ОПРИШКИ
В лісах відомого обивателя Східної Малопольщі, пана Ізидора Погоржельського, котрий ще перед двома роками називався цілком по-грецьки, як Ахіллес: Іцко Погоріллес, замножилися по війні дуже немилі сотворіння: дикі свині і опришки. Одних і других пан Погоржельський не терпів і ніколи на них не полював, але, щоб прислужитися вітчині, старався позбутися їх радикально; казав рубати ліси без пощади і дерево вивозив у світ. Сей спосіб був, без сумніву, добрий і по літах був би, певно, звільнив цілу околицю від диких свиней і опришків. Що з того, коли лісів було забагато і то з такими неприступними дебрями, що люди звідти і задармо не хотіли дров брати; до залізниці було далеко, коней було замало, рубачів, лакомих на зарібок, ще менше,— через те ліси росли собі спокійно дальше і давали безпечний захист диким свиням і опришкам.
Що дикі свині бувають по лісах, се кожний знає і не чудується занадто: вони, врешті, не такі страшні і небезпечні, а спечені є навіть смачні. Інше діло з опришками. Нема такого власника лісів на світі, котрий бажав би мати сю звірину у себе; пожитку з неї нема жодного, а шкоди без міри. Опришки пана Погоржельського (коли так можна сказати, бо він, мабуть, не тільки свині з лісу уважав за свої) убили в околиці двох багатих жидів і ограбили кількох українців, що з Канади привезли долари. Хоч Погор-жельський не був ані жидом, ані українцем, лише правдивим римо-кат. поляком-дідичем, проте він боявся своїх опришків і, щоб їх не дратувати, проживав далеко у Львові, де можна спати спокійніше.
Таким способом опришки були дійсними панами в його лісах і своїми вчинками нагадували людям колишню малу романтику з Яносіками і Довбушами та свідчили про те, які величні здобутки принесла людям світова війна у двадцятім столітті. Принесла правдивих лісових опришків, котрих колись оспівували поети цілого світу! Дійсно, як давніші опришки, так і сі новітні були страшні тільки для багачів, бідних вони не займали.
Покладаючись на сю великодушність опришків і на-свою бідність, вибралася відома театральна дружина 1 Ганчаров-ського чотирма підводами під ніч в дорогу до недалекого містечка Б., де мали давати вистави. Не було в неї ніякого страху перед розбійниками, бо голий розбою не боїться; зате була в неї артистична фантазія і до деякої міри навіть охота зазнати сильних вражінь. Тут були відважні характери, знані зі сцени і описувані не раз в часописах. Напр., відома артистка Бреньковська, котра на 30-літній ювілей своєї сценічної праці сама грала "Наталку-Полтавку" і дала доказ, що не тільки ця Наталка, мимо своїх сто літ з причинком, є вічно молода, але і Бреньковська ані не
Тут трупа.
і їх за хвилину вбив так само язиком, бо прикликав до себе Ганчаровського і, вказуючи на ряд артисток, промовив:
— Пане директоре, крайній час, щоби ви сю стару гвардію демобілізували і розпустили додому внуків колисати, а не пуджали нею людей. Хіба що тепер виставляєте самі драми з відьмами, то не треба їх і характеризувати...
— Ов, прошу! — відізвалася Бреньковська.
Всі інші жінки наче в рот води набрали і остовпіли. Тільки Ванда далі трагічно склала руки і оглядалася за своїм полковником, мовби шукала оборони.
Ватажко перейшов до мужчин. Тут його лице роз'яснилося:
— Ах, бас Дяченко! Дуже мені приємно вас бачити. Маю чудову горівку. (Бас усміхнувся блаженно). А се ви, підпарубочий з "Гриця"! Комік! Дуже вас люблю! Знаєте що? Я вас ангажую до своєї трупи. Мені треба веселого товариша. Ваша гажа цілком запевнена. Я й директора прийняв би до своєї дружини; бо то опришок більший, ніж я, але він грає самі чорні характери, а я таких людей не люблю.
Сказавши ще кілька приємних слів до інших артистів, ватажок відійшов від них і до цілої дружини мав промову:
— Ласкаве панство! Хоч за мною і моїми товаришами поліція зарядила облаву і вже сьогодня мала воєнну нараду в селі Ратицях, я не міг відмовити собі приємності, щоб не запросити вас сюди на годинку до себе. Я все за театром і сильними вражіннями пропадав, мене через театр і таку саму панну Вандзю, як ота ваша, вигнали з учительської семінарії перед матурою, але я не пропав, був навіть капітаном, маю відзначення,— ну, се вас далі не обходить. Річ у тім, що я театр люблю і за українськими піснями пропадаю. В семінарії чудово співали мої товариші — українці. Ми так не вміємо. Отже, прошу дещо заспівати, якусь сцену заграти... Я задармо не схочу, заплачу доларами. І будьте певні, що нікому з вас і волос з голови не спаде. Я знаю, що ви бідні люди.
Ся ласкава промова зовсім утихомирила й ображених жінок, і артистів, і навіть візників, котрі потерпали за свої коні. Бас відразу приступив до ватажка і попросив:
— Пане капітане, я би... дуже... теє...
— Дайте йому горівки! — приказав капітан і його приказ сповнено в сій хвилині.
Директор театру відізвався солоденько: — Може б, яку сцену з "Наталки Полтавки"? Ми се грали зі сто разів.
Ватажко аж відскочив від директора:
— Ах, дайте мені спокій з вашою Наталкою! Всі ваші професори при всіх матурах тільки всього й питають, що про Наталку і Марусю,— чи в українській літературі нема нічого новішого? І ви тим не чваніться, що виставили "Наталку" сто разів,— се дійсно свідоцтво убожества для вас, а не для Котляревського! Не хочу! Заспівайте мені пісень! От заждіть! Може, нагадаю. "Та наступає чорная хмара", знаєте? Або "Нема в світі так нікому"? Або "Ой у полі криниченька"...
— Знаємо, знаємо! — відповіла дружина.
— Добре! Перше повечеряємо, а потім заспіваєте. Кухар! Дай тут дві або три шинки з дика, хліба і горівки! Вибачайте, панство, що вечеря холодна,— самі бачите, що терпимо деякі невигоди. Але шинка знаменита, ручу вам.
Як се почув бас, заспівав на радощах: "Ой, запив козак" таким престрашним голосом, що кілька опришків відразу прискочило до нього з осторогою:
— Дай пан спокуй! Буй сен пан бога! Та пан поліцієн на нас навола.
Бас затих, але й не дуже нарікав, що йому перебили спів, бо вже роздавали вечерю.
Горівка, кілька хлібин і три шинки поправили значно настрій усього товариства. Почали співати. Співали незле; навіть бас здержував себе, де було треба, і дискретно давав фундамент під цілий хор. Сердечного чуття було у всіх голосах, може, й більше, як у театрі, бо й сцена, і слухачі були тут незвичайні. Ватажко сів собі на землю і задумався. Чим далі хор співав одну пісню за другою, а все смутні, тим задума ватажка ставала тяжчою, а коли проспівали "Ой, що ж бо то за ворон" і послідні слова "Поховали пана отамана в сиру землю глибоко", він прослезився, втер очі, встав і пішов просто до Ванди Степової. Відвів її набік, далеко від товариства, і там злісним шепотом промовив до неї.