— Знаєте,— затинаючись, вів я далі,— мені вистачить освіти, аби зрозуміти професійну мову, якою ми можемо говорити про мій стан. Про те, як назвати моє ставлення до батька, після мого одруження з Дженні. Іншими словами, я не маю бажання слухати, що з цього приводу сказав би Фрейд.
Едвін Лондон, "блискучий" лікар, як мені його рекомендували, до довгих речень схильний не був.
—— Що вас до мене привело? —— запитав він буденним тоном.
Тут мене охопив страх. Мої вступні слова були доречні, але далі вже починався перехресний допит. "Що мене й справді сюди привело?", "Що я хочу почути?" Ковтнувши слину, я ледве чутно промовив:
—— Чому я нічого не відчуваю?
Він мовчки чекав.
—— По смерті Дженні, я нічого не відчуваю. Іноді з'явиться хіть, але вечеря перед телевізором швидко її вбиває. А взагалі... півтора року... я нічогісінько не відчуваю.
Він стежив за моїми потугами висловити свої думки. Вони лилися безладним болючим потоком.
—— Я почуваюся жахливо. Певніше — нічого не відчувань А це — ще гірше. Без Дженні я пропаща людина. Філіп намагається якось допомогти. Але що він може зробити? Два роки нічого не відчувати. Майже два роки. Я не можу вважати себе за нормального чоловіка.
Мовчанка тривала. Я спітнів.
— Статевий потяг? — запитав доктор.
—— Ніякого,— сказав я і, щоб йому було цілком зрозуміло, додав: — Ніякісінького.
Негайної відповіді не було. Чи був Лондон збентежений? З виразу його обличчя нічого не було зрозуміло. Тоді я, оскільки обом нам усе було ясно, додав:
— Ніхто не може дорікнути мені, що тут є моя провина.
На це доктор Едвін Лондон проказав своє найдовше за всю розмову речення:
— Ви відчуваєте ... відповідальність за смерть Дженні?
Чи відчував я відповідальність ... за смерть Дженні? Я відразу ж згадав, що в день смерті Дженні у мене з'явилося бажання померти й собі. Але воно було швидкоплинне. І все ж...
— Так. Іноді здається — так. Але, взагалі, я ображений сам на себе. За те, що не зробив усього, що міг, ще за її життя.
— А саме? — запитав доктор Лондон, помовчавши.
Я розповів йому про холодні стосунки зі своєю родиною. Про те, як я дозволив обставинам, що виникли після мого одруження з дівчиною дещо (зовсім!) іншого соціального походження, стати своєрідним проголошенням моєї незалежності. Знай, Великий батьку зі своїми доларами, я їх, прокляті, зароблю сам.
Розповів я не все. Я промовчав, що іноді був із Дженні грубий. Примушував її хвилюватися. І не лише це, хоча й цього було досить, беручи до уваги її сильне душевне хвилювання, коли йшлося про пошану до батьків. Та ще гірше було те, що я відмовлявся щось у них брати. Я цим неабияк пишався. Але що нового й дивного для Дженні, яка зросла у злиднях, було в тому, що на рахунку в банку немає грошей.
— І, потураючи моїй зарозумілості, їй доводилося йти на такі жертви.
— Гадаєте, вона вважала, що чимось жертвуєте? — Лондон, мабуть, відчув душею, що Дженні ніколи не скаржилася.
— Лікарю, як вона вважала, зараз не має ніякого значення.
Він подивився на мене довгим поглядом. Я боявся, що можу... розплакатися.
— Лише після смерті Дженні я зрозумів, як по-дурному іноді поводився.
— А саме? — запитав доктор після нової паузи.
— Ми обоє вчилися. Дженні призначили стипендію, щоб вона могла продовжувати науку у Франції. А коли ми вирішили одружитися, то про це більше не згадували. Просто ми знали, що залишимося в Кембриджі, а я студіюватиму право. Чому так?
Лікар Лондон мовчав, тож я заговорив знову:
—— Чому, в біса, це виявилося єдиною логічною альтернативою? Через мою кляту зарозумілість! Я вважав, що моє життя важливіше.
—— Були речі, про які ви могли не знати,—— сказав доктор Лондон. То була незграбна спроба пом'якшити мою провину.
— Але ж я знав, чорт бери, що Дженні ніколи не була в Європі! Хіба я не міг поїхати з нею, а правником стати на рік пізніше?
Він, мабуть, міг подумати, що моє запізніле визнання своєї провини —— це наслідок прочитаного про рівноправність жінки. Причина ж була зовсім інша. Я мучився не так тим, що перешкодив Дженні "вчитися далі", як тим, що не дав їй змоги відчути на смак Париж, побачити Лондон, помилуватися Італією.
— Ви це розумієте? —— запитав я. Помовчавши, лікар поспитав:
—— Ви готові витратити якийсь час? —— А чого ж я прийшов?
— Завтра. О п'ятій годині?
Я кивнув головою. Він теж кивнув. І я вийшов.
***
Я йшов Парком-авеню, намагаючись зібрати думки. І готувався до того, що на мене чекає попереду. Завтра ми почнемо операцію. Я знав, що розтин душі болітиме. І був до цього готовий.
***
Цікаво було лише, чим усе це закінчиться.
8
Я ходив до Едіпа цілий тиждень.
— Кому належить Баррет Холл у Ґарвадському університеті?
— Моя сім'я дала гроші на його побудову, щоб купити собі пошану.
— Чому?
—— Бо наші гроші нечисті. Бо мої прабатьки були піонери впровадження потогінної системи праці. Наша філантропія — то просто пізніша пристрасть.
Слід сказати, що дізнався я про це не з книг про родину Барретів, а в ... Гарварді.
На останньому курсі мені потрібні були вищі оцінки. Тож я подібно до багатьох інших відвідував курс соціальних наук "Розвиток промисловості Америки". Викладач, Дональд Воґель, був так званий радикальний економіст. Він здобув собі місце в історії Гарварду цинічним викладом інформації. Ба більше, його курс був вельми популярний з огляду на свою легкість. ("Я не вірю в липові іспити",—— казав Воґель. Студенти зустрічали його слова оплесками.
Сказати, що аудиторія була заповнена,— мало. Вона була переповнена ледачими спортсменами та старанними слухачами підготовчих медичних курсів.
Звісно, незважаючи на його колоритну мову, більшість молодят займалися сторонніми розмовами або читали гарвардський журнал "Крімзон". Якось тема виявилася схожою на добрий сонний засіб: "Початок розвитку текстильної промисловості США". На жаль, я слухав.
"Щодо текстильної промисловості, то ми побачимо, що багато гарвардських прізвищ відіграли дуже підлу роль. Візьмімо, наприклад, Амоса Брусте-ра Баррета, випускника Гарварду 1794 р..."
Хай йому чорт! Моя родина! Чи знає Воґель, що я тут слухаю? Чи він щороку читає цю лекцію натовпу студентів?