Олексій Корнієнко

Страница 90 из 131

Чайковский Андрей

Усіх огорнув одчай.

II

ВАЖНА НАРАДА

Пилявецька побіда прийшла гетьманові Хмельницькому несподівано швидко. Бої тривали усього три дні. Поки Хмельницький дожидав татар і так довго хотів забавити ворога, то четвертого дня вже польський обоз був порожній. Через неслухняність черні не міг побіди як слід вихіснувати. Пани повтікали. Не знати, скільки з них уціліло і чого від них ще сподіватись можна? Полки, що за ворогом пішли наздогін, верталися тепер помалу під Костянтинів.

Тепер став гетьман перед дуже складним питанням, що йому робити? Йти далі здоганяти, та куди й за ким? А може, краще впорядкувати те, що добулось, що було в руках, значиться: по Случ...

Хмельницький взявся за це друге.

Коли оглянувся поза себе, то аж голова закрутилася від того, що в такім короткім часі зробив. Це переходило його сподівання. На усім тім великім шарі України не стало й духу панського. Хто не вспів втекти, той не жив. Не стало ні панів, ні ксьондзів, ні жидови. Стільколітні бажання українського народу сповнилися за одно літо. Опустіли кляштори, стояли в руїнах або ще догоряли костьоли, пішли з димом панські палаци та. двори, не стало й зненавидженої народом унії.

Гетьман вагався, що йому далі робити? Те, що він задумав під. Корсунем, далеко ще' не було довершене. Магнати повтікали, та не пропали. Король буде й далі в їх руках. Вони знову зберуть силу і не дадуть Україні спокою, напруться знову до втраченого раю. Аж дають йому знати, що прийшли татари з Тугай-беєм, а за ними з великою ордою сам хан йде.

Гетьман не був з того радий:

— В саму пору їх чорт приніс, щоб добичею поділитися... Та годі, чеши дідька зрідка, а без них я не встою.

Тугай-бея прийняв увічливо, по-приятельськи і зараз скликав раду.

Перше слово татарина було:

— Ти побідив ляхів, а що далі загадуєш?

Поки що досить мені буде того, що добув. Треба перше стравити те, що з'їв...

То чого було нас кликати і то так нагально, що ми поспішали, не спочиваючи? Чим я моїх людей задоволю, чи маємо вертати з порожніми руками?

Ми вас кликали ще тоді, як не були ще готові з ворогом, а ця побіда прийшла нам так швидко, що не було нам коли вас завертати. А за те, чим татар удоволити, нема чого журитись, бо ми стільки добичі добули, що буде чим цілу орду заплатити.

А ясир? Татарин, вертаючи з походу без ясиру, то так начеб з порожніми руками. Ми умовились, що на твоїй Україні ясиру не маємо брати, й ми на це пристали, бо ми гадали, що наберемо ясиру з поляків. Тепер поляків нема, а ти не хочеш іти далі. Прийдеться нам зломити угоду і, вертаючи, брати по дорозі українців у ясир. Ти подумай, чи я годен моїх людей від того здержати?

Почувши таке, гетьман скипів. Це ж погроза. Стягнув густі брови, зморщив чоло і вже хотів відрубати татаринові, що в такому випадку ні одна татарська душа не вийде з України жива. Але завчасу здержався і замовчав. Такого майбутнього він справді налякався. Коли б так справді сталося, тоді нагряне на нещасну Україну нове нещастя з того боку, де найменше треба було його боятись. Зрозпучений народ прокляне його, що таких гостей накликав. Тоді не те, що поміч татарська навіки пропала, та ще одного ворога більше матиме за плечима.

— Побачимо, що скаже рада,— відповів татаринові. Гетьман думав, що лівіші старшини будуть за тим, щоб

іти далі.

Зійшлась рада, на яку гетьман запросив і татарську старшину, Тугай-бея і його братанича, фанатичного мус-лема, котрий лиш про те думав, щоб знищити християнство на усьому світі.

Як гетьман на раді поставив це пекуче питання, визвав першого Максима Кривоноса, щоб виявив свою думку.

— Як мене питаєш, гетьмане, що нам робить, чи йти далі, чи ні, то я кажу: ні! Не кусай більше, як у рот влізе, а то подавишся. Ми добули стільки, що й не сподівались. Уся Україна по Случ у наших руках. Буде з нас... Треба тепер забезпечитися від ляхів, бо вони ніколи не дадуть нам спокою. З цього боку треба поставити сильну греблю, щоб нас знову повінь не залила. Як цього не зробимо, то хоч би ми і під Краків пішли, не будемо безпечні. Підемо далі за ворогом... а де ж він? Розбрівся по усій Польщі, то й нам треба би, розбрестися, роздробити наші сили, а тоді хтозна, що р нами станеться.

Усі не могли з дива отямитись, почувши таке від Кривоноса. Відразу усі старшини схилилися до думки Кривоноса.

Тепер говорив Тугай-бей:

— Так недобре. Треба клепати залізо, поки воно гаряче. Як ми тепер підемо вперед, то піймаймо панів у Львові, мов рибу в саду. Поки ви ще рушите, то я моїми татарами обсяду всі дороги і проходи зі Львова на захід. Ніхто не втече. Треба, щоб тягар війни перейшов з України на захід у Польщу. Тоді пани налякаються і будуть в угоді податливіші. Чому би Військо Запорозьке мало обмежитися на саму Україну, а не зайняти для себе й Червоної Русі? Чого ви такі скромні у тому, що можете легко добути? Станете тепер на місці, то покажете ворогові свою слабкість. Це підбадьорить його, він набере сили й відваги, а тоді, хтозна, як воно може скінчитись. Тепер маєте поміч від нас і поміч вашої черні. Одним і другим наскучиться безділля, а тоді ця поміч недописати. А втім, поміч черні — то солом'яний вогонь: зразу він може впекти, а потому й не загріє...

Тепер обізвався Виговський. Він признавав усією душею цлан Хмельницького, щоби з Польщею не зривати, а помогти їй до зміни державного устрою, до зламання олігархії і до заведення монархічного самодержного режиму. Тепер він налякався за цілість Польщі. Коли підуть далі, то татари знищать її дотла. Він вмить відгадав думку татарина.

Братанич Тугай-бея аж скипів, почувши його думку:

— Не знаю,— каже,— чого писар мішається в лицарське діло? Пером лядського табору не візьмеш.

Гетьман побоювався, щоб з цього не вийшла яка буча, бо старшини, певно, постоять за зневаженим Виговським. Він заговорив:

— Панове старшино! Поділяю думку полковника Кривоноса, щоб небагато відразу кусати. Та ви подумайте, що ми під Пилявцями усеї Польщі не розбили. Вона знову буде збирати військо, а нам треба до того не допустити. Особливо не можемо допустити до того, щоб те військо збиралося у руськім воєводстві. Не забувайте, що якраз там збиралося посполите рушення на нас під Пилявці. Це не сміє статись удруге. Нам ще треба пам'ятати, що чим далі зайдемо, тим Польща буде податливіша, бо тим більше ослабимо шляхту. Тому я стою за тим, щоб іти далі.