І я впокорився. Вибралися ми на стежку і, сторожко при слухаючись, рушили до загорожі біля стовпа. Стояла навколо тиша. Біля самої загорожі бовваніла світла постать, і ми сховалися за стовбурами. Чекати довго не довелося: на стежці почулися легкі кроки. За мить вигулькнула жіноча постать — була то Марта. Пішла просто до охоронця воріт, місяць обливав їхню полотняну одежу, тож обох було добре видно. Щось поміж себе пошепотілися — Марта подалася через двір до хатини. В хатині світилося, але віконні засувки були зачинені.
Розхилилися двері, струмінь світла впав на землю.
Марта зайшла, двері зачинилися.
Ми вже хотіли податися вздовж загорожі, щоб наблизитися до хатини, коли побачили, що зі стовпа на драбині хтось спускається. Чоловік був у такій же хламиді, він підійшов до воротного — місяць освітив пелехате лице. От же, це був сам Микита. Щось перемовилися з воротним, і Микита майже побіг до найближчих дерев, тобто майже туди, де заховалися ми. Закоцюбли, притулившись щільно до стовбурів, — я злякався, що Микита нас викрив. Але той присів зовсім близько біля нас під кущем, і ми почули звуки, які видає людина, коли справляє велику природну потребу. Потім Микита підхопився й подався назад до воріт.
— Закопай! — почули ми хрипкий голос.
Воротний узяв з-за воріт лопату й пішов до куща. Микита тим часом подався до хатини. Відчинилися двері, світло яскраво освітило пелехату голову й полотняну одежу.
Воротний біля куща орудував лопатою. Потім пішов до воріт і відніс лопату до хатини. Ми використали цей момент і, скрадаючись по затінню, подалися вздовж загорожі до хатини. Упали на землю, бо з хижі вийшов воротний і знову подався до вийстя із загорожі. Коли ж він став на своєму місці, поповзли далі. Хатина стояла майже біля загорожі, але побачити чи почути, що в ній робилося, було годі. Неясно чулися голоси. Ми лежали досить довго, аж знову відчинилися двері, вийшла Марта, рушила до воріт, перемовилася з воротним й подалася стежкою назад до жіночого табору. По тому вийшов Микита, також підійшов до воротного, а потому поліз драбиною на стовпа. Невдовзі з'явився один із Микитиних учнів, здається Євагрій, і змінив вартового. Світло в хатині якийсь час світилося, а зрештою й погасло. Більше тут нічого не могло відбутися, і ми відповзли до дерев, а звідсіля подалися до місця своєї ночівлі.
— Чи вони там вечеряли? — спитав я.
— Звісно, — мовив Созонт. — Не відаю, чи помітив, брате Михайле, що всі ті історії, якими нас бавили, також книжні.
– І про болотяного вовка?
— У житії Симеона Стовпника — не вовк, а пард.
— А Олена Пулявська з чоловіком?
– І те все звідти, тільки без горошини. Горошина — це з казок людських — про Котигорошка.
— Отже, пристосували книжні оповіді до тутешнього життя?
— Саме так, — мовив Созонт і тихо засміявся. — А тепер спимо.
Але я заснути не міг. Мені чомусь здалося, що Созонтова радість не зовсім добротлива, більше того, певною мірою лиха. Подумалося, що диякон нагадує мисливця, який женеться за звіром не тому, що його змушує до цього голод, тобто потреба тіла, конечна для людини, і не тому, що цей звір хоче його загризти або чинить йому якусь шкоду й прикрості, — жене мисливця пристрасть того звіра загнати і знищити, адже звір має силу меншу за силу його. Відтак жене мисливця захоплення ловця, а це значить — убивці, і немає йому діла, що пізнає при цьому гонений ним звір. Під цю хвилю я повторив подумки слова Павла про те, що дії цих людей, між яких потрапили, можна зрозуміти не лише з осудного, а з доброчинного боку. Так, вони творять байку життя; як кожна байка, вона не цілком істинна, але треба зважати й на те, що й сама байка починає творити їх, тобто, створивши байку життя, вони починають жити не за своєю волею, а так, як велить чинити їм вона. Піднялися на чин вищий можливостей людської природи, отже, вигаданий, адже людина вище за себе скочити не може, відтак потрапили у сильці, які самі ж розставили, рова, якого самі викопали, тобто змушені перетворитись у книжників та фарисеїв, котрі говорять одне, а роблять інше. І це стало їхнім про кляттям, бо чудово віддають: суперечать Божій волі і людському, визначеному Господом, призначенню, а це значить, що Бог, якому віддали себе на службу, їх не помилує, а вкине в Око Прірви, отже, тим самим почали творити самі собі пекло. Втікаючи від Ока Прірви — світу цього, — стали творцями нового Ока Прірви й почали йому служити, як язичницькому ідолу, ревно того ідола охороняючи і стоячи біля нього, як пси на прив'язі. Але цим вони себе прирекли, бо відають, що Ока Прірви, ними створене, пожере рано чи пізно їх самих. Диякон Созонт добре це розпізнав і зрозумів, але він не бажав цим людям співчувати, а отже, не прагнув їх спасти. Був захоплений ловами, мчав за ними з роздути ми ніздрями, радів, що збагнув їхню облудність, викрив її і готовий щохвилини всадити в свою жертву уявного ножа чи списа; отже, викриваючи зло, сам пробував у злі, а це значить — в Оці Прірви, тобто сам ставав приречений, хоч був переконаний, що його байка про власну істинну судотворність таки істинна, отже, вивів себе вище призначеного людині. Саме це мене й жахнуло.
Було мені від цих думок тривожно й печально на душі, бо вже знав: ця мандрівка не вилікує моєї душевної немочі і не наповнить тіла вогнем, яким горів, коли творив Пересопницьке Євангеліє, і то з простої причини: щоб палити в собі високе духовне вогнище, треба мати цільність душі, а вона в мене розколена, ніби глек. Біда моя в тому, що я почав боятися облудності творчого знесення, а отже, до знесення ставав нездатний. Через це подумалося мені: чим би була людина, коли б відмовилася від творення байок? Чи могла б відтак знестися вище худобини, чи пізнала б Господа, коли навіть її Господь часто також одна із її байок. Адже творення байок — це також творення, все ж народжене має жити і вимагає живлення. Суть, очевидно, в тому: як вона живе і чи, виходячи за межі свого призначення, добротворить? Коли ж не добротворить, то чи варта признання, а коли добротворить, чи істинне її добротворення? І як пізнати мірило добротворення, щоб мати остереження і не створювати в цьому світі очей прірви? Саме тут і потрібен нам, подумав я, Господь. Не вигаданий і намислений, а той, котрий твердо нас по своїй вузькій путі проведе. Отже, його непотрібно умостроїти, а пізнавати ясною, відкритою душею. Тоді він і знайде в нас посудину, аби покласти в неї часточку своєї таїни. Але посудина душі для того має бути приготована. І я спогадав: немає істинної й неістинної віри, залежної від обрядів та служб, тобто гри в цю віру: чи східна вона, чи західна, чи в сектах, хоч би таких, як ці симеоніди, чи навіть магометанська, чи будь-яка інша, має значення тільки віра й невіра, бо кожна віра істинна, а невіра — неправдива; має значення лишень ота таїна, котра є чи її нема в людській душі. Я знав, що ці думки не швидко зважуся проголосити, бо ті, для яких віра — гра в обряди, прокленуть мене і зневажать, але в ту ніч вони, ці помисли, в мені проросли, і я був переконаний, що не було в них лихоносності, бо на терпимості засновувалися, а лихоносність з'являється там, де вершить нетерпимість.