— Це брехня! — кричав гетьман.— Це, певно, посланий козаками шпиг, в тюрму його...
Потім вернув ще один роз'їзд, котрий теж не стрінув нікого, хіба нагромаджені припаси.
Панам ставало таке положення неясним, треба рушати вперед. Гетьман говорив, що він соромиться такого походу на хлопів. Досить на них кия. Такий противник негідний бути ворогом лицарського війська.
Похід ішов на Корсунь. Розсилані кінні стежі не вертали. Трава в стелу вже стояла висока. У ній крилися козаки з татарами і стежі впадали їм у руки. їх вирубували впень.
Аж одного дня знайшла стеж а раненого, сливе живого шляхтича. Його привезли перед гетьмана між двома кіньми.
1 Теаїшт (лат.) —видовище.
— Нещастя, пане гетьмане, козаки, драгуни й піхотинці перейшли до Хмельницького. Ми розбиті. Сапіга, Чарнецький, Шемберг і інші в неволі. Пана Степана полонили важко раненого, певно, вже не жиє...— шляхтич захлипав і не міг більше говорити.
Пани задеревіли. Гетьман рвав собі волосся на голові і став плакати.
— Сину, мій сину, чи на те давав тобі булаву, щоб ти перемінив її на могильну лопату?
За молодим Потоцьким всі плакали, бо всі його любили.
Панів овіяло заяцем. Ранений шляхтич оповідав ці страхіття як очевидець, і. годі було йому не вірити. У Хмельницького велика сила війська. Козацтво і хлопство напливає з усіх сторін, увесь табір попав Хмельницькому в руки, і буде їх чим узброїти і одягти. Гетьманові піддавали горілки, щоб заспокоївся. Зараз скликали воєнну раду.
Хоч яке велике було нещастя і небезпека, незгода між гетьманами не вгавала, один другому йшов півперек, як і перше.
Польний гетьман Калиновський хотів іти зараз на ворога, змусити його до одвертого бою і знищити.
— Я цього зробити не можу,— каже Потоцький,— прагну помсти за мого сина, відплачу його смерть потоками хлопської крові, хочу помсти за зраду, але мені треба часу, щоб отямитися від того страшного горя, я мушу зрівноважитись і тому я мушу остати на місці...
Синявський радив знову інакше:
— З того всього, що сталось, я бачу, що наше військо непевне. В ньому багато українців, котрі кожної хвилі так, як і тамті, можуть перейти до ворога. Одяг душі не зміняє. З таким військом ми перед Хмельницьким не встоїмо. А маємо ми перед ним уступати, то краще засісти нам у якому городі, де з голоду не згинемо, і підождати, поки не прийде підмога з Польщі.
Ця думка усім сподобалась. Потоцькому було байдуже, як зробиться, коли б лише не так, як хоче Калиновський. На те Калиновський дуже сердився. Переходячи біля Потоцького, кинув йому обидливе слово: "Баба!"
Потоцький закусив зуби і почув ще більшу ненависть до свого товариша.
Вислано зараз Гдешевського з роз'їздом, а військо йшло далі на Корсунь.
Він вернув четвертого дня з вісткою, що Хмельницький з татарами під Тугай-беєм уже в Смілі. Він бачив, як вороже військо переходило річку Тясмин і незадовго може сюди наспіти.
Годі було йти далі. Треба було у якомусь корисному місці підождати на ворога і з ним розправитись.
Між Корсунем і Стеблевом були якісь старі окопи, і Потоцький задумав у них засісти. їх трохи підправили і затягли на вал гармати. Щоб не було ворогові захисту, наказав спалити Корсунь і Стеблів. Цьому противився Калиновський:
— Це ж божевілля, ми самі собі могилу копаємо, бо не буде нам де прохарчуватись.
ч Але наказ Потоцького був виконаний.
Горів Корсунь і Стеблів. Бідні люди рятували з вогню свою мізерію і втікали у ліс.
Калиновський уважав обране місце недогідним. Позаду лежали яри, котрі унеможливлювали відступ. Спереду горбовина, а коли займе її ворог, то матиме перевагу.
— Хто думав про відступ, хай зараз вертає додому,— відрубав Потоцький.
А тим часом до Хмельницького сходивсь народ звідусюди, величаючи його своїм спасителем. Поляки бачили, як з усіх сторін привозили до нього селяни харчі. У Хмельницького зібралося тоді 15 тисяч. Тугай-бей пішов з татарами передом.
Потоцький виправив у першу сторожу три тисячі драгунів. Та вони відразу повбивали своїх старшин і перейшли на бік Хмельницького.
В польському таборі було багато панських слуг. Це були українці теж. Вони шептали поміж собою:
— А що буде з нами, як Хмельницький здобуде обоз? Нас усіх переб'ють. Час і нам себе захистити.
І вони стали переходити ніччю до Хмельницького, забираючи панське добро, що далось забрати.
Пани, бачачи це, стали побоюватися за себе. їххордість і чванькуватість геть пропала. А мимо такої небезпеки гетьмани не переставали між собою сваритись.
Дня 15 мая надійшов Хмельницький з усією силою. Військо, йдучи, робило нарошне велику куряву по дорозі, а панам здавалося, що там буде яких сто тисяч.
Хмельницький, роздивившися в терені, обсадив в першу чергу горбовини у формі півмісяця. Виглядало воно так, буцімто Хмельницький хоче взяти поляків наступом. Зараз по тім Тугай-бей вдарив на ліве польське крило, котрим командував Одживольський.
Наступ татар був дуже завзятий. Поляки кілька разів уступали. Тугай-бей показав велику відвагу. Серед граду ворожих куль переїздив поперед фронтом своїх татар
і заохочував їх до бою. Одживольському не можна було підіслати підмоги, бо кожної хвилі сподівалися наступу Хмельницького від чола.
Але Хмельницький увесь день з місця не рушався.
Позаду польських позицій недалеко села Гороховець стояв хвилястий терен, порослий березовим ліском. Це урочище звалося Крутою Балкою. Туди послав Хмельницький козацького полковника Кривоноса Максима з частиною корсунського полку. І тоді, як Одживольськйй бизся з татарами, а поляки сподівалися наступу з фронту, Кривоніс обійшов польські позиції великим колесом, за: йшов у ліс і рубав дерево, скидав його на дорогу, копав поперек дороги рови і ями, робив по боках засіки й посадив сюди своїх козаків з мушкетами по обох боках дороги. Хмельницький обміркував, що напором такої непереможної сили поляки не устоять й стануть уступати і то не іншою дорогою, як через балку.
Вже сонце зійшло з півдня, а боротьба на лівому крилі не вгавала. Хмельницький післав у польський табір проворного козака Микиту Галагана і навчив його, що має говорити.
Вечоріло. Бій перепинився начеб на команду. Татари вертали на свої становиська. Сонце заходило дуже криваво. З білих хмар творилися різні дивовижні фігури звірів з роззявленими пащами, крилаті потвори — все те, що собі крилата фантазія могла зобразити. Пани ворожили собі з того невдачу і нещастя.