Олюнька

— А ти гадав, що Шевко буде тримати сторону такого дурня, як ти?

Андрій не мав уже способу вкоськати жінку, то й, не роздумуючи довго, ви­біг з хати.

Ганна ще довго буркотіла сама до себе.

Олюньки тоді не було дома. Коли показалася на порозі, вуйна каже;

— Поженеш завтра корови пасти!.. Розумієш?

Олюнька не відповіла ні слова, не гадала заперечувати, хоч усе ще мала дотепер надію, що буде далі вчитися, та в тій хвилі надія її розвіялася як дим.

Олюнька стала пастушкою, як і давніше була. Але тепер трохи інакше ди­вилася на світ, і зовсім не цікавили її пустощі та вигадки інших пастушків. Олюнька хотіла виконувати свої обов'язки серйозно — не сміхом та жартами, як інші.

Першої днини забрала Олюнька з собою книжку на пасовище. Гадала, що де-небудь присяде осторонь та прочитає дещо, а може, й котре з дітей буде ці­каве послухати, то буде читати вголос.

Але як тільки Олюнька сіла під вербою і розкрила книжку, товариші підня­ли страшний сміх, стали її дражнити, бігати коло неї й називати її вченим рабином. Вона спочатку не зважала на те й робила вперто своє. Тоді видерли у неї книжку з рук, кинули в болото, а її саму потягли за руки поміж себе. Не помог­ли ні просьби, ні плач. Олюнька витягнула з болота книжку, пообтирала травою й сховала за пазуху. Треба було читання занехаяти. Але до гурту Олюнька не прилучалася. Через те її не злюбили всі і прозивали "панею", "попадею". Дійшло до того, що Олюнька вилучила свою худобу з череди й пасла окремо, далеко від гурту.

Найрадше пасла вона свою худобу коло цвинтаря. Тут була трава добра, і інші діти якось сюди не пхалися. Може, тому, що соромилися коло місця вічного супочинку кричати та сміятися. А Олюньці те місце найбільш припало до вподоби. Тут і під час найбільшої спеки був такий милий холодок, а то не було близько дерев, то вся пташня збиралася на деревах цвинтаря і проводила від раннього ранку до пізньої ночі свої веселі співи. Коли в полудень худоба збиралася в хо-лодку під цвинтарними вербами, Олюнька заходила на цвинтар і сідала на мо-гилі дідуся, під хрестом. Задумавшись тут, вона забувала про цілий світ і лину­ла думкою кудись у не знайому собі країну... ген до дідуся. Так просиджувала вона цілими годинами.

Олюнька мала ще одно місце, куди заходила нас від часу. Був це холерний цвинтар. Він стояв на другому кінці пишнівецької оболоні, ген під самою греб­лею. Але тут не було так мило. На тім цвинтарі — ні однісінького дерева. Одним-єдиним стояв чорний високий дубовий хрест, а більше нічого, крім бур'яну між низькими могилками. Всі люди з острахом обминали той цвинтар. Але Олюнька заходила сюди, щоб помолитися за своїх.

Так минуло літо. Олюнька гонила пасти худобу вуйкову до пізньої осені — до снігу. Вона втратила півроку, не навчившись ніякої господарської роботи. Хіба що пасти корови вміла. За той час подерлось усе, що їй дідусь справив, і ходила, як жебрацька дочка.

Розпочалася зимова робота. Вуйна не давала їй нічого робити, хіба прясти. До іншої роботи — до шиття та до кухні — відправляла своїх доньок. Олюнька не сміла ні до чого доторкнутися.

— Не руш того, ти, бовване, нездаро, бо стовчеш! — кричала вуйна, коли Олюнька хотіла їй дещо помогти при варінні.

У хаті Андріїв звичайно всі мовчали. Ніхто не смів відізватися, хіба Ганна кричала, коди їй ішло не в лад. Всі навчилися сидіти, як коло хворого.

Олюнька була обдерта й боса. В брудній подертій сорочці сиділа на печі з кужелем і пряла, аж шкіра з пальців позлазила.

Андрії мешкали від часу повені в Олюньчиній хаті. Відібрали хату від Йогана й туди переселилися. Хата Олюньчина була далеченько від хати Шевка, тож Шевко не заходив туди ніколи.

Одного разу, коли Андрієва старша дочка пішла до сусідів, Ганні треба було миски, і вона наказала швиденько обмити миску. Олюнька злізла з запічка, під­тягнула рукави і схилилася над помийником. Миска була засохла від учо­рашньої страви й не відмивалась.

— Ну ж, нездаро, ти, зателепана помийнице, чи ти примерзла до миски?

Олюнька настрашилася крику й випустила миску з рук. Череп'яна миска розлетілася на шматки.

— А, чорте угняний, бодай тебе була холера стерла разом з твоєю мамою, по­ки тебе біда принесла мені на карк... О, шкоду мені зробила та погань... Марш, рушай мені з хати!

По тих словах кинулася на дівчину, стала її кулакувати, сіпати за волосся і витрутила надвір та заперла двері на засув.

Надворі було холодно, мороз, а Олюнька боса, в сорочці й одній подертій спід­ничині. Дівчину обвіяло холодом. Вона постояла хвильку на снігу, почала терти руки та хукати в кулаки. Ноги її почервоніли, аж посиніли, вона переступала з одної ноги на другу. Тряслася цілим тілом. Плакала і від холоду і від побоїв, котрих набрала за одну погану череп'яну миску. Далі почала стукати до дверей. Вуйна і не думала відчиняти. Олюнька вилізла на призьбу, але і тут їй не було тепліше. Вона заплакала голосно. Заглядала в вікно та просила вуйну, щоб ра­ди бога впустила її, бо замерзне.

У тій хвилі вулицею надійшов Шевко. Побачивши обдерту дівчину, він очам своїм не міг повірити, щоб це була Олюнька, власниця двадцяти моргів грунту і шляхетська дитина.

Шевка огорнула лють. Він переступив через перелаз, опинився під хатою й здогадався відразу, що тут сталося, бо й зачув, як дівчина крізь плач просила­ся до хати:

— Відчиняй! — гукнув так, що аж шибки задзвеніли, і гримнув чоботом у двері.— Зараз відчиняй, бо двері виважу!

Ганна, почувши голос Шевка під дверима, раптом притихла, немовби її не було дома.

— А ти, собача віро! — заскреготав Шевко зубами і підважив двері своїми широкими плечима.

Двері піднялися вгору і зсунулися з бігунів — держалися хіба на засуві. Шев­ко потиснув двері вдруге, засув затріщав, відломився від одвірка — і двері впали на сіни.

Ганна хотіла защіпнути хатні двері, але Шевко саме в пору так сильно їх сіпнув, що Ганна аж до сіней випала.

— А ти, свиняче путо! То ти викидаєш дитину шляхетську на мороз з її влас­ної хати?

Ганна хотіла попробувати свого язика.

— А то що, розбій? У моїй хаті двері вивалювати.

— А мав пес хату? Так ти маєш! То її хата! Вона тут дідичка... ти, заволоко! Як тобою потелепаю, то маззю розіллєшся!