Оповідь Артура Гордона Піма

Страница 30 из 54

Эдгар Аллан По

30 липня. Сонце пряжить немилосердно, ні найменшого вітерцю. Весь ранок поруч із судном пливла величезна акула. Кілька разів ми пробували накинути на неї зашморг, але в нас нічого не вийшло. Огастесові стає дедалі гірше, він швидко слабне — мабуть, як від нестачі харчів, так і від рани. Весь час благає звільнити його від страждань, запевняючи, що хоче вмерти. Сьогодні ввечері з'їли останні оливки, а вода в глеку так засмерділася, що ми змогли зробити кілька ковтків, лише доливши в неї вина. Вирішили вранці забити черепаху.

31 липня. Ніч була стомлива й тривожна, бо судно вже майже лежить боком. Вранці забили черепаху й заходилися її розтинати. Вона виявилася набагато менша, ніж нам спочатку здалося, хоча і в доброму стані — всього м'яса набралося фунтів десять, не більше. Щоб зберегти частину м'яса якомога довше, ми нарізали його тонкими скибочками і наповнили ними три банки з-під оливок і пляшку з-під вина (ми їх не викидали), а потім залили рештками оцту. В такий спосіб ми заготовили собі три фунти черепашатини, вирішивши не чіпати цього припасу, поки не з'їмо решту. Погодилися обмежити себе чотирма унціями м'яса на день — в такий спосіб ми розтягли б його на тринадцять днів. На смерканні зненацька полив дощ з громом і блискавкою, але закінчився так само раптово, як і почався, і ми встигли зібрати лише з півпінти води. Всю її з обопільної згоди віддали Огастесові, який майже при смерті. Він пив воду з простирадла (ми тримали його над ним, і цівка стікала йому в рот), бо ніякого посуду напохваті в нас не було. Якби злива тривала довше, то ми, звичайно, вилили б із бутля вино або спорожнили глек із рештками засмерділої води. [91]

Проте й вода мало допомогла бідоласі. Його рука від пальців до плеча почорніла, а ноги стали як лід. Кожної миті ми чекаємо, що він ось-ось випустить дух. Схуд Огастес страшенно; якщо при відплитті з Нантакета він важив сто двадцять сім фунтів, то зараз потягне не більше як сорок або, в кращому випадку, п'ятдесят. Очі в нього глибоко запали, і їх майже не видно, а щоки так провалилися, що він, по суті, не може жувати і навіть пити.

1 серпня. І далі стоїть ясна погода, сонце пряжить немилосердно. Вода в глеку геть протухла і кишить червою, ми знемагаємо від спраги. Довелося нам зробити по ковточку гнилої води, змішавши її з вином, але полегкості це не принесло. Більшу полегкість дає купання в морі, але купаємося зрідка, навколо постійно шастають акули. Тепер уже очевидно, що Огастеса врятувати не вдасться,— він помирає. Ми нічим не можемо полегшити його муки, а вони, мабуть, нестерпні. Близько полудня він сконав у страшних корчах, не зронивши ні звуку; останні кілька годин він узагалі мовчав. Смерть Огастеса сповнила нас найпохмурішими передчуттями і так гнітюче вплинула на наш настрій, що ми нерухомо просиділи біля трупа цілий день, озиваючись один до одного тільки пошепки. Лише після того, як геть споночіло, ми набралися духу підвестись і викинути мерця за борт. На той час труп зробився невимовно бридкий і майже розклався; коли Петерс спробував підняти його, нога відламалась і залишилась у нього в руках. А коли ця гнила маса ковзнула у воду, у фосфоричному світінні, яке вона випромінювала, ми побачили сім або вісім величезних акул — вони терзали жертву, і стукіт їхніх зубів було чутно, либонь, за милю. Ми похололи від жаху, коли почули це клацання.

2 серпня. Стоїть та сама погода — жарка й безвітряна. Світанок ми зустріли в пригніченому настрої і вкрай змучені. Вода в глеку стала цілком непридатною для пиття, перетворившись на густу, слизисту масу, в якій кишить бридка черва. Ми виплеснули її з глека, потім капнули туди трохи оцту з бутля, в якому зберігалося законсервоване черепашаче м'ясо, і добре промили морською водою. Спрага стала зовсім нестерпна, і ми спробували вгамувати її вином, але воно лише підлило пального у вогонь, і ми дуже сп'яніли. Згодом спробували полегшити муки, змішавши вино з морською водою; але від цього питва в нас почалася блювота, і від дальших спроб ми відмовилися. Протягом дня ми шукали можливості скупатися, але дарма; судно [92] зусібіч обложили акули — то були, безперечно, такі самі хижаки, які минулої ночі зжерли нашого нещасного товариша і які сподівалися незабаром учинити ще один бенкет. Ця обставина страшенно нас засмутила і навіяла гнітючі передчуття. Купання приносило нам невимовну полегкість, і ось тепер нас позбавлено такої можливості — це було вже надміру. Крім того, нам щохвилини загрожувала смертельна небезпека: досить було одному з нас послизнутися або зробити непевний рух, і він потрапив би в пащу до зажерливого хижака, бо акули, підпливаючи від затопленого борту, лізли просто на нас. Ні крики, ні інші спроби відігнати їх не давали наслідків. Навіть коли Петерс сокирою поранив одну з найбільших акул, вона й далі вперто насувалася на нас. На смерканні наповзла хмара, але, на превелику прикрість нам, пройшла, так і не пролившись дощем. Годі уявити, як ми мучимося від спраги. Через спрагу, а також через акул усю ніч ми не склепили очей.

3 серпня. Ніякої надії на порятунок. Бриг нахиляється все більше, і стояти на палубі зовсім неможливо. Зайнялися тим, що помістили наш запас черепашатини та вина в безпечне місце, аби не втратити його, навіть якщо бриг перекинеться догори дном. Витягли два костилі від ванпутенсів і обухом сокири загнали їх у обшивку корпусу з навітряного боку, футів за два від води і зовсім близько від кіля, адже судно майже лежить на боку. До цих костилів ми і прив'язали свою провізію, сподіваючись, що тут вона буде в більшій безпеці, аніж під ванпутенсами. Цілий день тяжко мучилися від спраги — скупатися не було ніякої змоги, акули не залишали нас ні на мить. Заснути не вдалося.

4 серпня. Незадовго до світанку ми відчули, що судно перекидається догори кілем, і підхопилися, щоб нас не скинуло у воду. Спочатку бриг перекидався повільно та рівномірно, і ми встигли перелізти на навітряний борт, тримаючись за вірьовки, прив'язані до костилів, що їх ми загнали в корпус судна для зберігання провізії — кінці вірьовок ми передбачливо залишили біля себе. Але ми не врахували, що при перекиданні відбувається прискорення, і зненацька судно стало перекидатися швидше, потім ще швидше, і ми уже не встигали дертися по корпусу з такою самою швидкістю, і, перше, ніж збагнули, що діється, нас пожбурило в море, й ми опинилися на глибині кількох сажнів, розпачливо борсаючись під величезним корпусом брига. [93]