Коло корчми почали товпитися люди, бо ж то трапилося щось незвичайне. Старий Янкель, хоч не цікавий з природи, виглянув крізь вікно, а як побачив, що діється, вийшов-таки на поріг.
— А ви звідки взяли такого гамана? — питає.
— Та от, хотів собі позичити пару коней, але не вдалася йому штука,— каже Левонко.
Зійшлася громадська старшина з префектом на чолі.
Шумило аж затрясся, як побачив ячменівську корчму. Він знав, що знаходяться в самій середині шляхетського гнізда; знав, що не знайдеться тут ні одного чоловіка, котрий би хотів промовити за нього хоч би слово. Хіба би трапився який жандарм та врятував з рук шляхти. Він думав про кримінал як про дошку свого рятунку і рад був якнайскорше туди дістатися, щоб йому не поламали ребер, як уже не одному його товаришеві по ремеслу зробили в тій корчмі шляхтичі.
Наш сільський народ за найбільшого свого ворога вважає палія та конокрада. І один, і другий може хлібороба довести до жебрацької торби. Звідси така завзята ненависть і жадоба помсти проти одного і другого.
Украсти в хлібороба пару коней навесні під роботу — значить позбавити його три рази стільки, що ті коні варті. Вже цілий рік піде йому як з Петрового дня. Треба наймати плуг та борону, а що кожний тримає лише стільки робочої худоби, скільки йому треба, тож і не дасть другому, доки свого не обробить. З того спізнений засів зі всіма своїми наслідками. Хто хотів би купити коні навесні, заплатить за них удвоє,— та коби ще свої гроші, а то треба позичити в Янкеля на великий процент!..
Селяни, бувало, робили собі самі справу з такими людьми, не ждучи кримінального процесу. Діялося те ще за старої нашої карної процедури, де треба було доставити формальний доказ із приписаного числа свідків, бо переконання судді не мало ніякої сили,— інакше, ніж тепер. Тому-то багато ноторичних злодіїв виходили з рук суду по кілька разів безкарно завдяки своїй спритності і робили людям далі пакості та мстилися тим, що їх подали до суду. Отже, люди давали злодієві добре "почесне", щоб більше не кортіло його до села, хоч би його опісля в суді з "браку доказів" пустили. Шляхта не була менш люта, як хлопи, а коли спіймали злодія на хлопсько-шляхетській території, тоді поступали зовсім солідарно.
Префект казав зсадити Шумила з коня і завести до корчми. При тім не обійшлося без штовханців, котрих старшина нібито не бачила. Префект сів поважно на крісло і зробив зі злодієм короткий протокол. Писар написав письмо до суду, замовили форшпан і варту, а префект дав наказ одному асесорові, щоб доставив злодія до криміналу.
Видавши ті розпорядження, префект зі старшиною пішли додому, асесор, що мав їхати до міста, пішов поснідати, поліцай пішов за форшпаном — і так порозходилися всі урядники громадські, залишивши в корчмі злодія з цілим натовпом народу.
Всі вони дуже добре розуміли, хоч ніхто слова не говорив про те, що мають робити. Насамперед парубки, що привели злодія, доставили його до корчми, а не до громадського уряду, бо там під повагою права не випадало його бити. Від так префект знав, що на його очах ніхто не наважиться ударити злодія, тож, розпорядившись як слід, забрався з корчми. Так само асесор і поліцай знайшли собі діло, щоб вийти. Вкінці і Янкель, знаючи, яка буде робота, пошварготав щось з Рифкою і пішов у поле, а Рифка й собі пішла до городу. Так осталися лиш ті, що треба.
— Ну, починаймо! — каже один.
Зачинили двері, розв'язали злодієві руки, зняли путо з шиї і прикували ним ноги до ковбиці. Відтак здерли з нього кожух і обернули його плечима на середину корчми. Кожух кинули за шинквас та взялися до приладженої для них горілки. Кожний випив чарку на погибель злодіям і бив палицею по плечах Шумила. Ті побої йшли чергою, черга повторялася. Плечі злодія покривалися синіми пасмугами, а далі стала показуватися кров крізь сорочку. Тепер розпочалася друга операція. Зняли з Шумила чоботи і били в підошви так, що не було вже здорового місця. Наближалася ще одна операція, що рівнялася тортурам, а тут не раз практикувалася. Знімали зі злодія сорочку й вішали його вниз головою, прив'язуючи ноги мотузком до сволока, а відтак сікли різками місце коло місця. Шумило зразу кричав і ревів, але побачивши, що то все марно, закусив губи та стогнав з болю. Вже ладилися до тої останньої роботи, вже зв'язали Шумилові ноги, а один шляхтич став на стілець і засилював мотуз на сволок, коли хтось загримав кулаками в двері й гукнув крізь шпару:
— Шандар!
На це слово всі покинули свою роботу, вбрали злодія в сорочку, відкрили двері, а самі чимдуж до ванькира та й через відчинене вікно повискакували один за одним до городу та попід плоти нишком побігли над Дністер у лози.
До корчми наближався патрулюючий жандарм. Він ішов поволі, не здогадуючись, що діється в корчмі. Один хлопець, що вартував перед корчмою, побачив його й дав шляхті знати. Той самий хлопець ішов тепер сміливо проти жандарма.
— Дзінь добрий, пане шандар! Кажуть, що цеї ночі зловили конокрада за рікою, як брався до коней.
— А де ж він? — питає жандарм.
— Мав бути в корчмі... Його тут рано привезли, а пан префект замовили форшпан, щоб відправити до криміналу.
— А є хто в корчмі, пильнує його хто?
— Не знаю, прошу пана... Я тепер туди надійшов... Іду за ріку капусту садити... Мамуня вже давно пішли, а я поснідав та й собі йду.
У тій хвилі затарахкотів віз. Шляхтич поганяв, а ззаду сидів асесор з поліцаєм. Жандарм підождав на фіру. Оба сільські урядники позлазили.
— Повеземо злодія до міста, пане шандар! — каже асесор.
— Я вже чув... А де ж той злодій?
— Має бути в корчмі... чейже не втік... варту поставили.
Отворили двері і аж відскочили з переляку. На землі лежав півживий чоловік, цілий покривавлений, босі ноги так цупко зв'язані, що мотуз аж уївся в тіло.
— Хто його так справив? — питає жандарм. Асесор розвів руки та й каже:
— Я тут не був... Не знаю.
— А кого ж ви на варті поставили?
— Та кого? Людей! Не знаю, котрі тут були.
— Ви будете відповідати за цього чоловіка!
— Я? Або я тут був чи що? Мені пан префект казав відправити його до криміналу, я пішов за фірою та на снідання, а що ж мені до того, що за той час тут діялося? Я відповідав би, якби злодій утік.