Але це нагадування не справило на князя ніякого враження.
— Що таке Псович! — сказав він байдуже, і раптом устав, і вийшов не прощаючись. Видно було, що якась ідея прийшла йому раптом у голову, побіг обмірковувати на самоті.
Княгиня довго дивилася йому вслід, потім плюнула і швидко перехрестилась. Вирішила діяти на власну руку.
— Тобі нема діла до нього, так мені є діло! — бурчала собі під ніс.
Раптом їй спало на думку самій спуститися в підземелля і спробувати домовитися з Довбушем в секреті від князя. А вже якщо нічого не вийде, тоді можна й тортури.
Щоб зять не випередив її, діяла швидко. Послала дівчину по чорну ротонду, в яку вдягалася, коли хотіла лишитися невпізнаною. Через кілька хвилин, уся в чорному, із спущеним каптуром, схожа на монашку, яких часто можна було бачити в замку, попрямувала парком до вежі, під якою була в'язниця.
Коли закрилась за в'язнем важка, залізом окута ляда, яка зверху закривала хід до.в'язниці, що була подібна до глибокого мурованого колодязя, та коли стихли кроки жовнірів, — у в'язниці запанувала важка, гнітюча тиша, яку боялись порушувати навіть вартові.
Було їх двоє: молодий ще гуцул Юра Бендейчук, забраний силою до палацового війська на дванадцять років, і польський гураль 1 Андрись Валя, десь аж з-під Татр, кріпак, якого князь купив у його поміщика, бо умів грати на скрипці. Тоді серед панства пішла була мода. Усякий панок, що претендував на те, щоб його вважали людиною культурною, поспішав влаштувати в себе кріпацький хор, оркестр, а то й навіть балет чи цілий театр. Змагалися між собою. І в цьому змаганні не раз тратили великі гроші на купівлю акторів, танцюристок чи музикантів. Одначе князь Каліновський не мав користі з новопридбаного скрипаля. Стягнутий силою з рідних гір, Андрись перестав грати. Зникла його внутрішня сила, що причарувала князя, зникло давнє
Гураль — житель польських гір.
уміння і охота до гри. Не помогли ні погрози, ні буки. Хлопець більше не грав. За це віддано його було на дожиття до палацового війська.
Цих двох призначив Сулятицький вартувати в'язня.
Постоявши якийсь час мовчки серед гнітючої тиші, наші вартові заговорили про те, чи не можна б звільнити в'язня з неволі. Правда, вгорі вхід був замкнений іззовні, але вони, як і більшість селян, вірили в надприродну силу Довбуша. Тому сподівалися, що він, коли схоче, і сам вийде на волю, і їх звільнить. Захитало трохи віру в нього те, що він так легко, майже без опору, дав себе захопити, дозволив знущатися з себе і лежав тепер без руху, мов мертвий.
Порадившись тихцем, вони підійшли до змученого, побитого чоловіка, розв'язали йому руки й ноги і зняли з голови мішок. Чоловік застогнав, розплющив очі й сів. Обличчя його не роздивилися, бо у в'язниці було поночі, а ліхтар, що блимав у кутку, давав надто мало світла. Проте хлопцям дуже кортіло глянути йому в лице. Вони ніколи не бачили отамана опришків, а наслухались про нього багато.
— Терпите дуже? — спитав Бендейчук, аби почути хоч його голос— Болять ваші рани?
— Води,— простогнав той.
Андрись Валя подав в'язневі свою пляшку з водою, і той спорожнив її до дна...
Голос в'язня був ще слабкий, але чомусь на диво знайомий. Вода оживила його, і він став на ноги. Не був високий, як здавалось, коли несли його з хати і вносили до в'язниці. Був собі середнього зросту, звичайнісінький чоловік. Зразу ж почав просити, щоб випустили його звідси. І знову голос його здався дивно знайомим. Валя не витримав, приніс ліхтар і освітив ним в'язня.
Важко описати здивування вартових, коли замість Довбуша глянув на них Псович. Лице його було покривавлене, злякане, смішне й люте. Дивився на них очима, повними злоби й ненависті. Тішився з їхнього замішання й корчив лице в страшну гримасу.
— То Довбуша так щиро жаліли? — спитав він, не перестаючи зло посміхатись.— Гарних вояків має князь, є на кого спертись!
Він уже погрожував їм. Чекав, що впадуть йому до ніг і проситимуть пощади. Одначе помилився. Хижий звір, що так їм взнаки дався, має ще всі зуби? Що ж, вони повибивають їх! Почав Андрись Валя. Вислухавши зухвалу мову Псовича, заїхав йому з усієї сили кулаком по виду, аж той повалився на землю. Тепер тільки до обох прийшла справжня лють. Не пам'ятаючи себе од ненависті, кинулись на Псовича й почали несамовито бити його. Били, чим попало: руками, ногами, прикладами рушниць,— били, доки не зомлів. Тоді покинули його на землі і вийшли в сінці, зачинивши й засунувши за собою залізні двері. Треба було тепер думати про втечу. Одначе ляда у підземелля була замкнена іззовні, і до зміни варти не могло бути й мови про те, щоб вийти звідси. Тоді стали придумувати якесь виправдання своєму вчинкові.
— Скажемо, що Довбуша били, а не Псовича, — раптом засміявся Бендейчук.— Скажемо, рвався, грозив, кидався на нас,— от ми його й смиряли.
Проте Валя краще знав панів.
— Повісять нас,— сказав він сумно.— Знаєш, як у нас в Татрах співають:
Albo ñas zabajom, albo ñas powaesom, Albo ñas ptoskowie po wirskak ozniesom1
Проказав і замислився. Бендейчук палко заперечив:
— Не вмремо. Доки Довбуш на горах, нам не страшно. Він прийме нас у ватагу!
Андрись тільки сумно похитав головою. Проте обоє почали розробляти план дій. Тим часом коротка літня ніч минула і блідий ранок глянув до в'язниці крізь маленьке віконце угорі. Стомлених вартових почало хилити на сон. Щоб не заснути, Бендейчук сперся на рушницю і стиха заспівав. Пісня на диво пасувала до їх настрою:
Гей у полі дві тополі, Сидить козак у неволі. Сидить, сидить, тяжко дише, Та й до батька листа пише: "їди, тату, викупати,
Не дай ми тут загибати". "Що ж би за те, синку, дати,
Би не треба загибати?" "Небагато треба дати:
Сто пар волів упрягати". "Нема, синку, звідки взяти, _ Волиш ти сам пропадати..."
1 Або тут поб'ють нас, або нас повісять, Або нас верхами птахи порозносять.
Бендейчук замовк і важко зітхнув. Валя, вколисаний співом, дрімав, а за гратами стогнав Псович.
Скрип іржавого засува вгорі повернув обох вартових до дійсності. За скрипом почувся гуркіт кованої ляди, коротка розмова, а потім по крутих рипучих сходах залунали чиїсь кроки. Вартові, спрямувавши вперед рушниці, напружено чекали.