З усіх пастухів тільки один козар Юрчик, за згодою ватага, і цього дня погнав свої кози в згари. Сидів на улюбленому своєму місці — на грубезній гілляці старого бука,— звідки йому видно було все стадо, і вигравав на свирілі. Перегравши кілька пісень, звичайно співав, причому якомога голосніше. Це було не лише приємно, а й потрібно. Так він відстрашував непроханих гостей, таких, як вовк, рись чи ведмідь. Придумував нові пісеньки і тут-таки співав їх:
Співаночки мої милі, Де я вас подію? Хіба я вас, співаночки, По горах посію.
Боляче й сумно було хлопцеві розставатися з горами, з широкою волею, з чудовими скелями, що стриміли вгору, мов дивовижні замки, із темними борами, повними таємниць і краси, зі згарами, до яких він так звик.
На долах чекала його чужа курна хата, сон на долівці разом з телям чи ягням, бо у бідняків новонароджених телят і ягнят тримали у хаті.
Б о т е й — стадо овець.
От я собі нагадаю Давнюю давнину, Покотяться мої сльози Личком у долину.
Отак виспівував Юрчик, доки не почув трембіти, що кликала до стоїща. Поки пригнав стадо, надворі посутеніло. Ватаг перевірив, чи всі кози цілі, велів загнати їх у кошару і покликав усіх до вечері.
Прощальна вечеря була багата на скором. Тут були бринза, бануш *, гуслєнка2 і молоко, хто яке хотів.
По вечері пастухи посідали довкола ватри слухати старого Юрингу. Повчав, як у світі жити.
— До півночі буду палити, а попівночі перестану,— говорив охочим слухачам.— Бо то коли вже покидати стоїще, то у ватрі не має права залишатись ані одна іскра. Аби мара вогню не ухопила та не спалила стаї... І гасити силою ватри не можна: ані затоптати, ані залити водою. Має сама погаснути. А хто б її погасив, міг би смерті дожити.
По спинах молодиків пробігали мурашки. Як легко можна було розпрощатись із життям, не знавши такої простої справи.
— Як тільки вийде з полонини остання маржина, зараз приходить у стаю мара,— продовжував Юринга.
— А яка вона? — не витримав козар Юрчик. Юринга хвилину подумав.
— Це забитий чоловік, у ньому половина людини, а половина юди 3. А чому так? Тому, що чоловікові не було ще призначено вмирати, а юда ухопив його без закону: без подзвінного, без похоронів! Розумієш?
Юрчик не зрозумів, але кивнув головою ствердно.
— А що вона робить, така мара? — спитав хтось із молодих вівчарів.
— Насамперед перешукує в усіх кутках. Першої ночі не дасть нікому нічого взяти зі стаї. Але за моїх часів були такі легіні, які закладались, що заберуть із стаї берфелу 4.
— Брали?
— Брали. Але не кожен знає, як то робиться.
— А як? — не вгавав цікавий.
1 Бануш — кулеша, варена на сметані.
2 Гуслєнка — квашене молоко.
3 Ю д а — різновидність чорта.
4 Берфела— пристрій, на якому висить казан над вогнищем.
— Он як,— почав пояснювати Юринга.— Такий леґінь, що хоче позмагатися з марою, іде на границю полонини і мусить вивернути на собі все лудинє, навіть постоли. Тоді може вертати до стаї. Там лівою рукою здіймає берфелу, і нічого йому тоді не станеться. Тільки коли вже йде з берфелою, то йому вчуваються всякі голоси: ніби вівці бекають, корови ревуть, хтось кличе, хтось фівкає, хтось стріляє, десь гримить. Але він на все те не повинен звертати уваги.
Довго розповідав Юринга, аж поки натомлені хлопці не поснули довкола ватри. Сьогодні і він міг лягати. Це ж бо настав єдиний день, коли нічник не повинен був підтримувати вічний вогонь у ватрі, а, навпаки, мав дбати, щоб вона погасла і щоб по відході пастухів і худоби ні одної іскри в її попелі не лишилось.
Полонених Мельника і Пилип'яка, зв'язаних, доставлено було під конвоєм Снятинською дорогою до Станіслава. Пораненого Мельника везли на возі, а Пили-п'як, прив'язаний до полудрабка за шию, зі скрученими за спиною руками, йшов за возом. Усю дорогу його штурхали, били, знущалися з нього, як хотіли. Терпів усе те мовчки. Мельник стогнав на возі. Рана була дуже болюча. Куля вирвала шматок тіла під лівою пахвою, зачепивши і зламавши ребро. Ніхто не зробив йому перев'язки. Брудна ганчірка, якою сам затулив рану ще там, в ущелині, присохла до неї. В такому стані й везли його на лютий суд Потоцького.
Притягли його в судовий зал, прикутого до дошки. Був напівмертвий. За великим столом, покритим зеленим сукном, сиділи якісь пани, поруч із столом стояв кат Михайло Козоловський з помічниками. Був відомий на всю округу жорстокістю в розправах над опришками.
Помічники підвели Мельника з підлоги і тримали у вертикальному положенні, бо сам не мав сили стояти. Біль у рані, гарячка, страшні тортури, які він виніс уночі, відібрали рештки сил.
— Хто ти? — спитав один із панів, що сиділи за столом, мабуть, головний суддя.
Мельник мовчав.
— Говори! — крикнув суддя. Знов мовчанка.
. — Бери його! — кинув суддя до ката.
Козоловський підійшов до жертви. Екзекутори, що підтримували Мельника, стягнули з нього вже подерту в катівні сорочку, оголили скривавлене тіло.
— Припекти! — крикнув суддя.
Ті запалили від свічок, що горіли біля залізного розп'яття на столі, два смолоскипи і притулили з двох боків до грудей катованого. Він, не зойкнувши, повалився на підлогу. Один з екзекуторів бризнув йому на лице води, але це вже було зайве. Мельник був мертвий.
— Четвертувати! — почувся байдужий голос з кутка. Там у розкішному фотелі сидів сам Иосиф Пото-цький, коронний гетьман. Узявся сам керувати слідством і судом, визначати кари.
Мертвого потягли у двір, щоб виконати там вирок. Потім частини його тіла мали порозвішувати на палях по роздоріжжях на острах опришкам.
До залу ввели Андрія Пилип'яка.
— Ім'я? — крикнув один з суддів.
— Андрій.
— Порекло? Опришок не одізвався.
— Прізвище, свине!
— Я не свиня.
— Прізвище! — кричав розлючений шляхтич.
— Пилип'як.
— Звідки родом?
— З Пасічної.
— Коли вступив до банди?
— Ніколи.
— Говори!
— Більше не скажу.
— Роздягнути! — крикнув суддя катові. Пилип'яка роздягли.
— Приску йому в штани!
Один з екзекуторів метнувся в сусідню кімнату і за хвилину виніс звідти на залізній лопаті купку червоних жарин. Над ними ще гойдався синій вогник.
— Будеш говорити?
— Буду! — раптом озвався Пилип'як.— Слухайте! Плював я на вас і не боюся вас! За мене помстяться мої друзі. Я стинав таким, як ви, голови і жалію, що мало!