Дідушок зробив страшні очі.
— Усе віддати! — крикнув несамовито і сам перелякався свого голосу.— Та я щоб хотів половину віддати з того, що він призначив, то не маю. А ви, ваша світлосте, питаєте! Та я прийшов до милости вашої поради просити, бо голова моя вже стратила розум через того проклятого розбійника, що мені вже зовсім не дає жити!
Князь перестав усміхатись. Страх перед спільним ворогом зробив чудо. Князь Яблоновський запропонував хлопові сісти. Перший раз за все їхнє знайомство. Дідушбк, не вірячи власним вухам, сів на самий краєчок панського крісла. Але страх перед Довбушем заглушив навіть цю радість.
— Неначе душа моя прочуває лихо, ніби смерть наді мною нависла,— застогнав він. Просив, благав, щоб князь не зволікав далі з походом.
Князь слухав, курив люльку й думав.
— Знаєш що,— сказав він, коли Дідушок замовк.— На Довбуша ми зробимо засідку. Ти в призначене місце відвезеш частину харчів, я те місце оточу жовнірами, і ми його зловимо.
Але Дідушок тільки руками замахав.
— Та він туди, ваші світлосте, не прийде сам ніколи, і в горах його ніхто не зловить! То хитрий, хай бог боронить! Його важче підняти, ніж ведмедя!
Князь обурився. Мабуть, цьому хамові просто шкода харчів.
— Недавно ти радив іти походом,— сказав він,— а тепер кажеш, що в горах його ніхто не зловить! Як же це зрозуміти?
— То правда, що я кажу, ваша світлосте,— промовив покірно Дідушок.
— Так що, по-твоєму, робити?
— Його треба зловити в хаті.
— У хаті? — здивувався князь.— В чиїй?
— У Дзвінчиній.
Князь Яблоновський давно чув про Дзвінку, не раз звучало в замку це ім'я. Але він ніколи не надавав йому ваги і не цікавився молодицею. Чого мала цікавити його хлопка? Як наложниця? Після Довбуша?
— Що то за Дзвінка? — спитав, ніби перший раз про неї чув.
Дідушок витріщив очі.
— Відьма, чисто відьма! — сказав, дивуючись, як князь її досі міг не знати.— Півсела з розуму звела!
— Повісити, раз відьма! — сказав недбало князь. Дідушок злякався не на жарт.
— Паночку! Таж за неї Довбуш усі гори переверне! Ви ще його не знаєте! Він переказував, ваша світлосте, що коли Дзвінці волосинка з голови впаде, то він ясновельможну княгиню, жону вашу, хай бог заступить, на палю посадить!
Князь Яблоновський зірвався мов ошпарений.
— Мовчи! — заревів він.— Як ти смієш?
Дідушок підвівся з крісла, неначе вся його провина була в тому, що сидів.
— Це ж не я сказав, ясновельможний пане,— сторопіло виправдувався він.
Але злість князя вже минула, і він наказав Дідушкові знов сісти.
— Говори про Дзвінку!
І Дідушок поволі, обережно, щоб знов якимсь словом не вразити пана, почав оповідати все, що знав про Довбушеву коханку. Насамкінець розповів, що Довбуш повинен бути в неї десь цими днями. Коли б простежити, може б, і зловили або спалили разом з хатою і всім відьмацьким Дзвінчиним ґаздівством.
Дідушок захоплено розвивав свої плани, а князь Яблоновський слухав і все це собі уявляв. Ось хата злої відьми оточена військом, вже чується і крик звіра, зловленого в пастку. А далі — дим, вогонь, згарище Дзвін-чиного обійстя і... труп Довбуша — чорний, звуглений, мізерний, вже не страшний нікому. Пережив на мить радість перемоги і ніби але сп'янів від того.
Така солодка була ця мрія, що не хотілося від неї прокидатись. Але Дідушок замовк, і князь, мов той сільський мірошник, що може спати під час грюкоту свого млина, але прокидається, тільки-но той стане,— вернувся до суворої дійсності.
— Отже, Дзвінки не чіпати поки що! — сказав, поволі водячи рукою по обличчю.— А встановити за нею нагляд! Донести мені, хто до неї ходить! Вияснити, чи не має вона своєї людини у дворі! Бо ж той лайдак якось узнає все, що в дворі діється! Це моє розпорядження тримати в якнайбільшій таємниці. Зрозумів?
— Зрозумів, — відповів покірно Дідушок.
— Усе! — кинув князь. Але Дідушок не йшов.
— Чого ти ще хочеш? — незадоволено глянув на нього князь.
Дідушок знов устав з крісла і уклонився панові до ніг.
— Прохання ще маю велике до найяснішого пана воєводи.
— Ну що там іще?
— Прошу у вашої вельможності трохи війська для охорони мого життя і маєточку,— Дідушок осікся. Ось зараз князь рявкне на нього й ногами затупає. Але князь мовчав.
— Боюсь я,— знову заговорив Дідушок,— дуже боюся. Той розбійник може налетіти на мене, як яструб на гніздо горобине, і знищить мене, зруйнує. А я вже за ласку вашій світлості — чого захочуть! Ту шапку талярів вам віддам або на церкву святу запишу, тільки б не йому — ворогові. Щоб не багатіли прошаки моїми грішми, щоб не тішились із своєї перемоги наді мною!
— Ну що ж. Я допоможу тобі в цей трудний для тебе час,— сказав князь,— але коли мені потрібен будеш — щоб не ховався!
І плеснув у долоні.
З'явився лакей. Князь наказав запросити Суляти-цького. Через кілька хвилин шляхтич повагом увійшов до кабінету. Дідушок аж жахнувся, побачивши його,— так змінився за останній час командир княжого війська. Змарнів, засмаг на сонці й вітрі в далекій подорожі, з якої оце повернувся; поперек високого чола лягла глибока зморшка — видно, багато передумав за цей час і пережив.
Сулятицький по-військовому віддав честь князеві, на Дідушка глянув презирливо згори і тільки кивнув головою на його глибокий уклін. Ненавидів вискочня і не приховував цього.
— Слухайте, пане Сулятицький,— приступив одразу ж до діла князь.— Треба виділити десять чоловік з нашого війська для охорони життя й маєтку пана війта. Це лише на кілька днів, поки мине безпосередня небезпека від Довбуша,— додав, дивлячись кудись у вікно.
Сулятицький не хотів вірити своїм вухам! Він, родовий шляхтич, муситиме охороняти життя й маєток того самого хлопа, що пустив його з торбами! Але він не хотів, щоб ці двоє бачили, яке враження справив на нього цей наказ, швидко опанував собою і заговорив:
— Ваша світлосте, це дуже небезпечно,— він судорожно стиснув пальці.— Не слід дробити наш невеличкий, здеморалізований під час моєї відсутності загін, якщо ми збираємось воювати з Довбушем. Хто може бути певний, що він не нападе на нас сьогодні або завтра? Можуть бути фатальні наслідки!
Князь не любив, щоб йому перечили.
— За наслідки я відповідаю,— сказав він іронічно,—, а ви маєте виконувати накази!