жінка створена на те, щоб дітей родити. От і Дзвінка... Доки була молодшою — тішилась, що її любить сам Довбуш. А потім, з роками, стало їй цього замало...
— А ви з нею говорили про це? — зчудовано спитав Данило.
— Говорив. Я сам їй нарадив заміж іти. Данило був вражений.
— То ви її розлюбили?
— Коли б розлюбив, може, і не давав би їй такої ради.
— Значить, любите й досі?
— Люблю!
Степан Дзвінчук готувався до весілля. "Обзорин" він не потребував робити, бо добре знав Дзвінчине господарство. Був певний, що, відколи до неї почав ходити отаман опришків, багатство її ще збільшилося.
І от Степанові свати з горілкою, калачами, волоськими горіхами та яблуками в супроводі молодого прибули до Дзвінчиного двору. Підійшовши до дверей, постукали.
— Ци є люди в хаті? — спитали.
— У хаті. Гості не у хаті! А хто там? — відповіли, як годилося, із світлиці.
— Добрі люди, пускайте, — попросив старший сват.
— Просимо гостей до хати,— відповіли підставні батьки Дзвінки, яких було заздалегідь домовлено.
Степан і свати ввійшли до кімнати. Підставні батьки сиділи на лаві перед столом. Ксеня — під Стіною в гарному різьбленому кріслі, накритому дорогим перським килимом. Була вбрана, як королева: у розкішній сорочці, на якій мало білого полотна виднілось — уся була в чудовій вишивці! На шиї дороге намисто із золотих дукатів і коралів, гнучкий стан обвивали дорогі запаски,— таких, мабуть, не знайти було по всій Гу-цульщині,— на плечах киптар, золотими та срібними нитками мережаний, на ногах новенькі черлені постоли, красиво морщені. Один бог знав, де їх дістав їй Довбуш. Тепер в Цих його подарунках зустрічала судженого.
Коли увійшов зі своїми сватами, мало не зойкнула з болю, таким видався бридким. Навіть підставні батьки, байдужі до долі їх тимчасової дочки, нишком собі дивувалися з toro, що вона вибрала Собі такого жениха.
Добрий вечір, — привіталися свати.— Питайте нас, чого ми прийшли.
— Добрий вечір. Мете казати, чого прийшли.
— Як у вас без нас?
— Добре, але з вами ліпше. Просимо сідати. Дякувать, хай у вас добре сідає.
— Що чували? — спитав підставний батько. Тоді заговорив старший сват:
— Ми прийшли ці молодєта звести докупи.— Слово "молодєта" слабо пасувало до підстаркуватого вдівця Дзвінчука. Але таке слово стояло в обрядовому тексті, і староста хоч-не-хоч мусив його проказати. Він показав пальцем на Степана і Ксеню. Вона похнюпила голову.
— Ми хочемо,— продовжував старший сват,— аби вони собі виговорили бесіду, а ми аби чули, чи вони сі люб'є, чи вони хотє іти одно за друге, аби потім не нарікали, аби не було встиду для нас і для вас.
"Батьки" мовчали. Дзвінка вдавала, що не чує мови свата. Сиділа німа, схвильована. Степан підійшов до неї, але не посмів заговорити навіть півголосом.
Тоді сват, урахувавши ситуацію, продовжував:
— Будемо-сі годити, будемо запивати могорич, та й будемо дивитись, бо то таке, що не вкусиш, як яблуко, та й кинеш, бо то на ціле життя заплуга 1 є.
Не почувши протесту з боку Дзвінки, хоч не чув, правда, і її згоди, старший сват вийняв горілку і випив До підставного батька, той випив до матері, а вона — до Ксені. Приговорювали одне до одного, як годилося: "На щастя, на здоров'я".
Коли дівка згодна вийти заміж, то п'є до парубка, кажучи: "Дай боже здоров'я тобі", і називає ім'я, а той, випивши, повертає їй чарку, тоді вона п'є до матері, а та далі, і так аж до старостів та сама чарка іде з рук до рук.
Коли чарка дійшла до Ксені, вона на мить завагалася, але таки вимовила ту освячену віками фразу, назвала ім'я Степанове й випила. Після цього вже спокійніше перев'язала старшого свата рушником. Тепер була вже заручена. Правда, було пропущено обряд з медом, коли молоді вмочують мізинці в мед, а потім дають одне одному облизати. Дзвінка не схотіла, сказавши, що вже раз колись вмочала палець у мед, але від цього солодко їй не стало. Не змогли договоритись і про день вінчання. Дзвінка просила почекати, бо ще, мовляв, до весілля не готова. Степан наполягав, щоб швидше. Але вона стояла на своєму.
Після всіх церемоній гості й господарі засіли до