Підштовхуючи прикладом у спину, його вивели на дорогу до полонених. З цієї миті багато років поспіль Бекір думав, що Любі пощастило втекти. Навіть, якщо попався сам, він сподівався, що врятував її. Але все сталося інакше…
Того трагічного дня, зрозумівши, в чому річ, Люба втікала, не озираючись, падала, чіплялася за гілляччя, спотикалася об коріння і пеньки, миттєво підхоплювалася і знову бігла. Урешті-решт вона задихалася настільки, що притулилася спиною до сосни, притиснувши руки до грудей. Вона так сильно задихалася від бігу, що в неї паморочилось в голові, перед очима розпливалися кольорові кола, захотілося впасти на землю і трохи відпочити. Але страх не давав спокою, Люба роззирнулася, їй почувся шелест, тріск обламаної гілки, швидкі кроки по сухій траві. Вона прислухалася, завмерши від страху, але нікого довкола не побачила. Трохи отямившись, задумалась, як знайти Бекіра. Вона не сумнівалася, що Бекіру вдалося втекти, тому що Бекір бігає прудко і так просто не дасться в руки ворогів. Хотіла погукати, але побоялася, що можуть почути німці. Не знаючи, що робити, задумалась. Та несподівано почула шурхіт опалого листя за кущами. Німецький солдат, схоже, давно її помітив і, розкинувши руки, наче збирався ловити курку, на напівзігнутих ногах повільно наближався до неї.
Люба, розуміючи, що це не сон, а реальність, поправила волосся, що прилипло до спітнілого чола. Не відриваючи погляду від фашиста, позадкувала за дерево. Вона бачила єхидну посмішку на обличчі ворога і те, що його погляд спрямований на когось позаду неї. Хотіла озирнутися, та цієї миті чиїсь волохаті руки, обхопивши її позаду, стиснули, як лещатами. Дівчина вкусила його за плече, солдат скрикнув, розімкнув руки, але в неї потемніло в очах від удару під вухо.
Посміхаючись, до них наближався другий фашист. А той, що був поруч, скрутив її руку за спину так, що Люба вже й вкусити його не могла. Він притиснув її до дерева, його гарячий подих ударив їй в обличчя. Люба щосили намагалася вирватись з його пазурів, та сили були не рівні… А фашист, посміхаючись, сказав:
— Я — допомога… — і рвонув Любу за комір блузки. Гудзики розлетілися вусібіч. Люба, розгубившись, плюнула їм в обличчя, але від другого ляпаса — знепритомніла. Зібравши останні сили, вона гукнула:
— Борько-о-о!..
Злякавшися крику, птахи з шумом зірвалися з дерев, немов клапті сажі, що летять угору під час пожежі. Любин крик прокотився лісом і, відлунившись об ближні гори, — затих. Каркаюче вороння, як чорна хмара, закрило небо, сонце, на землю впала чорна ніч…
* * *
— Про це я нікому не розповідала, посоромилась, — сказала Люба. — Тоді я подумала, що не зможу більше жити, плакала, переживала, нічого не їла…
Я вся почорніла від горя, висохла на тріску. Мама все допитувалась: "Що з тобою, дочко, де болить? Ти захворіла?" — роблячи біль ще більшим, ятрила рану. Аби не плакати при ній, я кусала губи. Не могла облегшити душу, не розказувала про своє горе. Хотілося рвати на собі волосся, кричати. За ніч подушка промокала від сліз.
Не виходила з дому цілий місяць, здавалось, що коли вийду, побачивши мене, всі тикатимуть пальцями: "Ось ця безсоромниця, яка жила з фашистами!".
У мене все змінилось, почала паморочитися голова, хотілося солоного і різкого.
Тривалий час я не розуміла, в чому причина, а коли зрозуміла, хотіла повіситись, але думки про маму зупиняли мене… Стрибала з дерев, піднімала важке — усе марно…
Мама першою зрозуміла, у чому річ, посадовила мене поруч з собою, обняла за плечі і запитала: "А хто батько, дочко?". А сама не може стримати сліз. Я уперше їй збрехала. Захлинаючись сльозами, я сказала: "Мамочко, ми з Бекіром хотіли одружитися, його забрали фашисти, а що мені тепер робити, як бути?", припала до маминих грудей, ридала…
Мама задумалась на мить, а потім підбадьорила мене, сказавши:
— "Що вдієш, дочко. Якщо він насправді тебе любить, рано чи пізно вернеться, тоді й одружитесь".
Коли народилася дочка, нікому не довелося пояснювати, хто її батько. "Мабуть, Асанів син свій "дарунок" залишив". "Михайлові казали, коли-небудь дочка тобі "подаруночок" принесе…". "Бекір знає свою справу…".
Знаєш, Бекіре, я зовсім не ображалася на ці розмови, навпаки, була рада їм. Вони врятували мене від великого горя.
Дитина народилася, а я була не рада їй. "Не показуйте мені її, заберіть, щоб очі мої не бачили…" — кричала я, як божевільна. Усі думали, що я з глузду з’їхала.
Бідна моя матуся умовляла мене: "Дитинку погодувати треба". А я дивлюся на неї, як божевільна, бо й справді тоді була дуже розгублена. Сповите дитя принесли і поклали біля мене на ліжко. Я миттю повернулася до стіни. Немовля почало плакати, я грубо штовхнула його. Мама почала мене сварити. Я давно не чула від неї таких слів.
На щастя, в сусідки була маленька дитинка, вона доглядала й за моєю дочкою.
Одного вечора зібралися сусіди, літні люди і прийшли до нас, щоб мене повчати. "Побійся Бога, дочко, хіба можна відвертатися від своєї дитини, вона ж кров і плоть твоя, Бог дає людині душу, ти перед Богом в одвіті…".
Я слухала мовчки, потім не витримала, грюкнула дверима, пішла до своєї кімнати.
Виходячи від нас, жінки похитували головами, здивовано поглядали на мої вікна, а матері сказали: "Лихий поплутав, дочку обов’язково до бабки поведи…".
Вранці наступного дня мама привела попа. Піп узяв мене за руку, посадовив поруч з собою, почав читати молитви, хотів вигнати з мене бісів.
Я настільки втомилася від усього, що вирішила покінчити з усім раз і назавжди. Як тільки піп пішов, я сповила дочку, взяла на руки і сказала мамі:
— Я вийду, трохи провітрюсь.
— Йди, дочко, прогуляйтеся, — сказала вона і, радіючи, подумала: "Бог почув наші молитви".
Довго я йшла вздовж поля, дорогами, якими ми з тобою ходили. Довкола співають пташки, бджілки перелітають з квітки на квітку — усе живе насолоджується життям, начеб після вигнання фашистів не тільки люди, а й усі живі істоти радіють. Не чути пострілів, тільки в моїй голові рояться чорні думки. Ноги самі привели мене до цього озера. Зійшла я на вершину скелі, де ти любив сидіти, й подумала: "В одну мить звільнюся від усіх мук, брехні, ганьби, страждань!". Вода начеб потемніла, загойдалась, ніби готова була мене проковтнути! Побачила я своє відображення, як в дзеркалі, простягла руки вперед, от-от кину дитину… Коли дивилася в холодну чорну воду, неначе сама мерзла, тряслась, як в лихоманці… Та не можу розімкнути рук, так начеб хтось зав’язав мені їх невидимими нитками, не можу кинути вниз дитину!.. Цієї миті я згадала, як батько кидав у мішок цуценят нашої собаки Арапки, щоб потопити їх в річці. Це було троє маленьких цуценят ще з нерозплющеними очима. Біжу я слідом і прошу: "Таточку, не вбивай, я сама буду за ними доглядати, не топи!..". Він навіть не озирнувся, прийшовши, кинув їх на самісіньку середину річки. Тоді у мене потемніло в очах і я упала, знепритомнівши.