—— І ти брав участь у розгляді всіх цих справ? — грайливо запитала Марсі.
—— Звичайно, ні. Але є нова апеляція, і я виступаю як консультант. Чоловіка звинувачують у відмові від військової служби. А як на прецедент посилаються на справу "Веббер проти "Закону про військовий обов'язок", проти чого я заперечую. Крім того, певну роботу я виконую на добровільних засадах...
—— Ти, здається, ніколи не зупинишся,— сказала вона.
— Ну, як сказав Джімі Хендрікс у місті Вудсток: "Справи — досить брудні, а слово можна використати, щоб їх почистити".
— Ти там був?
— Ні, просто я читаю часопис "Тайм", щоб краще заснути.
— О,— сказала Марсі.
Чи означало це, що вона розчарована? Чи, може, я був надокучливий? Нині, згадуючи цю годину (півтори), я розумію, що можливості говорити їй я не дав.
— А що саме робиш ти на ниві моди? — запитав я.
— Нічого соціально вагомого. Працюю у фірмі Біннендейла. Тобі відомий цей ланцюг?
Хто не знає цього золотого ланцюга крамниць? Цього "магніту" в сорок каратів, що притягує багатих покупців? У всякому разі ця пікантна новина дещо прояснила. Звичайно, панна Неш ідеально підходила для цього показного підприємства: рішуча, білявка, з її статурою та дипломом першорядного жіночого коледжу Бріна Мора, вона, мабуть, потрапить продати жіночу сумочку крокодилові.
— Я не займаюся таким продажем,— відповіла вона на мої незграбні запитання. Я вирішив, що вона продавець-практикант із грандіозною амбітністю.
— У такому разі, чим ти займаєшся? — знову запитав я її.
Отак заламуються свідки. Не перестаєш ставити різні запитання, що в основі своїй одинакові.
— Ось поти ще не ситий? — провела вона рукою по своїй тонкій шиї. — Не набридають розмови про чужі справи?
Було ясно, що я для неї збіса нудний.
— Сподіваюсь, моя правнича лекція тобі не надокучила?
— Ні, далебі, було дуже цікаво. Хотілося б лише, щоб ти докладніше розповів про себе.
Що я міг на те сказати? Мабуть, найліпше викласти всю правду.
— Нічого приємного я тобі розповісти не міг. —— А то чому?
Якийсь час я мовчав, втупивши погляд у свою чашку з кавою. —— Я мав дружину,— нарешті мовив я.
— Тут нема нічого незвичайного,— якось обережно зауважила Марсі.
— Вона померла. Запала мовчанка.
— Пробач,— сказала Марсі.
— Все гаразд,— відповів я. Бо що ще я міг відповісти? Якусь часину ми сиділи мовчки.
— Я хотіла б, аби ти згодом розповів мені, Олівере.
— Все це не так легко.
— Хіба, коли вибалакатися, не допомагає?
— Господи, ти кажеш майже як мій лікар.
— О, а я гадала, що кажу про себе.
— А тобі від чого лікуватися? — запитав я, дивуючись, що така врівноважена людина теж може мати потребу в лікуванні. — Ти ж не втрачала дружини.
То була смішна спроба жарту. Досить марна.
— Я втратила чоловіка,— сказала Марсі. О, Баррете, щоб оце сісти отак маком!
— Господи, Марсі,— тільки й зміг я проказати.
— Не тлумач мої слова хибно,— швидко додала вона. — Я лише розчулилася. Але коли ми ділили наше життя і нашу власність, Майклові дісталася самовпевненість, а мені — всі проблеми.
— Ким був містер Неш? — запитав я, страшенно цікавий дізнатися, який хлопець зміг заманити в пастку таку дівчину.
— Може, змінимо тему? — попросила вона, як мені здалося, трохи сумним голосом.
Дивно, але я відчув полегкість від того, що десь під спокійним зовнішнім виглядом міс Марсі Неш має щось таке, про що не може говорити. Про що, можливо, їй боляче навіть згадувати. Це робило її людянішою, а її постамент не таким величним. Я не знав, про що балакати далі.
Марсі знала.
— О, вже пізно,— спохопилася вона.
Мій годинник показував рівно за чверть одинадцяту. Але в мене майнула думка: її слова означають, що я їй набрид.
— Рахунок, будь ласка,— попросила вона офіціанта, що саме проходив поблизу.
— Ні, ні,— сказав я. — За вечерю плачу я.
— У жодному разі. Угода є угода.
Сказати по правді, спершу я хотів, аби платила вона, але тепер відчував себе таким провинним, що волів заплатити сам, щоб якось злагіднити свою нетактовність.
— Дозволь заплатити все-таки мені,— не відступався я, щиро бажаючи, щоб вона змінила свій намір.
— Послухай,— заперечила вона,— ми можемо змагатися, але не роздягатимемось, так далеко приємніше. Отже, не треба хвилюватися, гаразд? — відтак удалася до офіціанта: — Дмитрію!
— Слухаю, мадам.
— Приплюсуй, будь ласка, чайові й запиши на мій рахунок.
— Буде зроблено, мадам,— сказав він і мовчки зник.
Я почувався ніяково. Спершу вивела мене з рівноваги розмовою. Потім ця згадка (хоч і в алегоричній формі) про боротьбу в голому вигляді примусила мене подумати: якщо вона сексуально агресивна, як мені триматися? І, нарешті, в кав'ярні "21" вона має особистий рахунок. Хто ж ця дівчина?
— Олівере,— сказала Марсі, показуючи в усмішці всі свої чудові зуби,— я відвезу тебе додому.
— Що?
— Це мені по дорозі,— пояснила вона.
Я напружився від ... такої відвертості й не міг цього приховати.
— Але, Олівере,— додала вона стримано й, можливо, трохи іронічно,— те, що я заплатила за твою вечерю, зовсім не означає, що тобі треба зі мною спати.
— О, для мене це така полегкість,— сказав я, прикидаючись, ніби прикидаюся. — Не хотілося б, щоб у тебе склалося враження, ніби я розпусник.
— О, ні,— сказала вона,— ти хто завгодно, тільки не розпусник.
***
У таксі, поки ми їхали до мого житла, мені раптом сяйнула думка.
— Послухай, Марсі,— якомога недбаліше звернувся я.
— Слухаю тебе, Олівере.
— Ти сказала, що тобі по дорозі, але ж я тобі не казав, де живу.
— О, я просто припускала, що ти з тих, хто живе на Східних шістдесятих.
— А де живеш ти?
— Неподалік від тебе,— відказала вона.
— Ясно — далі нікуди. І телефон твій теж не зареєстрований?
— Ні,— сказала вона, але пояснення не запропонувала, не назвала й номера.
— Марсі?
— Що, Олівере? — її голос був спокійний і щирий.
— Навіщо вся ця таємничість?
Вона поклала свою руку в шкіряній рукавичці на мій зап'ясток.
— Почекай трохи, гаразд?
Чорт! Вуличного руху в цю годину майже не було, й таксі привезло нас до мого дому незвичайно швидко, що цього разу зовсім не було бажане.
— Почекайте хвилинку,— звернулася Марсі до водія. Сподіваючись почути назву наступної зупинки, я не поспішав. Але Марсі