Карлик Мусій знайшов палицю і сміливо ступив у воду. І, як тільки це учинив, десятки ложок ударило в дерев'яні тарілки; під цей супровід карлик повільно просувався по невидимій у воді стежці. І я помолився щиро й пристрасно Богові, щоб уберіг цього чоловічка, адже вірив: невинний він, а зрадлива карлиця і справді була його жінкою. Вона ж стояла спокійна й байдужа, вередливо скрививши губи й трохи похиливши набік голову; хто зна, може, вона, як кожна самиця, сподівалася, що її самець переможе і стане достойний її? Тим часом карлик занурився по груди, палицею він намацував стежку. Тоді я згадав, що в найглибшому місці, саме там, де пропав співподорожанин наш Кузьма, вода доходила нам до пахов — карлик же це місце, коли не вміє плавати, не перейде, буде йому з головою; зрештою, коли б і вмів плавати, то, зірвавшись зі стежки, чи зміг би її потім відшукати, а отже, чи матиме силу допливти до супротилежного берега?
Мусій заглиблювався все глибше й глибше і вже майже дійшов до темного кола посеред заводі, вже стриміла над водою тільки його голова, коли ж раптом та голова заверещала дико і в мент зникла. Відтак юрба, що стояла на березі, набрала повні легені повітря й гукнула в один голос:
— У-ї-ях!
І пішли по плесі кола, докотилися до берега, біля якого ми стояли, і вдарились об нього із сплеском.
Тоді карлиця впала навколішки, схопилася руками за волосся, рвонула й заволала:
— Ой Боженьку, чому ти його від мене забрав, я ж тобі за нього молилася? Він був мій чоловік! Він був мій чоловік!
І заревла болючим, трубним, тваринним гласом.
Уломні й почварні стояли із розсвіченими на страшних лицях усмішками і натхненно гатили ложками в дерев'яні тарілки.
У цей час на сході з'явилося сонце. Величезне, криваво-червоне, в оранжевому ореолі, залите кров'ю щойно вбитої ночі.
Розділ вісімнадцятий,
у якому переповідається ранкова казань Микити і про те, як він з нами бесідував
Ми повернулися на місце осідку, я був вражений до глибини душі, Павло осмутнілий, а Созонт цілком спокійний. У цей час прозвучав перший півнячий крик.
— Де вони тримають півня? — спитав Павло.
— У хатині чи на стовпі в хижі, — сказав Созонт. — Ми острів переміряли і ніде не знаходили місця для півня чи його самого. А може, це кричить півнем сам Микита?
— Жартуєш, брате? — сказав Павло. — Крик як у справжнього.
— Ніяких жартів, — поважно відрік Созонт. — Голос увіч лише від загорожі, але ніби з висоти. Людина легко наслідує півнячий крик. Коли б Микита тримав у себе справжнього півня, мав би з ним клопіт, мусив би його годувати й прибирати за ним, півень міг би вирватися на волю. Але чого не знаю, того не знаю — вірю лише твердим і вивіреним речам.
Я знову подумав: скрізь і в усьому Созонт залишається правником-вивідувачем чи розшуковцем. Бог йому такий талант уділив, і це річ конечна.
Ми лягли на устілля, бо ще було вельми рано, я ж мав цілком безсонну ніч, тож, хоча був уражений усім баченим, запав у твердий сон без сновидінь, ніби в чорну яму провалився, і вивів мене з тієї ями Созонт, розторсавши.
— Вставай, брате Михайле, — сказав. — Уломні й почварні вже йдуть на казань.
У цей час удруге заспівав півень. Голова мені паморочилася, але я скочив на ноги, і в грудях заколотилася якась сіра бовтанка, очевидно, від пережитого.
— Скажи, брате Созонте, — мовив Павло, який усе ще був смутний. — Чи з цього острова єдина стежка — через Око Прірви?
— Чому думаєш про це, брате? — спитав Созонт.
— Гадаю, нам треба звідси якнайшвидше вибиратися, — проказав Павло. — Що сподіваємося тут знайти?
Часом з Павлом ми думали однаково: це питання і я задавав собі раніше.
— Селяни переходили через Око Прірви, — мовив Созонт. — Але казали, що розбійник пробрався на острів інакше. Принаймні на цій стежці, якою ходять усі, стояла їхня сторожа. Але самі селяни іншої стежки не відають, хоч казали: віщали старі люди, начебто давніше була стежка друга. Але тією стежкою давно не ходять, бо небезпечніша цієї, знаної.
— Отже, ми цілком у волі Микитиних учнів? — спитав Павло.
— Цілком, — мовив Созонт. — Надія наша, що вони подорожніх у себе не затримують.
— Тоді треба бути обачними, — сказав зітхнувши Павло. — Бо інакше нас чекає та ж участь, що й Кузьму, і карлика.
— Радий, що ти до цього додумався, брате, — м'яко сказав Созонт. — Сьогодні запишу все, що розповідали про Микиту та його чуда, прочитаю чи дам прочитати написане учням Микитиним, і завтра рушимо в дорогу.
— Тривога мене посіла, брате, — зітхнув Павло. — Так, як це в Єремії: "Ой утробо моя, ти утробо моя — я тремчу, біль серце стискає мені, і тріпоче мені моє серце, бо вчула душа моя голос сурми".
— Смерть карлика тебе вразила, брате! — мовив Созонт. — Моє серце спокійне.
— А в тебе, брате Михайле? — спитав Павло стурбовано.
— Те саме, що і в тебе. Коти в душі скребочуть.
— Тоді хай допоможе вам казань святого Микити, — сказав Созонт, і на обличчі його з'явилася звісна нам півусмішка. — Пора вже йти!
І він упевнено рушив на стежку.
Довкола загорожі було вже повно уломних та почварних, але тільки чоловіки. Вони розступилися перед нами, і ми підійшли до воріт, біля яких стояв Георгій, решта учнів збилася гуртом біля загорожі, звівши голови до хижі на стовпах. Двері там й бічні заслони були підняті — ми бачили в просвіт Микиту, який стояв спиною, вряди-годи зводячи руки — молився. Ми привіталися до Георгія, проказавши славу Христу, він чемно відповів і розхилив перед нами ворота, запрошуючи ввійти.
— Ставайте позад учнів святого, — тихо сказав, що ми й учинили.
Микита став у проймі дверей, і ми уперше побачили його явно на світлі. Був у брудному, подертому хітоні, крізь дірки прогляда худе, аж чорне, тіло. Ноги босі і також майже чорні, лице й голова заросли буйним волоссям, більше сивим, як чорним, було воно скуйовджене і збите в ковтуни, бо ніколи не розчісувалося. Очі, глибоко загнані між те волосся, жаріли вогнем, ніс — широкий і плескатий.
— Знаю, що сьогодні сталося, — мовив Микита сильним, хоч і хрипким голосом. — Тому скажу сьогодні казань про любов.
Любов подвійна є: Христова і людська, до Бога і до речей чи до плоті — ці дві з'єднатися не можуть, діти мої, за словом Господнім: "Ніхто двом панам служити не може, бо одного буде любити, а другого занехаїть" або за Апостолом: "Любов плотська — ворожнеча для Бога". Любов до речей — це корисливість, любов до плоті — це похітливість. Отож ненавидьте плотську любов, як і себе, і світ, і речі його, інакше Бога не утримаєте, не збережете і не знайдете. Плотолюбці своєю любов'ю Бога ненавидять, а де є ненависть, ворожнеча там пробуває; світолюбці Бога також ненавидять, бо світ — це утілення диявола, від якого треба тікати і ненавидіти якого треба. Красолюбці Бога ненавидять, бо краса є одежею тліні, а де тлінь — там мерзота. Хто плоть любить, од Божих заповідей віддаляється, хто ж люблений є Богом, мусить відректися світу, краси, майна, речей, дому, родини, батька й матері, дітей своїх, а в першу чергу жінки — посудини дияволової, бо, плодячи дітей, ви погній творите, а не до Бога наближаєтеся. Бог хоче не життя світові, а смерті, отож смерть любіть, смерть плекайте і вчіться однієї науки — науки красно вмерти. Є ж бо смерть від Бога як покара нам і початок суду над нами, тими, що душу зітлили, а є смерть у Бозі, яка несе нам радість, звільнення від тлінного в собі, тіла гнилого, і вихід у вічну радість та щастя, бо така душа тільки радується, яка приступає до Бога. Отож умирайте, діти мої, вмирайте в Бозі, і нехай світ гнилий і проклятий навіки помре, тоді повернеться людина, вигнана із раю, тобто з вічного у тимчасове й тлінне, із царства гниття у царство нетлінне, те, звідки була вигнана. Отож хто повертається до світу, як пес на свої блювотини, наругу чинить Богу, який розіп'явся за нас, показуючи людям істинний шлях у смерть й подаючи науку вмирання, щоб нам співрозпинатися разом із ним. Бо тільки хто із ним співстраждає, хто прийняв його науку як умерти, хто вибрав смерть, відкинувши принади світу, той із ним возцариться — в ньому життя наше, він є похвала наша, він є голова наша, для нього вмерти — знахідка і щастя. Отож умирайте для світу щогодини, щоднини, щомісяця і щороку — оце і є дорога до Бога, а смерть — провідниця до нього. І як не можна без провідника пройти через Око Прірви, так не можна без смерті дістатися до Бога, який нас чекає і від нас одного сподівається, щоб ми ступили на цю стежку, тобто пішли у смерть зі смертю, прокляли світ і все блискуче у ньому і так утекли від предковічного людського первогріха. Смерть любіть, діти мої, не життя, не думайте, як вижити й напоїти своє тіло, бо воно вам ворог, а смерть — благодійниця ваша, коли є провідником вашим по вузькій стежці через Око Прірви, бо той, хто любить світ, а не Бога, пожирається тим Оком і ніколи на обітований берег не перейде. Пожирає, діти мої, його звір дивний, небачений, рогатий, зубатий, ротатий, пожирає із тлінним тілом та ущербним духом — цієї смерті стережіться й уникайте, бо вона у Прірву веде, а не на Спасенний Берег, де вас чекає з ангелами й архангелами, і з праведними та святими Господь наш великий, який любить лише тих, хто проклинає цей безумний і жахкий світ, Прірву, де і сонце — тьма, і при місяці — пагуба. Коли ж тут уподобимося бідності, смиренню навчимося і послушанню, і співстражданню Богові і коли відійдемо від світу цього, у славі й царстві його будемо, бо не можна трудитися на Бога й мамону, і чим хто переймається, на того й працювати буде. Коли ж до Бога любов'ю переможені ми є, Божі робітники ми є, від нього-бо мед приймаємо у вічному житті. Коли ж віддамося голосу плоті й корисливості, плоть же дамо пристрастям, пристрасті кинуть нас злоначальнику-ворогу, із ним буде мзда вічна тим, що в геєні йому працюватимуть. Амінь!