А в цей час Довбуш з товаришами підходив до хати в околицях Ясині, на угорському боці. Попереду йшов Іван Рахівський, який знав угорську мову і місцевість, бо народився і жив усе своє життя на Закарпатті. За ним, на відстані півдня дороги, посувалася решта зимівників з Довбушем на чолі. Несли на спинах необхідні харчі. Не сподівались, що на порозі зими доведеться покидати теплі колиби і йти в чужий край, у невідомість. Що їх там чекало? На горі Стіг мали їжі вдосталь на цілу зиму для всього товариства. Продукти ж заготовляли усе літо. Мали б і маржину на м'ясо. Як тепер бути без усього цього?
Реквієм — тут — панахида.
Іван Рахівський дійшов до хати надвечір. Стояла серед лісу пусткою, холодна, необжита. Про цю хату ходили різні перекази. Розповідали, нібито мешкав у ній до глибокої старості пустельник, замолював свої гріхи. А був він колись, за молодих літ, розбійником і душогубцем. Ходила ще чутка, що жили в хатині монахи. А інші казали, що водяться в ній злі духи. Ця остання версія була найбільш поширена, і ніхто з простого народу не наважувався підходити до хати.
Іван узявся відразу й порядкувати. Зробив мітлу, повимітав пилюку, яку більше року ніхто не тривожив, приніс води, запалив у печі, прочистивши перед тим димар, тому що там якийсь птах, сова чи галка, звив собі гніздо. Налив води у вмурований у топку казан і заходився варити кулешу з кукурудзяної муки — свою улн> блену страву. За якийсь час підійшла і решта майбутніх мешканців. їх вже чекала вечеря, яку й спожили з великим апетитом. По вечері сіли відпочити. Згадували свої походи, оповідали про походи товаришів, а найбільше було розмов про останню битву, про велетня Кригу, що загинув, перебивши ломакою з десяток озброєних рушницями вояків.
— Не треба було йому вилазити з шанця,— сказав Палій.— Ми б їх все одно побили. А так запалився, виліз, і ми втратили такого чоловіка! — Він глибоко зітхнув.— Був десятьох вартий,— додав помовчавши.
— На голову він не був дуже міцний, але в руках мав силу нелюдську. Одного разу на полонині бугаєві в'язи скрутив,— сказав Мир.— Було це, коли ми з ним ще пасли багацьку маржину. Я був вівчарем, а він — гайдеєм. Пас корови, а серед них і волів, і бугая, та такого вам лютого, що приступу до нього не було. Одного разу прийшли до ватага з села жінка з дитиною —-дівчинкою літ, може, десяти. Дівчинка, як звичайно, знайшла собі забаву неподалеку від стаї і бавиться. Аж тут надійшла маржина, і бик попереду. А збоку підганяв худобу Крига. І бачить він, що бик іде просто на дитину. Уже голову понурив, знаєте, як то бугай? Уже сопе. Ще мить — і дитині смерть...
Крига стрілою кинувся бикові навперейми. Встиг-таки наспіти. Бик заревів — і до нього. Крига мав у руках палицю і вдарив нею бика по морді. Але де там? Це бика тільки більше розлютило, і він кинувся на
Кригу. Другий би вже й попрощався з життям. Та ж не такий був Крига. Кинув патик, який зламався об бичу морду, і, коли той мав уже увіпхати йому в живіт свої роги, вхопив їх обома руками, крутнув і повалив бика на землю. Поки бик уставав, Крига вхопив дитину і відніс у безпечне місце. Після того бик уже не поривався до бою.
— Соромно стало, — засміялися навколо.
— А що ви думаєте? Тварина також має свій сором,— сказав Мир.
— Правда, — підтримав його Серичак.— Кіт як кинеться на мишу і не впіймає, то аж плаче зі встиду.
Довбуш слухав те все мовчки, усміхаючись собі під вусом. Може, не все й чув, що говорили, може, своїм думкам усміхався. Він взагалі був небалакучий. Може, тому кожне його слово надовго запам'ятовувалось.
— Як був я малим хлопцем,— заговорив він раптом,— і пас вівці, як от Мир, на полонині, у одного старого ватага, то там я наслухався всіляких казок про розбійників, що жили серед пралісу в хатині на курячій ніжці. І от мені чомусь зараз пригадалась одна з них. Може, тому, що ми тепер, як ті казкові розбійники, тільки борід у нас нема. А в кожній казці про розбійників вони з довгими бородами й вусами. Це щоб бути страшнішими... Отож згадав я ту казку, порівняв тих розбійників з нами та й задумався собі: а хто ж то ми? Живемо в хатці, правда, не на курячій ніжці, але в горах, серед дикого лісу, боїмось жандармів, на руках наших кров десятків людей, ні бога, ні церкви не знаємо. То хто ж ми такі є? Розбійники? Як ви скажете?
Опришки мовчали.
— Фоко, як ти скажеш? Розбійники ми чи ні? Фока, що сидів на печі, щоб краще згори бачити
товаришів і особливо отамана, був щасливий, що той до нього звернувся. Тож замість прямої відповіді спитав:
— А те військо, що недавно напало на нас, розбійники?
— Вони слуги, наймити своїх панів,— сказав Довбуш.
— А ми? — знову спитав Фока.— А ми хіба не слуги нашого бідного народу? Вояки служать королеві і
17 В4 Гжнцькнй
513
панству, а опришки — бідакам. Опришки світ рівняють. Вони добровільно відмовились від теплих хат, від родин, а погодились на вічне блукання з місця на місце, на страх і гоніння, на риск життям... От позавчора полягли троє наших товаришів,— продовжував він, передихнувши.— За що вони загинули? За правду! Ми не розбійники, пане отамане! Про нас і про вас, наш батьку, люди пісень складають, казок оповідають. І піде наша слава на весь світ!
Хлопець замовк, а в очах його заблищали сльози. Довбуш глянув на нього з любов'ю і ласкою.
— Добре ти сказав, сину,—промовив зворушено.— Дав тобі бог великий розум. Як, побратими? — звернувся знов до опришків.— Правду сказав наш Фока?
— Правду, ватажку, святу правду! Мудро> сказав! Допізна точилися розмови у лісовій хатині на чужій
землі. Перед самим сном, коли всі вже обляглися, Довбуш промовив, наче сам до себе:
— Не знаю, чи довго б ми витримали отак без роботи в оцій хаті серед лісу?
— Ой, правду-сьте сказали, отамане,— відізвався* із свого місця Палій. А за ним загомоніли й усі:
— То тільки пани можуть без роботи жити...
— Як такому панові нічого робити, їде до сусіда чи до попа в карти грати...
— Без роботи чоловік не годен жити, а тим більше такий, що від дитинства звик до неї...
— На цьому угорському боці зима недовга,— сказав хтось для потіхи. Але всі погодилися на тому, що діло якесь собі треба знайти. Почали думати яке.