— З пораненим? — перепитав Довбуш. Саме так, з пораненим.
— То добре,— усміхнувся Довбуш.—Значить, мене б не пізнали. Що ж далі? Чи, може, вже все?
— Ні, не все. Далі таке. Довідалися ми від тих селян, що старший хустської застави дістав наказ вислати загін для розшуку. По селах розклеєно відозви до селян, в яких обіцяються великі гроші за вашу голову. Так що перебути зиму у селян не вдасться. Ми дуже поспішали сюди, аби про це попередити.
— Тепер уже все?
— Все.
— Дякуємо вам,— сказав Довбуш. А по хвилині з усмішкою додав: — Перелякались, значить, мадьярські шляхтичі та ішпани М
Говорив гордо. Проти нього, виходить, ополчились дві держави, лагодять королівське військо?
— Ех,— сказав,— були б у мене всі мої хлопці, що на горі Стіг воювали, та був би Крига живий, я б їм показав, тим воякам, де козам роги правлять!
Він помовчав.
— Яка ж буде ваша рада, товариші мої, побратими? — спитав по хвилині.— Як по-вашому, що нам робити?
Опришки мовчали.
— Чого ж мовчите?
— Як ви скажете, так і буде, — озвався Мир.
— Я своє скажу,— відповів Довбуш,— але я хотів би знати, що ви думаєте? Яка твоя рада, Фоко?
Нікого з опришків не здивувало, що Довбуш звернувся до горбаня, хоч той і не був справжнім опришком.
Фока почервонів. Не ждав такої честі. Помовчав, подумав, як завжди, перш ніж відповісти. Тоді сказав:
— Мені здається, що нам треба перейти знов на свій бік. А поки шляхта довідається, що ми перейшли з Угорщини назад, то й зима скінчиться.
— Правду каже! — загомоніли побратими.
— Правду,— погодився й Довбуш.— Сидіти тут не варто, хоч і не віриться, щоб послали за нами військо. Адже мадьяри зараз ведуть війну. Я не цікавий, хто з ким воює, хто кого звойовує, але знаю, що вже чотири роки точиться війна і угорські пани потерпають за свої шкури. То чи їм до нас? Але ми таки звідси виберемось, поки великі сніги не впали. Підемо в свої гори або в Буковину. Де б ви хотіли цю зиму дозимувати?
Тут думки розділились. Одні казали, що не варт поспішати, раз безпосередньої небезпеки поки що немає. Угорські пани не повинні б мати такої злості проти опришків, як польські, бо ж опришки їх не чіпали. Але
1 Ішпан — поміщицький управитель (угорськ.).
більшість все ж була за те, щоб вертати в рідну сторону.
— Якось ніби легше на рідній землі,— казав Пугач.— От живемо в угорських горах. Ті ж самі гори, а не такі, як наші. Може, тут і снігу менше, бо південніше вони. А проте на наших ніби тепліше. Бо рідні...
В хаті було майже темно. На поличці ледве блимав лойовий каганець. Пугачевого обличчя, завжди суворого й грізного, ніхто зараз не бачив. Але коли він говорив про рідний край, усім видалося, що воно мусить зараз бути лагідним і ясним.
— Ти б заграв, Фоко,— сказав раптом Довбуш.— А ранок покаже нам, що робити.
Фоку не треба було довго просити. Не було більшого щастя для нього, ніж коли Довбуш мав час слухати його гру.
Дістав із схованки над дверима флояру і заграв. Пугач теж вийняв із дзьобні дримбу і почав підстроюватись до його флояри. І самотня хата в чужих горах наповнилась звуками двох милих серцю гуцула інструментів...
Уночі випав сніг. Вийшовши вранці надвір, Довбуш одразу ж і прийняв рішення, що так довго не давалося.
Нікуди звідси до весни вони не підуть. Такими снігами великий загін вояків сюди не дійте. Ніхто з ма-дьярів особливо не зацікавлений в розшуках. Бо ж на цім боці опришки нікого не чіпали. А як і прийдуть — то з цієї хати вони залюбки покладуть хоч би й сто вояків.
Усі погодилися з отаманом, і один за одним почали спливати тихі, без пригод дні.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Весна в Угорщині наступає раніш, ніж по цей бік Карпат. В середині березня почав дружно танути сніг, і до кінця місяця його вже на горах не було.
В гірській хатині жити стало небезпечно. Про її мешканців стало відомо, хоч вони й нічим не виявляли своєї присутності, цілу зиму майже не виходили на села, навіть коли ставало скрутно з харчами. Перебивалися, стріляли собі дичину. І все ж 'гаки їх було відкрито.
Найперше довідалась про* них Ясиня — найближче село, куди змушені були хоч зрідка звертатись по такі продукти, як сіль та тютюн.
Коли одного разу Рахівський мало не потрапив у руки мадьярських жандармів, побратими вирішили, що наспів час залишити ці місця,
Довбуш наказав збиратися в Чорногору.
— Дозимуємо в Джерджі, на Зеленому Потоці. Там є така, як ця, невеличка колиба. Якось розмістимося,— сказав він.
Другого дня ще й на світ не благословилося, як опришки рушили через кордон на свій бік. Кордон між Австро-Угорщиною і Польщею за тих часів охоронявся не надто пильно, особливо в Карпатах. Прикордонники більше боялись озброєних опришків, ніж опришки їх. Але природні умови для переходу були дуже важкі. На північних схилах Карпат лежали глибокі сніги, які тієї пори ще й не починали танути.
Йшли знайомими одному Довбушеві перевалами, подекуди доводилося котитись з гори клубком, бо в глибокому снігу неможливо було переставляти ноги. Особливо важко було малому на зріст Фоці. Він найчастіше користувався саме таким способом пересування. Він перший і показав його опришкам. Спершу сміялись, а потім і самі пішли за його прикладом. Усі опришки, крім Фоки, несли зброю, здобуту на горі Стіг, боєприпаси, а начиння, необхідне для майбутнього житла, а також продукти, крупу та сіль везли на збитих нашвидкуруч санках.
Колибу застали цілу, непошкоджену.
На щастя, весна тисяча сімсот сорок четвертого року не забарилася і на цім боці Карпат. Одної ночі Фока, стоячи на варті, почув токування готура. Вранці сказав про це мисливцям, і Пугач зразу ж пішов ставити сильця. Цю справу він любив над усе. Знав повадки готурів, досконало володів непростим умінням робити городки, ставити сильця на них.
Відтепер Пугач став головним постачальником м'яса товариству, інших джерел здобуття їжі не мали. На доли важко було пробитись.
Але весна свої порядки знає. Припливла на золотім човні, гнанім теплим вітром, і до їхньої самотньої колиби. Припливла, глянула на білі гори — і від її теплого погляду зашуміли потоки, защебетали ранками синиці, а вночі закричали сови, божеволіючи з радості, що прийшла весна.