Ану-ко, хлопці, дайте йому їсти та пити та переодягніть його, зробіть з нього чоловіка, бо виглядає на опудало.
Олексій полишив тут товариша й побіг до Ганжі. Тепер не було йому жаль, що тих гультяїв залізом припікали. Бранці ломаною українською та польською мовою признали те все, що говорив Чорненко.
Коли Олексій усе позаписував, Ганжа каже:
— Досить! Повідрубувати тим собакам голови і покидати в воду.
Як Чорненка переодягли і покріпили, він розказував Хмельницькому далі:
— Коронний гетьман Потоцький йде на Січ двома шляхами: Дніпром на байдаках і правим берегом Дніпра — суходолом. Гетьман стоїть з головною силою біля Черкас і йде слідом за переднім військом...
Чи не той то хміль, що коло тичин в'ється? Гей, то той Хмельницький, що з ляхами б'ється.
З народної пісні
І
ЖОВТІ води
Зараз по другій втечі Хмельницького та й по тім, як розбито на Низу вислану за ним погоню, на Україні мов хто запалив. Крилата вістка передавалася з уст до уст, летіла від села до села, від містечка до містечка. Народ схвилювався, ворушився. Кожний чогось сподівався. Збиралися люди ніччю на наради. Всюди вешталися кобзарі по ярмарках, храмах, заходили до хат і співали у піснях, що настав уже час великий кари на панів і гнобителів. Серця ворушилися надією, а всі ждали знаку. Хмельницький був на устах у всіх. Дехто напідпитку став панам погрожувати.
Підслухали це жиди, і пішли доноси до панів. Коронний гетьман Потоцький ненавидів українців, не любив козаків і супроти тих доносів вважав себе звільненим з приказів, інструкцій і конституцій з Варшави, від короля і канцлера, щоби козаків не дразнити, бо вони можуть бути Польщі колись потрібні.
Потоцький пам'ятав про недавні затії короля і канцлера на шляхецькі вольності під покришкою війни проти Турції, тепер цей гордий кресовий королик не хотів ні одного ні другого слухатися. Не питаючись нікого, лише своїх кресових однодумців, загадав на власну руку здавити увесь рух і знищити осине гніздо, Запорозьку Січ. Отож задержав усе військо, яким розпоряджав на Україні, на станціях і позволяв йому робити, що завгодно. Розпочалися страшні утиски, більш як перед тим. Очевидно, хотів таким побутом довести український народ до одчаю, до зриву, а тоді він погасить полум'я українською кров'ю. Ловлено козаків і кобзарів і відрубувано голови без суду, а декого таки на кіл настромлювано. Так само роблено і з посполитими, на котрого пан або жид показав пальцем. Народ буцімто притих, мов пара в цупко затканій посудині, поки її не розірве на куски, достоту так, як вітер перед хуртовиною притихає. Посполиті показували себе покірними і враз з козаками проклинали уголос Хмельницького і відхрещувались від нього.
Тепер почув себе Потоцький безпечним і згадав піти походом на Січ, зруйнувати її вщент, козаків вибити, а тих, що скоряться, повернути у підданство.
Отаборившись біля Черкас, писав листи до кресових панів, щоб збиралися з військом під його руку на велике діло, котре положить усій біді край. Писав і до короля, оправдуючись, чому не може держатися присиланих йому інструкцій.
Але про похід перед весною не могло бути мови.
На його поклик стали збиратися до Черкас пани з своїми коругвами і тепер відбувалися на квартирі гетьмана важні наради. Всі були тої думки, що таким способом зробиться раз на все небезпеці край. Лише розважніші були іншої думки. Вони були за помїркованням, і коли народові дається полегші, то не треба буде робочого люду мордувати, і все заспокоїться. Такі самі помірковані ради приходили і з Варшави. Оссолінський писав, що панам лише привиджується небезпека тому, що Хмельницький втік на Січ, а очевидна річ, що він мусив втікати рятуючи свою голову. А може, козаки якраз збиралися на Січі, щоб іти на Крим або на море? Це було б якраз добре, щоб тим татарським боком виладувалась енергія того лицарського народу.
У той саме час прийшов лист від кримського хана, що він стоїть на тім, щоб додержати миру з Польщею.
Тим часом вернув Хмелецький з відповіддю Хмельницького. Він знав, хоч з тим перед Хмельницьким не зраджувався, що погоню, яку вислано за Хмельницьким вибито до ноги.
Пани, почувши таке, дуже розсердились, а пункти Хмельницького вважали безличними. Тоді у раді взяла верх партія Потоцького.
— Самі бачите, панове, що ті хами нам диктують умови, начеб вони були вже побідниками.
Войовничий гетьман польний Мартин, Калиновський, хоч жив у незгоді з Потоцьким, тепер підпирав його думку на оружну розправу з бунтарями.
Тої самої думки був панський підлизень і старшина між реєстровими козаками Барабаш:
— І я гадаю, панове, що треба вже раз покінчити з тими запорожцями і з тим архибунтарем Хмельницьким, бо ніколи не матимемо супокою Ми козаки реєстрові.
а особливо ми, старшина, почуваємо себе добре і хочемо з панами жити в згоді. Чернь хай знає своє діло. Бо, не дай Боже, дожити того, щоб та чернь взяла над нами гору, тоді нема що робити, хіба з моста та й у воду. Тоді треба б нам самим брати за ціп та й косу, а шельма-хлоп лежатиме горі животом і нашою працею живитиметься.
На тій нараді був і чигиринський полковник Михайло Кречовський, та його ніхто про думку не питав, бо гетьман його не злюбив від хрго часу, як не припильнував Хмельницького.
Барабаш оповідав опісля, як хитро Хмельницький захопив у нього королівську, грамоту, котрою тепер бунтує народ.
Потім зараз вирішено похід і зараз же видали присуд на Хмельницького, щоб його посадити на кіл.
До весни ще було два місяці. За той час повинні би наспіти кресові пани з своїм військом. Але кресові магнати не спішилися, і гетьман сидів без діла в Черкасах, а пан Калиновський в Корсуні.
Та ні, вони не були без діла, бо бенкетували так, як польські пани вміли бенкетувати. Один за одним справляв бенкети на своїй квартирі, один поперед одного садивсь, щоб притьмити своїм багатством і щедрістю брата-магна-та. Бо польські магнати не боялися так головного гріха, як того, щоб їх хто не помовив о скупість. Слідом за панами йшло й військо', п'яничало і грабувало бідний народ.
Зараз по Великодні якось приніс один перебіглець вістку, що Хмельницький вже рушив з Січі з запорожцями і задумає отаборитися між Тясмином та Дніпром. Знову зібралася рада