— Хух,— важко видихнула вона після швидкого розгрому. — Сьогодні Панчо зі мною не жартував.
— Я мав тиждень на те, щоб утратити почуття гумору, Марсі.
— Чому?
— Я вирішив, що клівлендського жарту було трохи забагато.
— Що ти хочеш цим сказати? — запитала вона, здавалося, щиро.
— Знаєш, я такий злий, що не можу навіть говорити про це.
Марсі здавалася збентеженою. Поводилася вона так, ніби хід моїх думок був їй незрозумілий...
— Послухай, ми що, діти? — сказала вона. — Чому ми не можемо поговорити про те, що тебе турбує?
— Воно не варте розмови, Марсі.
— Гаразд,— розчаровано сказала вона. — Мабуть, ти й на вечерю приходити не хочеш?
— Я не знав, що буде вечеря.
— Хіба це не передбачене як винагорода переможцю? — сказала вона.
Я на мить замислився. Сказати їй тепер? Чи скористатися гарною вечерею її коштом, а потім послати її під три чорти?
— Добре, купиш мені вечерю,— відповів я трохи гоструватим тоном.
— Де й коли? — запитала вона, явно не злякавшись моєї нечемної згоди.
— Я заїду по тебе. Додому,— сказав я значливо.
— Удома мене не буде,— відказала вона. Знову починалася давня історія.
— Марсі, я приїду по тебе, навіть якщо тебе взагалі ніде не буде.
— Гаразд, Олівере. Я зателефоную тобі додому близько шостої тридцять і скажу, де я.
— А що, як і мене не буде вдома? — запитав я і подумав, що вийшло це в мене досить дотепно. Потім додав: — Іноді я маю клієнтів, які запрошують мене до своїх офісів у космічному просторі.
— Що ж, телефонуватиму, поки твоя ракета не приземлиться. Вона рушила до жіночої роздягальні й, обернувшись, кинула:
— Знаєш, Олівере, я починаю думати, що ти направду божевільний.
14
— Ну ось, я виграв.
Лікар Лондон не поспішав з вітаннями. Але він знав, що це для мене важливо, бо про справу "Ченнінг проти Рівербанку" я говорив під час минулого сеансу. "Рівербанк" — співвласник хмарочоса на Іст-Енд-авеню. Чарльз Ф. Ченнінг-молодший, президент ^"Магнітекс" (Пенсільванія) — видатний республіканець і... дуже чорний. Його прохання купити фешенебельну квартиру (на даху хмарочоса) було відхилене з якоїсь дивної причини. Ця причина змусила його шукати поради. Він вибрав "Дж. і М" — нашу престижну контору. Друзяка Джонас доручив справу мені.
Ми легко її виграли, пославшись не на останні закони про домоволодіння, у яких декотрі формулювання були розпливчасті, а на справу "Джоне проти Мейєра", що розглядалася торік у Найвищому суді. Тоді суд підтвердив, що актом про громадянські права від 1866 р. всім Гарантована свобода купувати власність. Це було законодавчо підтримано в першій поправці. "Рівербанк" зазнав поразки. А мій клієнт переїжджає на тридцять якийсь там поверх.
— Мені навіть удалося заробити гроші для фірми,— додав я. — Ченнінг — мільйонер.
Але Лондон промовчав і цього разу.
— Друзяка Джонас запросив мене на обід. А Марш, представник другої сторони, заходив на каву. Вони натякали на партнерство...
І знову мовчанка. Що може справити на нього враження?
— Сьогодні ввечері я спокушу Марсі Неш! Ага. Він кашлянув.
— Вас не цікавить чому? — запитав я тоном, що вимагав відповіді.
— Бо вона вам подобається,— спокійно відказав він.
Я розсміявся. Він мене не зрозумів. Я пояснив, що це єдиний спосіб дістати відповідь. Хоч як це грубо (й цинічно) може звучати, але спокуса — потенційний шлях до правди. А коли я дізнаюся, що саме Марсі приховує, я просто вилаю її, покину і змушу себе почуватися жахливо.
Якщо Лондон запитає про мої припущення, я негайно піду геть.
Він не запитав. Натомість примусив мене запитати себе самого, чому я такий самовпевнений. Чому набундючився, мов павич? Чи не було метою мого наголошування на юридичному успіхові — звичайнісіньке відвернення уваги від чогось іншого ... непевного?
Звичайно, ні. Чому я мав бути в чомусь непевним? Вона просто дівчина. Та хіба ж не в цьому вся проблема?
***
— Гей, Марсі, я голий-голісінький.
— І що це має означати?
— Саме стою під душем.
— Може, мені передзвонити? Не хотілося б уривати твого щомісячного ритуалу.
— Нічого,— огризнувся я, пустивши повз вуха її зауваження. — Де ти, в бісового батька, пробуваєш?
— Біля торгового центру "Уайт Плейнз", фірми Біннендейла.
— Будь біля центрального входу. Я приїду через двадцять хвилин.
— Олівере,— сказала вона,— це ж п'ятнадцять миль відстані.
— Дарма,— недбало кинув я. — Чекай мене за чверть години.
— Але, Олівере, зроби мені маленьку послугу.
— Яку? — запитав я.
— Одягнися.
***
Завдяки технічному станові моєї машини та моїй спритності як водія (я навіть перетинав центральну лінію, а поліцаї щоразу були надто шоковані таким зухвальством, щоб мене зупинити) за двадцять сім хвилин я був біля торгового центру.
Марсі Неш чекала (позувала?) саме там, де я сказав їй бути. В руках тримала пакунок. її постать видавалася, якщо тільки це можливо, ще досконалішою, ніж під час нашої минулої зустрічі.
— Моє шанування,— сказала Марсі, коли я вискочив з машини. Вона підійшла, поцілувала мене в щоку і, вклавши в мої руки пакунок, додала: — Тут для тебе невеличкий подарунок, щоб заспокоїти й потішити тебе. І, між іншим, мені подобається твоя машина.
— Ти їй теж подобаєшся,— сказав я.
— Тоді дозволь сісти за кермо.
0, тільки не моєї маленької "порше". Я не міг...
— Іншим разом, Марсі,— сказав я.
— Облиш, я знаю дорогу,— сказала вона.
— Куди?
— Туди, куди ми поїдемо. Будь ласка...
— Марсі, ні. Це надто делікатний інструмент.
— Не бійся,— кинула вона, швидко сідаючи на місце водія. — Твій інструмент буде в надійних руках.
1, зізнаюсь, це було так. Вона кермувала, як Джекі Стюарт. Але він ніколи б не робив крутих поворотів на такій швидкості, на якій робила їх Марсі. Мушу зізнатися, часом мені було тривожно, а часом і страшно.
— Тобі подобається? — запитала Марсі.
— Що? — сказав я, вдаючи, ніби не дивлюся на спідометр.
— Подарунок,— сказала Марсі.
О, я зовсім забув про втіху. Мої пальці все ще стискали цей і досі не розгорнений презент.
— Ну ж бо, розімкни пальці, розгорни і подивись.
У пакунку був м'який чорний кашеміровий светр із вишитими на грудях яскраво-червоного кольору словами "Альфа Ромео".
— Це Еміліо Аскареллі, перегонник. Нова італійська знаменитість. Ясно, Марсі має гроші, щоб дозволити собі такі речі. Але нащо вона це