Куди там ученим людям мого простого оповідання слухати,— каже бабуся.
Бабусенька знає не лиш казок оповідати, та ще й про бувальщину,— каже знову Настя. їй страх хотілося тепер на радощах багато говорити.
Олексій прошептав:
— Я дуже люблю слухати, бо в казках міститься правда, а давнина для молодого дуже цікава.
Красовський знову не дав йому говорити.
Тепер Олексієві содло весело. Догадувався, що з ним було недобре, а тепер він оживає до нового життя.
Якраз надійшов лікар-німець, вже старший чоловік. На голові мав перуку, а одягнений був так по-чудернацьки, що Олексієві сміятися хотілось.
Побачивши Олексія при пам'яті, став махати до нього руками на привітання.
— Козак буде гезунд, шин, шин...1— мацав живчика й прикладав руку до голови.— Зер шин, кайн фібер...2
Олексій помітив, що годі буде з німцем розмовитись, бо він не знав німецької мови й заговорив до нього латиною. Німець витріщив на нього очі.
— Tu suis latini loqui? 3
Йому стало дивно. Невже ж між тими страшними козаками є люди з вищою освітою? Що за чудасія!
— Ваша милість не сподівався,— шептав Олексій,— щоб варвар знав латину, правда? А в нашому війську багато таких, що покінчили академію...
Німець, хоч і тямив, що Олексієві невільно напружувати легких говорениям, так заслухався, що не перепиняв йому. Аж Красовський звернув його увагу на те. Красовський знав добре "німецьку мову.
— Ах, ріхтіг! їх габе фергессен 4,— а звертаючись до Олексія, пояснював йому, який грізний його стан і йому невільно говорити...
1 Здоровий, прекрасно, прекрасно... (Нім.)
2 Дуже добре, без температури... (Нім.)
3 Ти вмієш говорити по-латині? (Лат.). * Справді, я забув (нім.).
Потім попрощався й вийшов. Сім'я Красовського порозходилась теж. Другої днини прийшов Красовський знову. Олексієві дуже полегшало. Красовський розповів Олексієві, що за той час сталось.
Він дуже бідкавсь над тим, що гетьман не використав доброї нагоди і не зайняв города, столиці Червоної Русі, та не прилучив її до України. Друга така нагода ледве трапиться,й знову прийдеться бідним православним томитись у лядській неволі.
Нічого, мій сину, чоловіка так болюче не діймає, як заведена надія сподіваного, котре вважалося за певне, за неминуче. Ми знали, якими силами розпоряджає гетьман під цю пору. Поки він сюди ще не прийшов, ми сподівалися лише поправлення нашої долі, а не маючи певності, чи вдасться, ми не зривалися, щоб йому допомогти ділом. Та він прийшов з великою силою і станув під мурами нашого города. Треба було лише затиснути кулак, а Львів був би не встояв, а тоді й ми були б усі станули при нім, як один муж, бо в нас усіх була одна думка: свобода! Бажав собі того й багач, і той жебрак з нашого дому вбогих. Ти бачив і сам, яке лихоліття ми тут переживали... так буде й далі...
Я чув і знаю,— шептав Олексій,— що гетьман забезпечив долю тутешніх православних у договорі...
З того нічого не вийде. Як вони не жахалися нас угнітати, коли гетьман стояв під мурами, то не жахнуться й тоді, як гетьман буде далеко на Україні. Усе остане на папері.
Гетьман боявся, щоб при здобуттю Львова не потерпіли міщани, а між ними й православні...
Не було чого боятись. Ми мешкаємо всі вкупі при церквах наших і не важко було нас забезпечити... А втім, коли б і нам прийшлося потерпіти, то така жертва варта була того, щоб коли не ми, то наші нащадки могли жити на свободі. Це не те, сину! Гетьман мав якісь інші причини, що города не брав. Я їх не знаю, та мені здається, що клич: "За віру!" — показався лише приманою без значення, пустим словом, бо де як де, але у Львові та благочестива віра аж просилась, щоб їй помогти.
Я того певний, що тепер будуть боятися угнітати православних. Будуть боятися умов гетьмана й помсти...
Красовський усміхнувся болючо.
— Тепер будуть боятися, як гетьман показав себе таким слабосилим, що не зважився взяти й того дурного курника? Ти побачиш, як вони стануть величатися, що Хмельницький не з доброї волі не взяв города, а лише лицарськість оборонців та чудеса католицьких святих не дали йому того зробити. Побачиш, що про те писатимуть, і не буде одного поляка, щоб у те не повірив.
Зле сталося. Ми всі любимо гетьмана, бо він доконав великого діла, поважаємо його, та всі почуваємо до нього сердечний жаль, що оставив, час, безпомічних, на поталу долі, коли мав спромогу помогти нам... Та що й казати! Пропало, що з воза впало... Треба нам далі терпіти, заціпивши зуби, треба зберігати нашу святу віру й нашу руську народність. Чи видержимо, чи не уляжемо латинізації і полонізації, це самому господу відомо. Та ми не поступимось, щоб нам усім покласти голови, не споганимо нашим відступством народного прапора... Ти лежи собі спокійненько й нічим не турбуйся. Подужаєш, то гетьман, певно, пришле по тебе, і поїдеш здоров до своїх рідних.
Красовський відійшов. Олексій лишився сам і попав у глибоку задуму над тим, що тепер почув. Хіба ж він того не передбачив, що так станеться? Міщани вже зневірились, і в них Хмельницький втратив колишню популярність. Як утратить її ще й у війську, то справді буде страшно... Тоді все пропаде, а другий Хмельницький не зараз появиться.
Йому так страшно стало на зболілій душі, що й жити не хотілось.
"Пощо я воскрес із мертвих? Був би не дожив такого сорому і нещастя, було б мені краще".
Чорна туга та сум насіли його бідну душу так, що аж заплакав.
На це ввійшла Настя. Вона зараз помітила, що Олексій дрижачою рукою обтирав з лиця сльози.
Чого ти плачеш, козаче? Хіба ж тобі у нас зле? Лікар казав татові, що, певно, видужаєш...
Не про себе я плакав... Моє життя ні при чому, бо я його радо віддам за Україну.
А хіба ж Україні що негоже приключилось? Навпаки. Козаки побідили, взяли окуп з города і відійшли зі славою.
Ти, панночко, своїм молодим розумом цього не розбереш...
Так навчи мене, козаче, ти людина освічена, бо ти говорив з лікарем такою чудернацькою мовою, я ні раз не розберу... Тільки... тільки не тепер, бо тобі мовчати треба...
— Колись тобі поясню...
Сум Олексія і її причепився. Вона сиділа на кріслі і мовчки мережила якесь полотенце.
Олексій заплющив очі й прикидався, що спить. Тепер поперед його очі переходили ті всі картини, які за час цілого українського повстання бачив. Ставали перед ним усі ділові люди цієї народної драми, в котрій він грав більше ролю видця, чим актора. Він перебирав у своїй уяві всіх героїв, порівнював їх з собою і придивлявся, котрий із них повів би краще народне судно до вимріяної пристані свободи, волі, самостійності України. Та кожному з них недоставало якоїсь прикмети на такого керманича. І сам Хмельницький не був таким, якого б бажав собі, не підходив зовсім до тих вимог, які він йому ставив. Що значила оця нерішучість, це вагання під Львовом? Це ж противне здоровому розумові. Стояти під —Львовом з такою велетенною силою і не взяти його? Говорять, що гетьман ішов сюди на те, щоб захопити короленят з-під Пилявців. А чи гетьман не знав, того, що їх тут уже нема, що вони втекли, рятуючи своє нужденне, знеславлене життя? То була лише демонстрація, з якої нема ніякої користі. Ляхи його сили не налякались і не будуть лякатись. Добре говорив Красовський, що вони добачають спасіння Львова в чуді святого Яна з Дуклі, в своїм геройстві, а не в добрій волі гетьмана.