Нема нікого у світі, хто знав би стільки казок, як Оле-Лукойє! На це він справді мастак!
Коли увечері діти сидять собі спокійненько за столом на своїх стільчиках, з'являється Оле-Лукойє. Він піднімається по сходах зовсім нечутно, бо йде в самих панчохах, відчиняє тихесенько двері і — фр! — бризкає дітям в очі солодке молоко —такими дрібними-дрібними бризками,— а втім, їх цілком досить для того, щоб повіки у дітей почали злипатися і вже не можна було б побачити його самого. Він підкрадається ззаду і дме їм у потилицю, а від цього голівки у дітей важніють. О, так... але це зовсім не боляче, тому що Оле-Лукойє нічого поганого не хоче зробити, а бажає діткам лише хороше. Він тільки хоче, щоб малі цілком заспокоїлися, а для цього їх треба покласти спати в ліжка. Вони тихо лежатимуть, і він зможе розповідати їм свої казки. Коли діти поснуть, Оле-Лукойє сідає на їхньому ліжку. Він дуже гарно вдягнений. На нім шовковий жупанчик, тільки не можна сказати, якого кольору, бо весь час міниться, коли Оле повертається,— вбрання то зелене, то червоне, то блакитне.
Під пахвами у нього зонтики. На одному намальовано багато-багато малюнків. Цей зонтик він розкриває над хорошими дітьми, і їм цілу ніч сняться чарівні казки. А на другому зонтику — ну, нічогісінько нема, і Оле його розкриває над неслухняними пустунами, і вони цілу ніч просплять, як колоди, і нічого цікавого не побачать уві сні.
От послухаймо, як приходив Оле-Лукойє до одного маленького хлопчика Яльмара щовечора цілий тиждень і розповідав йому казки. Аж сім казок — адже у тижні сім днів.
Понеділок
— Ну так ось,— мовив Оле-Лукойє увечері, уклавши Яльмара в ліжко.— Зараз прикрасимо кімнату!
І враз усі квіти в горщиках стали рости, зробилися високими деревами, простягли свої віти геть аж до стелі і вздовж стін, так що вся кімната перетворилася в чудову альтанку. Всі гілки вкрилися квітами, і кожна квітка була красивіша навіть за троянду, ще краще пахтіла, а коли б покуштувати,— була б солодшою за варення. Фрукти виблискували, як золото, і там ще висіли булочки, які просто тріскалися від ізюму.
Це було щось надзвичайне!
Та раптом з шухляди столу, де лежать підручники та різне шкільне приладдя Яльмара, почувся чийсь жалісний стогін.
— Що це таке? — спитав Оле-Лукойє, підійшов до столу і висунув шухлядку.
Це металася і скреготіла грифельна дошка, бо в арифметичній задачі Яльмар зробив помилку, і через це всі числа готові були розпастися, грифель, наче маленький собачка, як тільки міг стрибав та скакав на своєму шнурочку, бо хотів виправити помилку, але ж не міг цього зробити. А тут ще зарепетував і зошит Яльмара. О, це було жахливо чути! На кожній його сторінці на початку рядка стояла велика літера і поряд маленька — гарні, стрункі — це був пропис, зразок, з них треба було переписувати, але ж за ними йшли інші, вони гадали, що так само тримаються рівно і гарно, та їх написав Яльмар, і вони виходили за лінійки, наче спотикалися і майже падали.
— Подивіться, ось так ви мусите себе тримати,— казав пропис.— Отак, з легким поворотом, але бадьоро!
— Ах, ми б і раді,— відповіли літери Яльмара,— та не можемо, ми такі слабенькі!
— Тоді вас треба підправити,— сказав Оле-Лукойє.
— Ой, ні, — загомоніли літери і так враз виструнчилися, що приємно було поглянути.
— Ну, тепер нам не до казок,— мовив Оле-Лукойє,— я мушу з ними робити вправи! Раз, два! Раз, два!
І він доти командував літерами, поки вони стали рівно й бадьоро, як зразкові. Але коли Оле-Лукойє пішов, а Яльмар вранці прокинувся,— вони були такі жалюгідні, як і раніше.
Вівторок
Тільки-но Яльмар улігся в ліжко, Оле-Лукойє доторкнувся своєю чарівною спринцівкою до меблів, і всі речі в кімнаті почали одразу гомоніти та базікати, всі разом самі про себе, за винятком плювальниці, яка стояла мовчазна і сердилася на таку пиху та марнославство: тільки говорять про себе, тільки й думають про себе і зовсім не згадують про неї, що так скромно стоїть у кутку і дозволяє всім плювати в себе!
Над комодом висіла велика картина у позолоченій рамі. На ній був намальований краєвид — високі старі дерева, трава, квіти на луках над широкою рікою, що текла лісом повз чудові замки, ген-ген до моря.
Оле-Лукойє торкнувся картини своєю чарівною спринцівкою — і пташки, намальовані на картині, почали співати, дерева загойдали своїми вітами, хмарки в небі попливли, навіть видно було тіні, що потяглися від них до краєвиду.
Тоді Оле-Лукойє взяв маленького Яльмара на руки, підніс до картини і поставив просто на траву. Сонце світило на нього крізь віти дерев. Яльмар побіг до річки і сів у маленький човник, що стояв там. Човник був розмальований червоною і білою фарбами, паруси блищали сріблом. Шість лебедів у золотих коронах, з сяючими блакитними зірками на головах повезли човник повз зелені густі ліси, і дерева розповідали йому про розбійників та відьом, а квіти — про маленьких веселих ельфів і те, що самі чули від метеликів. Чудові риби з золотою та срібною лускою пливли за човном. Вони пірнали і виринали та плюскотілися у воді. Пташки — червоні, блакитні, великі й маленькі летіли двома довгими низками слідом. Комарики танцювали, а хрущі гули: "Бум, бум".
Вони всі бажали летіти за Яльмаром, і кожен мав йому розповісти якусь казку.
Справді, це була весела прогулянка під парусами!
Ліси то густішали, темнішали, то сонячне проміння освітлювало їх, і вони ставали наче чудові сади з квітами, і там височіли прекрасні палаци з мармуру та кришталю, на балконах стояли принцеси. Це все були знайомі дівчатка Яльмара, з якими він раніше грався. Вони простягали руки, і кожна в руці тримала цукрове поросятко — чудового пряничка — такого навіть у продавщиці ласощів не купити! Яльмар хапав за один кінчик, і пряничок розламувався на два шматочки. Менший шматочок лишався у принцеси, а більший — у Яльмара.
Коло кожного палацу на варті стояли маленькі принци. Вони віддавали йому честь, зводячи золоті шаблі, і кидали йому ізюм та олов'яних солдатиків — то були справжні принци!
Швидко проплив Яльмар лісами, повз міста, крізь якісь великі зали... Приплив він і в те місто, де жила його старенька няня, яка гляділа його, коли він був ще малям, і вона його дуже любила. І ось зараз Яльмар побачив її. Няня кивала йому головою, посилала рукою поцілунки і співала ту саму милу пісеньку, яку сама для нього склала: