Але докази Сулятицького не діяли на Довбуша.
— Я покажу приклад уграм, румунам і чехам — і у них знайдуться свої ватажки і підуть на королів і панство війною. Я був у тих краях і знаю,— переконано сказав він.
— Ой довго доведеться чекати,— зауважив Сулятицький.
— Скільки б не було — чекатиму,— знову переконано відповів Довбуш,— і буду своє робити: буду нищити шляхту й багатіїв, а їх майно роздаватиму бідним. Мені самому не треба їхніх маєтків. Я пішов на таке діло не заради скарбів, про які уже зараз на долах казки оповідають. Мені їх ні їсти, ні на той світ з собою брати. А лишати комусь одному чи двом, щоб стали із бідаків такими багачами, як Дідушок, не мій інтерес. Багач як вовк. Той, коли забереться в отару,— йому одної вівці мало — він передавить десятки. От так і багач хотів би весь світ загарбати. Йому завжди мало.: Такий Дідушок, такі пани й підпанки.
Коли Довбуш згадав Дідушка, Сулятицького аж пересмикнуло.
Якось непомітно для нього самого Довбуш виріс у його очах. Це був мислитель. У його мові бриніли шляхетні ноти, в нього були високі ідеали, яких досі Сулятицький не підозрівав у простого, неписьменного селянина.
Попередивши Дзвінку про засідку на Довбуша, шляхтич потім картав себе за це. Почував так, наче вчинив зраду. Але тепер він знаходив виправдання своєму вчинкові, забувши на мить, що зробив його не з дуже благородних мотивів.
— Я колись вам у пригоді став,— почав він, як тільки Довбуш замовк.— Ви, певне, знаєте, що саме я маю на увазі? — Він допитливо глянув Довбушеві в очі.
Довбуш ствердно кивнув головою.
— Я від вас відвернув лихо,— вів далі Суляти-. цький, все ще не до кінця розуміючи, чи знає Довбуш, про що мова.
— Я тоді не вірив,— сказав Довбуш,— аж поки не побачив, як ви карали Псовича,— і він щиро й голосно зареготав.— Я сидів тоді на дереві у Дзвінчиному дворі і все те чув і бачив. Одного досі не вгадаю,— посерйознішав раптом Довбуш,— чому ви це зробили?
Сулятицький всміхнувся..
— Колись дізнаєтесь,— сказав він.— А зараз я й так забарився. То чи згодні ви повернути княгиню?
— А чому ні? Згоден! — раптом просто й весело сказав Довбуш.— Не хочу бути перед вами в боргу. Хочу, щоб саме ви привели князеві жінку. Це буде моя вам дяка. Щоправда, тоді й без вас мені й волосина з голови не впала б. Але саме те, що ви, хоч і пан, і мій ворог,— бо я з панами воюю,— мене захотіли врятувати і задля цього попередили Дзвінку, я особливо ціную. Я поверну вам княгиню, але з одною умовою. Не така вже це важка умова для князя, як попередня. Віддасте мені за княгиню живими й здоровими, не покаліченими й не битими тих двох легінів, що втікали до мене, а ви їх імили в горах, у лісі.
Сулятицького вразила дивовижна обізнаність опришків у подіях. Перед ним був грізний противник, за яким стоять тисячі прихильників і однодумців, військо якого не можна й порівняти з найманим військом князя. Та й хто поручиться, що й більша частина палацової охорони не співчуває опришкам?
— Я віддам вам їх,— сказав Сулятицький,— хоч і важко буде їх вирвати. Вони ж познущалися над Псо-вичем, над князем і самою княгинею. Ви розумієте, що це значить?
— Розумію,— промовив, втішено посміхаючись, Довбуш,— але без них княгині не поверну. Коли б не ці два легіні, князеві своєї пані й зараз би не бачити. Я вже раз поставив князеві свої умови. Він їх не виконав. Ви кажете, що він їх не міг би виконати, коли б навіть і хотів? Я в це не вірю. Кожен ґазда має право розпорядитись своїм обійстям, як хоче. Хто б мені заборонив віддати частку свого городу чи поля братові або товаришеві?
— Та хоч би й ваша сім'я. Бо ж на це поле є законні спадкоємці.
— Все можна зробити, була б охота,— заперечив Довбуш.— Та про це ми ще з панами поговоримо. А зараз за княгиню нехай віддає легінів.
— Постараюсь умовити,— знов сказав Сулятицький.
— Старайтесь,— байдужим тоном сказав Довбуш.— Тільки глядіть, щоб не було пізно. Завтра хочу їх бачити тут здорових, не побитих. Глядіть! Не буде їх тут до завтрашнього вечора або прийдуть покалічені — накажу княгиню повісити. І ще два слова: не здумайте з'явитись із своїми вояками! Приїжджайте самі з ординарцем і конем для княгині. Більш нікого щоб не було. Якщо б ви захотіли зрадити мене, пане капітане, і підвели, сюди своє військо, то аби знали, що ніхто з вас живим звідси не вийде.
— Про це не може бути й мови,— спокійно відповів Сулятицький.— На це вам слово офіцера. Де маю з вами зустрітись?
— Отут-таки, на Дідушковій полонині.
У той самий час, коли Сулятицький повертав зі своїм ординарцем до замку, Фока поспішав на Дідушкову полонину. Ніс нові відомості від Шульца та Дзвінки. Та й задумав про Дзвінку серйозно поговорити, про її муки. Здалека забачив двох вершників. Коли вершники наблизились, пізнав Сулятицького і сховався в кущі. Навіщо попадатись панові на очі?
Отамана застав у Федоровій стаї. Зраділи обоє один одному. Довбуш вже скучив за хлопцем.
— Де пропадав так довго? — гукнув йому весело.
— Хіба не догадуєтесь? — промовив Фока, дивлячись на нього закоханими очима.
— Приніс щось нового?
— Приніс.
— Сідай, сідай. Ось Федір дасть пообідати, і розповіси, що маєш доброго.
Федір зразу ж поставив перед гостем миску кулеші з молоком. Але Фока не хотів їсти. Йому кортіло якнайшвидше почати розмову. Забачивши те, Федір вийшов із стаї. Тепер сміливо можна було говорити. Але Довбуш не втерпів, щоб не спитати вдоволено:
— Сулятицького не бачив на дорозі?
— Бачив,— кивнув, розуміючи його настрій, Фока.
— Отож-то! Тепер послухаємо, що ти мені скажеш доброго.
Фока почав оповідати з усіма подробицями історію з Псовичем і двома вартовими, які тепер сидять у в'язниці і чекають на смерть. Довбуш, звичайно, знав, про що піде розповідь, але не перебивав хлопця.
— Не вмруть ті легіні,— нарешті весело сказав він. Фока витріщив очі.
— Невже?
— Правда. Завтра будуть тут.
І, в свою чергу, розповів Фоці, що він вже знає про всі ті події та що вже домовився з Сулятицьким про обмін їх на княгиню.
— От добре! — аж скрикнув Фока.— Це ж саме Шульц казав мені вам порадити, і це ж саме....
— Радила Дзвінка? — закінчив за нього Довбуш.