Оліверова історія

Страница 23 из 45

Эрик Сигел

— Марсі, хай тебе це не бентежить. Моя дієта останнім часом була більш-менш подібна до собачої радості "Алпо".

Вечеря не була схожа на вечерю минулого вечора з усіх поглядів, їжа, звісно, була краща, але розмова гірша, хоча це не так легко було помітити.

— Ось, смачна страва ... яловичина з Веллінгтона ... о, червоне вино урожаю 59 року ... це суфле — фантастичне.

Забагато страв, щоб я міг про щось говорити. Інакше кажучи, я просто їв.

— Олівере, ти щось трохи притих.

— Я просто мовчу перед цими гастрономічними дивоглядами,— відповів я. Марсі відчула мою іронію.

— Я перестаралася, так? — запитала вона.

— Марсі, тобі немає чого хвилюватися. Мене не обходить, що ми їмо. Головне, що ми їмо разом.

— Слушно,— погодилася вона.

Але я бачив — вона вважає, що я її критикую. Зізнаюся, це так і було. Але без наміру завдати їй болю. Сподіваюсь, я не зіпсував їй настрою. У всякому разі, я намагався, щоб вона все це зрозуміла.

— Знаєш, Марсі, то байдуже, як мені щось не подобається. Правда. Це нагадує мені мій дім.

— Який ти зневажаєш.

— Хто так сказав?

— Ти. Вчора.

— О, так.

Гадаю, я дозволив собі говорити про це в "Го. Джо". (Лише один короткий день тому?)

— Послухай,— сказав я,— вибач мені, якщо тебе ображу. Чомусь, коли мої батьки вряджають подібну вечерю, здається, ніби в них запалення суглобів. З тобою ж — це ... вишукано.

— Ти справді так вважаєш?

Тут треба було трохи дипломатії.

— Ні,— щиро відповів я.

— Мої почуття не вражені,— сказала вона, хоча це була очевидна неправда. — Мені хотілося справити на тебе враження. Сама я їм отак не дуже часто.

Почувши це, я відчув полегкість.

— Точніше?

— Двічі,— мовила вона.

— На тиждень?

— Двічі після смерті батька. (Батько її помер шість років тому.) Я зніяковів.

— Вип'ємо кави десь-інде? — запитала господиня.

— Можу я вибрати кімнату? — запитав я з певним натяком.

— Ні,— відповіла Марсі. — На терені моєї юрисдикції ти підеш за мною. Я пішов. Назад до бібліотеки. Там на нас чекала кава, а сховані динаміки

дарували Моцартову музику.

— Ти справді вітала тут гостей лише двічі? — запитав я.

— І обидва рази то були ділові прийняття,— вона ствердно кивнула головою.

— А як твоє світське життя? — запитав я, намагаючись бути делікатним.

— Останнім часом поліпшилось,— відповіла вона.

— Ні, серйозно, Марсі, що ти взагалі робиш нью-йоркськими вечорами?

— Ну,— мовила вона,— це справді чарівно. Я приїжджаю додому й бігаю, якщо надворі ще видно. Потім знову до роботи. Мій кабінет тут сполучений із комутатором, тож-бо дзвінки з Каліфорнії...

— Б'юсь об заклад, до після дванадцятої.

— Не завжди.

— А що потім?

— Я соціалізуюся.

— Ага. Це означає...?

— О, імбирне пиво й бутерброди з Джонні.

— Джонні? (Я неспроможний приховати ревнощі.)

— Карсоном. Він веде дотепні вечірні передачі.

— О,— сказав я з полегкістю і знову перейшов у наступ: — Ти нічого, крім роботи, взагалі не робиш?

— Маршал Мак Лаген каже: "Там, де чоловік увесь упрягся в роботу, як віл, роботи немає".

— Він лантух із лайном, і ти теж. Ні, Марсі. Ти запевняєш себе, що впряглася в роботу, як віл, а насправді ти просто намагаєшся робити "роботу", щоб легше зносити свою самітність.

— Господи, Олівере,— вигукнула вона якось зачудовано. — Як ти можеш стільки знати про того, кого щойно зустрів?

— Ніяк не можу,— відповів я. — Я говорю про себе.

***

Дивно. Ми обоє знали, чого хочемо, але ніхто з нас не важився уривати балачку. Зрештою мені довелося нагадати про тривіальну реальність.

— О Марсі, уже пів на дванадцяту.

— У тебе комендантська година, Олівере?

— О ні. У мене взагалі нічого немає. Як і нічного одягу, приміром.

— Була я скромною чи неуважною? — запитала вона.

— Скажемо так, ти не була цілковито зрозумілою,— відказав я,— а я не міг показатися з парусиновою торбою.

Марсі всміхнулася.

— То я навмисне,— зізналася вона.

— Чому?

Вона підвелася й подала мені руку.

На ліжку було розіслано не менш тузіня шовкових нічних сорочок мого розміру.

— Припустімо, я хочу залишитися тут на рік? — запитав я.

— Це може прозвучати трохи дивно, мій друже, але якщо в тебе такий намір, сорочок у мене вистачить.

— Марсі?

— Що?

— У мене багато ... намірів.

Потім ми любилися-кохалися, немовби попередня ніч була лише генеральною репетицією.

***

Ранок настав надто швидко. Зумер годинника Марсі програв побудку.

— Котра година? — прохрипів я.

— П'ята. Вставай і збирайся,— вона поцілувала мене в чоло.

— Ти божевільна?

— Знаєш, корт замовлений на шосту.

— Облиш, ніяких судових засідань сьогодні не має... — потім я, прокинувшись, зрозумів значення сказаного. — Ти спланувала теніс?

— Корт замовлений із шостої до восьмої. Мабуть, соромно буде цим не скористатися...

— Знаєш, у мене є краща ідея, у що нам грати.

— У волейбол? — вгадувала Марсі, хоча я вже почав пригортати її до себе.

— Так. Якщо тобі подобається така назва.

У всякому разі, хоч би як це називалося, грала вона залюбки.

***

Різниця була між ванними кімнатами.

Стоячи під душем, я думав, чим відрізняється помешкання Волтера Біннендейла від Дувр Гауза — будинка моїх батьків у Іпсуїчі, Массачусетс.

Не мистецтвом. Ми теж маємо шедеври. Хоча, зважаючи на те що ми забагатіли раніше, вони належать до минулого сторіччя. Умеблювання — майже однакове. Для мене античне означає — старе, я невисоко ціную змішані старожитні зібрання.

Але ванні кімнати! Тут Баррети показали себе безнадійно прив'язаними до пуританських традицій: прості функціональні кімнати, біла кахля. Можна сказати, просто спартанські. Ні за що оком зачепитися. Зовсім інакше в Біннендейлів. Тут ванні кімнати гідні римського імператора, а ще певніше, сучасного римського керманича. Лише натяк на "проектування" такої кімнати образив би найліберальнішого з Барретів.

***

У дзеркалі, крізь трохи прочинені двері, мені було видно спальню. Туди заїхав візок. Його попихала Мілдред. Вантаж: сніданок. На час, коли я втер обличчя, Марсі була вже за столом, зодягнена не так (сподіваюся), як вона прибралася б на роботу. Я сів, лише обв'язавшись рушником.

— Кава, задимлена свиняча грудинка, яйця?

— Господи, клятий готель!

— Ви все ще бурчите, містере Баррете?