Олюнька

Страница 7 из 56

Чайковский Андрей

До сходу сонця було ще геть далеко, щойно пробудилися жайворонки, а все інше спало. На сході небо червоніло чимраз більше.

Олюнька вигнала свій товар на опуст і ждала тут, поки інші діти не позга­няють свого.

Опуст — це було пасовисько між Закуттям і хлопською громадою, нижче церкви.

Олюнька сіла під корчем, підгорнула змерзлі ноженята під себе, рученята поховала за пазуху, загорнулася веретою і сидячи вдивлялася в зачервоні­ле поза горою небо.

Ранок був дуже холодний, вся дрібненька травиця була вкрита білим інеєм, що блищав, мов розсипане срібло, і ждав, коли прийде тепле сонечко та красу його злиже.

Довгий час не було видно нікого: мабуть, родичі жалували своїх дітей від-правляти на таку студінь.

Олюнька притулилася до кудлатого Лиска і грілася його теплом. Він лежав тихенько, лиш час від часу піднімав голову і розглядав, чи не грозить яка не­безпека Олюньці.

На сході небо червоніло щораз більше, а вкінці показалося сонце в цілій своїй величавості. Зараз прокинулися пташки і стали вітати його своїм ще­бетом. Від Закуття відізвалося мукання корів і перегукування пастухів, далі показалося стадо товару й громадка сільських дітей. Кожне з дітей несло з со­бою що потрібно, не забули й полуденку, що складався звичайно з шматка хліба й сиру або масла.

Між усіма пастухами був найстарший як віком, так і розумом, досвідом та дотепом Левко, або, як його радше звали, Левонко. Був це хлопчисько сімнадця­ти літ, а нероба на ціле село. Зате ж не було такого доброго пастуха в цілім селі. Його товар — пара старих коней, дві корови та три ялівки — був усе най­ліпше випасений; в нього вовк ніколи не вхопив телятка, ані польовий не займав зі шкоди. В усіх пригодах умів він собі порадити і виплисти наверх там, де інші потопали. Левко був отаманом між громадкою шляхетських пастушків. Усі слухали його не зі страху, але задля штук і жартів, котрими умів усіх заба­вити. Більше ні до чого не був він здатний, тож, як лише сніг згинув, Левонко був на пасовиську аж до другого снігу. Інші шляхтичі були з того дуже раді, бо з Левонком могли сміливо пускати своїх дітей навіть у такі небезпечні місця, як за канал, де кожної хвилі можна було боятися як не злодія, то вовка. Через зиму Левко не брався до роботи, вилежувався на печі в просі або в ячмені, а деколи вистругував з дощок і прутиків забавки на літо.

От і тепер за всіма пастухами надійшов і Левонко. Став поміж дітворою і спитав:

— А що? Вже всі?

— Всі! — гукнули діти.

— Ну, то в дорогу! — закомандував.

Дітвора розбіглася зганяти товар докупи. Зчинився гамір, крик, перегуку­вання, а за хвилю череда, справлена на дорогу, пустилася повагом дальше. Левко видряпався на свою шкапу і їхав позаду дітей, котрих було п'ятнадця­теро, віком від дев'яти до п'ятнадцяти літ.

Сонце за той час піднялося вже настільки вгору, що своїми променями роз­морозило болото й калюжі та зігнало зимну росу з травиці. Вся природа ожи­вилася, жайворонок аж заходився від співу, а діти й собі гуторили та співали.

Дорога, котрою гонили закуттянську череду, вела попри двірський лан та широчезне пасовисько. Воно було ще тоді спільне для громади шляхетської, рустикальної і двора. Але поки що в тій порі пасли худобу ще на сіножатях і торішніх стернях, тож трава на тім пасовиську була ще свіжа, нестоптана.

Зо дві години марширували наші знайомі, поки дійшли на призначене їм пасовисько. Перейшли міст на Дністрі, минули місце, зване жидівською толокою, й опинилися за каналом під греблею. Тут була не дуже вигідна та безпечна позиція для пастухів. З одного боку цісарська гребля (а як стражник запише і подасть, то буде велика біда), з другого, знов, боку стережися кущів, що роз­сілися поміж сіножаті вздовж зо дві милі: як туди зайде худобина, ледве чи її відшукаєш.

Днина вибралася дуже погідна й тепла. Левонко завів забаву. Діти бавилися охоче й весело. Й Олюньчине личко роз'яснилося. Вона забула свої злидні, недоспану ніч, поранені ноженята, бігала з іншими і сміялася весело.

Товарина розійшлася по сіножаті шукати поживи, а одна Костева корова не сподобала собі чомусь того місця і наблизилася аж до верболозів. Левко по­бачив це здалека і покликав:

— Дмитре! Твоя Красуля пішла вовкам на снідання. А йди ж заверни, бо пропаде!

Дмитро Костів — то був чепурний п'ятнадцятилітній хлопець. Вій щойно розігнався розірвати ланцюг, і дуже йому не хотілося переривати забаву.

— Ану заверніть там котре мою Красу! — наказав він.

— А сам — не ласка? — відгукнули діти.

— Олюнько! Біжи ж! А скоро!

Олюнька не хотіла бути попихачем. Вона покрутила голівкою, здвигнула плечима й не послухала. Дмитро розлютився дуже, особливо на Олюньку. Вона була наймолодша з цілого товариства, до того ж сирота, отже, повинна слухати.

Дмитро почервонів як буряк, затиснув кулаки і прискочив до Олюньки:

— Підеш чи ні? Ти... знайдо зателепана! Олюнька зблідла, але не зрушила з місця.

Дмитро підніс кулаки і вже мав спустити їх на голову Олюньки, та в тії хвилі загарчав люто Лиско і вхопив його ззаду за ногу. Дмитро закричав не­самовито, схопив патик і погнався за Лиском. Олюнька зітхнула. Всі діти стали сміятися.

В тій хвилі надійшов від жидівської толоки якийсь хлопський парубчак. Він бачив цілу сцену і не втерпів, щоб не насміятися з "макогона".

— А во-во, як макогін пса б"є... ха-ха-ха! Добрий буде з тебе мига [10]!..

Дмитро залишив пса, побіг за хлопом. Тепер його позиція змінилася: всі діти

стали в його обороні.

Неприятель зразу не налякався Дмитрового костура; він обернув батіг "стар­шим" кінцем і дожидав нападу. Але коли побачив, що ціла громада шляхетсь­ких пастухів рушила за ним, він давай утікати. Хлопець біг просто до верболозів і тут пристав. З лозів повилазили хлопські парубчаки, котрих молода шляхта зразу й не бачила. Тепер, коли вона надто до них наблизилася, вони кинулися на неї.

— А макогони прокляті! А чорти рогаті! — (дехто з шляхетських хлопців мав на голові рогатівку).— А до Варшави марш!

Шляхетські діти кинулися навтікача, поки не добилися до греблі. Гребля була стрімка й дуже пригожа на оборонну позицію. Розум підказував, що найліпше задовольнитися обороною. Команду взяв Левонко. Він, побачивши, що діється, вирубав з верби кілька коликів, роздав хлопцям і всі стали відбива­тися. Тут хлопи не могли їм нічого зробити. Хотіли взяти шляхтичів при­ступом, але це не вдалося, і молода шляхта, набивши кілька гудзів на хлопських головах, відігнала їх.