Тепер, можна сказати, я залишився на кораблі сам-один і віддався похмурим і безрадісним роздумам. Я не бачив для нас іншого виходу, як повільна смерть від голоду або, в кращому випадку, загибель у морській безодні під час першого шторму, з яким ми зустрінемося, бо нам, виснаженим і змученим, боротися зі стихією буде не до снаги.
Голод мов пазурями роздирав мені шлунок, і я не міг далі терпіти ці муки, я відчував, що здатний на що завгодно, аби вгамувати їх. Ножиком я відрізав трохи шкіри від валізи і спробував з'їсти, але не зміг проковтнути жодного шматочка, хоча начебто відчув полегкість, пережовуючи невеличкі клаптики, а потім випльовуючи. Надвечір мої супутники пробудилися один за одним, усі в стані жаскої пригніченості та кволості, спричиненої алкоголем, випари якого вже, правда, розвіялися. їх тіпало, немов у лихоманці, й вони жалібними голосами просили пити. їхній стан мене страшенно засмутив, і водночас я зрадів, що завдяки щасливому збігу обставин не випив зайвого і тепер так не мучуся. Одначе своєю поведінкою вони неабияк мене стривожили; адже було очевидно, що поки їм не стане краще, вони не зможуть допомагати мені в зусиллях, спрямованих на полегшення нашого становища. Я аж ніяк не відмовився від думки знайти що-небудь їстівне в кают-компанії, але не міг зважитися на нову спробу, поки хтось із них не очуняє настільки, щоб бути здатним тримати кінець вірьовки, коли я пірну. Мені здалося, що Паркер трохи більше володіє собою, ніж інші, і я вдався до всіх можливих заходів, аби його розворушити. Подумавши, що купання в морській воді може [79] справити благодійний ефект, я обв'язав Паркера мотузкою, відвів до трапа (весь цей час він лишався цілком пасивним), штовхнув його у воду й відразу витяг. Я мав право привітати себе з результатами цього експерименту, бо Паркер умить ожив, підбадьорився й, вибравшись на палубу, цілком усвідомлено запитав, навіщо я з ним таке втяв. Я пояснив йому, в чому річ, і він щиро мені подякував, сказавши, що після купання почуває себе значно ліпше, а потім ми з ним обговорили, як нам бути далі й вирішили застосувати такий самий метод і до Огастеса з Петерсом, після чого вони відразу прийшли до тями. На думку про раптове занурення у воду наштовхнула мене прочитана колись медична книжка, в якій говорилося, що в тих випадках, коли хворий страждає на mania a potu*, дуже допомагає водяний душ.
* Потяг до чарки (латин.).
Упевнившись, що тепер я можу довірити своїм супутникам тримати кінець вірьовки, я пірнув ще три або чотири рази в кают-компанію, хоча вже геть споночіло, з півночі накочувалася слабка, але довга хвиля, і судно почало гойдати. На дні кают-компанії мені пощастило знайти два ножі у футлярах, порожній глек на три галони і ковдру, але нічого їстівного. Витягши на поверхню ці предмети, я знову подався на пошуки і пірнав, аж поки геть знесилився, але нічого більше не знайшов. Уночі по черзі спускалися під воду Паркер та Петерс але їхні пошуки теж ні до чого не призвели, і тоді ми облишили ці спроби, остаточно зневірившись і вирішивши, що тільки марнуємо сили.
Важко собі уявити, в яких тілесних та душевних муках перебули ми решту ночі. Настав і ранок шістнадцятого липня, і ми почали жадібно оглядати обрій — але дарма! Море було гладеньке, тільки з півночі, як і вчора, котилася довга хвиля. Вже шостий день ми жили без їжі й без води, якщо не рахувати випитої пляшки портвейну, і було очевидно, що коли ми нічого не роздобудемо, то протягнемо дуже мало. Ні раніше, ні згодом не бачив я таких виснажених людей, якими видалися мені в той день Огастес і Петерс. Якби в їхньому теперішньому стані я зустрівся з ними на суходолі, мені б і на думку не спало, що я цих людей знаю. Вони цілком перемінилися на обличчі, і я не міг повірити, що саме з ними я був лише кілька днів назад. Паркер, хоч і схуд неймовірно і так ослаб, що не підіймав з грудей голови, виглядав краще, аніж ті двоє. Він терпів страждання [80] з великим смиренням, не нарікаючи і намагаючись підбадьорити інших, як тільки міг. Щодо мене, то, незважаючи на мою тендітну статуру й на те, що на початку подорожі я мало не вмер від спраги й задухи в трюмі, я мучився не так, як інші, менше схуд, аніж вони, а головне, в дивовижній мірі зберіг ясність думки, тоді як мої товариші перебували в своєрідній розумовій прострації і, здавалося, здитиніли, по-ідіотському посміхалися й верзли казна-що. Правда, вряди-годи вони нібито приходили до тями й починали усвідомлювати, що з ними відбувається, і тоді жваво підхоплювалися на ноги і протягом короткого часу говорили цілком розумні речі, але їхні слова були сповнені гнітючої безнадії. Хоча, можливо, мої товариші думали про мій стан те саме, що я думав про їхній, не виключено, що і я був без вини винний у тих самих екстравагантних витівках, що й вони, що і я тимчасово западав у нестяму,— ніхто й ніколи про це не довідається.
Пополудні Паркер несподівано заявив, що бачить землю ліворуч по борту, і я насилу зміг його втримати, бо він хотів стрибнути в море й пливти туди. Петерс та Огастес майже не звернули уваги на його балачку, обидва занурені в похмуре заціпеніння. Я довго вдивлявся туди, куди показував Паркер, але нічого схожого на берег не помітив — власне, я надто добре знав, як далеко ми відійшли від суходолу, щоб плекати подібні ілюзії. Мені, одначе, довелося довго переконувати Паркера, що він помилився. Він заридав, він похлинався слізьми, він плакав, мов дитина; ридання та схлипування тривали години зо три, поки він украй знесилився й заснув.
Петерс та Огастес марно намагалися проковтнути клаптики шкіри. Я порадив їм жувати шкіру й випльовувати, але в них не було сили навіть сплюнути. Щодо мене, то час від часу я жував шкіру і відчував певну полегкість; тепер мене найдужче мучила спрага, і я тільки тому не напився морської води, що знав, які жахливі муки випадають на долю тих, хто, опинившись у нашому становищі, вдається до подібного засобу.
Так тягнувся цей день, коли раптом на сході, ліворуч від нас, я побачив вітрило. Якийсь великий корабель ішов майже перпендикулярно до нашого курсу на відстані дванадцяти-п'ятнадцяти миль. Ніхто з моїх товаришів його не побачив, і я вирішив поки що мовчати, аби знову нам не зневіритися в своїх надіях. Але судно наближалося, вітер наповнював його вітрила, і я виразно бачив, що воно прямує [81] до нас. Більше я не міг стримуватися і показав на корабель товаришам по нещастю. Вони вмить попідхоплювалися на ноги, виражаючи свою радість у досить-таки чудернацький спосіб: вони плакали, по-дурному реготали, стрибали, тупотіли ногами по палубі, рвали на собі волосся, молилися й лаялися по черзі. їхній буйний захват вплинув і на мене, я теж нарешті повірив у скорий порятунок, тому й мене опанувало їхнє божевілля, тому й мене переповнював екстаз щастя та почуття вдячності, і я впав на палубу, і я почав качатися по ній, плескаючи в долоні, горлаючи та витинаючи всілякі штуки, коли зненацька отямився і вдруге спізнав усю глибину людського горя й розпачу, побачивши, що невідоме судно вже повернулося до нас кормою і повним ходом іде в протилежному від нас напрямку.