Олюнька

— Дідусю солоденький, того ніколи не було б!

— Було б, було б, коли б ти бачила, що для мене виходу нема. Смерть страш­на лише для людей злих, що суду божого бояться, а для добрих вона велике добро. Смерть кінчить усі муки, все горе відразу... А для того тобі кажу, щоб ти не побивалася за мною, не впадала в розпуку, коли мені очі замкнуться... Ми там побачимося всі — о!.. Всі, що в бога собі на те заслужать...

Дальшу бесіду старого перервали Андрії, що саме вернули з церкви. Старий поцілував іще раз онуку в голову, а відтак прикликав до себе Андрія.

— Слухай, сину! Як пообідаєш, запряжи фіру й привези мені ксьондза... мені вже недовго а вами бути...

В Андрія защеміло серце.

— Що, тату, говорите? Та де ще ви будете вмирати?.. Коби трохи погоди надворі, вам зараз полегшає.

— Мені полегшає і без погоди. Я це знаю, а ти таки зроби так, як я го ворю.

Ганна поралася коло печі за обідом і слухала тої мови старого. І їй стало трохи маркотно, хоч ніколи не любила старого, а більше боялася його.

Обід минув у мовчанці, ніхто й слова не промовив. Ганна насупилася. Андрій ковтав сльози, нікому страва не йшла в горло.

По обіді Андрій вийшов иа обійстя, зладив віз, вистелив соломою, прикрив зверху веретою, запріг коні й поїхав. Було велике болото. Коники Андрія не були великі, а до того восени коні звичайно слабші. Вони ледве витягали ноги з густого чорного болота. Андрій підганяв бичиною, бо батога видалось йому замало.

Про що Андрій думав по дорозі, пони заїхав на попівство, ніхто не міг би сказати. В нього проходили думки одна за другою, але не було ні одної веселої. Пригадував собі ціле своє життя — свої дитячі, парубоцькі літа, пригадував собі, який був його батько ще тоді, як він його лиш затямив, а який тепер немічний. Пригадав собі своє подружжя з Ганною та й зітхнув тяженько, бо від тої хвилі йшов уже, як у ярмі. Пригадав собі, як не раз батько радив йому, щоб не давав себе жінці взяти під ноги... Не послухав, а тепер уже було запізно. Жінка дуже взяла верх над ним, і він не мав сили опиратися її волі...

Заїхав на попівство перед ґанок. Зліз із воза, обчистив собі чоботи тріскою, а відтак мітлою й увійшов обережно до сіней, а звідси до кухні.

— Єгомость дома?

— Тепер обідають.

Андрій сів на лавці і ждав терпеливо, поки обід скінчиться. Служниця сказа-ла в покоях, що приїхав якийсь шляхтич.

Священик, що сам походив з ходачкової шляхти, поводився зі шляхтою ду­же обережно, зовсім не так, як з хлопами зі своєї парафії, хоч волів хлопів, ніж гордих шляхтичів. Вони не раз далися йому взнаки й за все щонайменше по­давали скарги до консистора. Раз навіть їздили до Львова до митрополита Лит-виновича й погрозили, що, як їм владика справи не зробить, усі перейдуть "на польське". А пішло їм ось із чого. В тім часі наші священики почали дуже займа­тися очищенням грецького обряду від усяких додатків з обряду латинського, і на це очищення обряду витрачали майже всі сили. Так званою обрядовщиною займалися не лише священики, отже, люди фахові, але й люди зі світської інте­лігенції, от, наприклад, покійний Михайло Качковський, судовий радник... Пишнівецький парох вважав невластивим для нашого обряду також те, що де­хто зі старших шляхтичів говорив молитви по-польськи. А не було чому так диву­ватися, бо ті люди тямили ще часи, коли оголошувалися проповіді по наших церквах по-польськи. Але пишнівецький священик хотів усунути ту аномалію відразу якнайгострішими способами, які мав у руках. Між іншим, він відправ­ляв від сповіді всіх тих, що не знали руської молитви. З того шляхтичі роз'їлися на попа (бо декілька старших людей повмирали без сповіді) і поїхали до митро­полита зі скаргою. Треба було їм конче дати якусь сатисфакцію — і пишнівсь-кий священик пішов на реколекцію [22] на тиждень чи більше під сходи у святого Юра.

Священик не міг того забути шляхті, але мусив поводитися з нею обережно. Він казав зараз покликати Андрія до канцелярії.

— Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки! А що там, пане Андрію, скажете?

— Я приїхав по єгомостя, щоб тата висповідали та й закомунікували[23].

— Та тепер?

— Авжеж тепер. Тато хочуть конче сповідатися...

— Таж я зараз маю їхати на вечірню!

— Е, прошу єгомостя, до вечірні ще далеко... буде ще час...

— А чому ви не привезли тата нині до церкви?

— Не можна було... Вони ядушливі... могла б їм така недобра погода за­шкодити.

— А чейже тато не такі дуже слабі... Приїдьте завтра!

Андрій, що перед жінкою не знав, на котру ногу стати, тут почув себе шлях­тичем і не гадав так скоро уступити.

— Тато слабі та й годі, і я приїхав по єгомостя нині. А на те ми ксьондзу пла­тимо, щоб людей сповідав при потребі та й робив свою річ...

Священик почервонів на таку гостру мову шляхтича, але опанував собою...

— До завтра можете заждати... чейже не буде пізно!

— Я хочу нині і вже! Мені сюди їхати нелегко. А коли єгомость не хочуть, то я поїду до польського, але, бігме, що біскуп буде про те знати!

Хоч священикові дуже не хотілося їхати й покидати гостей, що того дня до нього заїхали,— та що було діяти?

Священик зібрався, послав до паламаря, щоб відкрив церкву та забрав святі дари. Паламар сів коло Андрія з ліхтарнею і дзвінком. По дорозі люди відступа­ли набік, знімали шапки, клякали й хрестилися. Коні зміркували, що вже вер­тають додому, і йшли жваво.

Приїхали на подвір'я. Андрій виніс із хати стілець, щоб священикові було ліпше злазити зі святим дарами. Паламар пішов із дзвінком і ліхтарнею по­переду і відчинив двері.

Поки Андрій привіз священика, Ганна надягла на старого чисту сорочку, застелила білу постіль, стіл накрила чистим покривалом і попрятала [24] в хаті, підмела наново. Вона хотіла показатись перед усіма, а особливо перед священи­ком, доброю господинею.

Коли священик увійшов до хати, всі приклякнули. Кожне плакало. А вже Олюнька не могла й отямитися. Клякала коло постелі, держалася обіруч побіч­ниці та плакала судорожно й голосно.

Священик казав усім вийти з хати й остався з Луцем...

Коли Луць запричащався, почув якусь полегшу. Лице його прояснилося й набрало живішої окраски.

— Єгомость! — каже до священика, цілуючи його руку.— У мене ще одна просьба до вас!