Цього, що він для мене зробився йому повік не забуду,— каже Хмельницький...— А знаєш, Олексію, чого я тебе закликав сюди? Поїдеш, небораче, зі мною у Варшаву. Ти освічений, і мені тебе буде треба.
Кажу тобі, товаришу,— обізвався кошовий,— по десятий раз, що з цього нічого не вийде. Ти ані там, ані ніде в Польщі правди не знайдеш, хоч би ти показався ангелом, а Чаплінський самим чортом.
Мушу порушити все, я від свого права не відступлюся.
— Рушиш небо й землю, а справи не виграєш.
— То матиму чисту совість, що я робив всі законні заходи.
Один чорт. Без шаблі нічого не добудеш.
Чи Тиміш їде теж? — питає Олексій.
— Ні, я його не можу брати, бо ляхи де-небудь по дорозі могли б його захопити за заложника, а тоді би я мав зв'язані руки. Ти будеш моїм писарем, бо по дорозі, треба буде мені не одного листа у світ пустити, а я сам не дам собі ради...
Олексія відправили в курінь спати, а Хмельницький остався надалі гостем кошового.
Корнієнко вийшов з домівки кошового з важким серцем. Він такий був стурбований, що ледве волік за собою ноги. Здавалось йому, що вони в землю западаються і годі їх витягти. От усі його надії і сподівання підуть унівець. Він знав добре неволю-недолю українського народу і вірив, що мусить прийти час народного зриву.
Дотепер нікому не повелося поконати сильних панів, як слід повстання повести. Аж тепер, як прийшов у Чигирин, як пізнав того батька Хмельницького, про котрого багато наслухався від покійного батька, приляг цілою душею до нього. Він вірив твердо, що лише Хмельницький доконає великого діла. По втечі Хмельницького рознеслась крилатим словом легенда про характерство-невмирущість Хмельницького. А народові треба було такої людини, в котру він вірив би і прийняв його за месію. Такою людиною міг бути лише Хмельницький. Та ось виходить, що Богдан не хоче прийняти того, що йому доля до руки пхає. Виходить наяву самолюбство. Хмельницький не тому піднімає руку на панів, що вони народ гноблять, лише тому,тдо один шляхтич зробив йому кривду. Та хай би й так було. Різні є егоїзми, та той найкращий, що виходить на користь других. Хай би Хмельницький мстив-ся за себе та щоб при тому помстився й за народ увесь. Та йому на думці в першу чергу його кривда. Коли б йому цю кривду повернули, тоді він за народ не повстане проти панів, хоч би з вдячності для доброго короля, для сенату, для панів, що його кривду направили. Недурно Хмельницький говорив перед кошовим, що хоче мати чисту совість. Тож, коли доб'ється права, то не схоче свого сумління таким гріхом обтяжувати... І до того воно йде. Годі припускати, щоб у Варшаві до того ступня з глуздів збилися, щоб і далі дратувати Хмельницького. Хіба ж вони не знають, хто він є і чим він може стати, коли б народ за ним став? Так, так, його в Варшаві задоволять і буде сидіти тихо, а розчарований народ зневіриться і шляхетний вогонь народного гніву погасне... І знову треба буде довго ждати, поки судьба буде ласкава і викреше з народу генія, що довершив би зачате Сагайдачним діло. Гей! Коли б смерть не була-його перепинила в роботі!.. Варшава — то наше нещастя під цю пору... Дай, Боже, щоб там Богданові не повезло".
Він такий був стурбований, що й вечері не міг їсти і зараз ліг спати, хоч довго вночі не міг заснути...
Хмельницький побув на Січі цілий тиждень. В тім часі відбувалися важні наради з січовою старшиною. Робилися приготування на всі руки.
За той час Корнієнко придивлявся пильно до січового побуту, знайомився з козаками, і всюди були йому раді. Його голос і гра на бандурі з'єднували йому серця козацтва. Пішла про нього слава на Січі,і раз прикликали його до кошового. Тут дав він себе знати. Любо було йому дивитися, як поважна козацька старшина, попідпиравши сиві голови на руки, слухали його дум й пісень.
По тижневі переодягся Хмельницький за купця і вибрався з Корнієнком і вірним чурою Степаном в далеку дорогу. Вибрав такий шлях, де його найменше знали: на Брацлав. Боявся зради. Ночував у православних міщан та попів. В розмові вмів потягти зручно за язика і багато довідався про настрої проти панів та їхніх урядовців, про кривди від них і від кварцяного війська. Усюди народ заціпив зуби й ждав чогось, хоч не міг собі з'ясувати кого і чого. Але посів під повстання знаходив усюди. Кожний мав щось сказати про свою кривду.
В дорозі дуже багато говорив з Корнієнком. Пізнав його як розумну й йому віддану, щиру людину, полюбив його, мов сина. Бачив велику різницю між Тимошем та Олексієм. У того була палка козацька душа, що над нею не міг запанувати, не маючи вищої освіти. Богдан хотів зробити Корнієнка для себе правою рукою. Потім він мав остатися при Тимошу, і обидва дуже добре доповнялись би.
У Варшаві примістились у одного знайомого передмі-щанина. Відпочивши трохи, переодягся і пішов за своїм ділом.
В канцелярії сенату довідався, що його справа вже там. Ждуть лише, щоб приїхав Чаплінський і тоді піде напоря-док. Хмельницький кинувся зараз до панів сенаторів, своїх знайомих, починаючи від канцлера Оссолінського. Канцлер, котрий перше бував для нього такий ласкавий, тепер змінився, як це Хмельницький завважив зараз. Прийняв його чемно, але нічого не обіцював та збував ласкавими солодкими словечками.
Мій любий пане Хмельницький, часи дуже змінилися. Наш план розбився на опір магнатів. Не хочуть і чути про війну. З тої причини я й його милість король мали великі неприємності і прикрості і не одне гірке мусили проковтнути, навіть не скривившися.
Я прохав би вашу милість пособити мені в моїй слушній справі, що в сенаті буде розбиратись. Таке безправство мусить бути покаране.
Я нічого не вдію... Моя протекція більше пошкодила б тобі, як помогла, вір мені. Пани мені не забули, ніби я з його милістю королем складав проти шляхти крамолу, а тебе обрали виконавцем наших замислів. Подумай, яке воно б вийшло, коли б я за тебе промовив...
Так само більш-менш говорили й другі пани і збували його медовими словами, виказуючи йому своє співчування. А він на них так багато покладав...
Хмельницький тільки скористав із свого побуту в Варшаві, що довідався про ті зміни, які тут зайшли від посліднього його побуття. Венецького посла Тєполі всі знелюбили, і він збирався з Польщі втікати. Сенат венецької республіки хотів приєднати для себе Польщу проти Турції, а особливо козацтво, бо те військо було найдешевше і до такої війни найкраще. Мудрий італієць яізнав, що в Польщі без хабара нічого не зробиш. Треба було важних панів для себе приєднати дарунками. Писав до свого уряду: присилайте гроші і то багато, бо тут такі люди, котрим треба промовляти до руки та до кишені, а не до розуму. Ті подарунки будуть вдесятеро більше коштувати, як козацьке військо. Та Венеція не послухалася і грошей не присилала. До того їй вже тепер не треба було війська, бо політичний горизонт прояснився. На султанському стільці в Царгороді засів султан-бабій Ібра-гім. Турція перестала бути небезпечною, Венеція може собі сама дати раду. Королем Владиславом пани коверзували, хоч він рвався до діла, і такого дали йому прочухана, що, певно, відхочеться зачинати вдруге...