— Кидаєте з тягарем чи просто так? — спитав Созонт.
— Просто так, — мовив Теодорит.
– І ніколи трупи не спливають?
— Не було такого й разу, — сказав Антоній. — Гадаю, що в Оці Прірви живе якийсь дивний водяний звір, його бачив тільки раз Никифор. Розкажи, Никифоре.
Никифор мав кругле, трохи розкосе обличчя, приплюснутого носа й повні губи. Він оповів, що якось вийшов до Ока Прірви, гуляючи й розмірковуючи про діла Господні, спинився на березі замислений, і тут раптом збурилася вода й на поверхню випливла кругла спина з роговими плавниками. Це тривало, однак, тільки мить, спина зникла, озером пішли кола, а згодом усе заспокоїлося.
— А я вважаю, — сказав Теодорит, — що в Оці Прірви живе вилікуваний святий Микитою вуж-полоз.
— Як бачиш, — сказав, усміхнувшись, Антоній, — ми й самі того добре не знаємо.
— Коли набираєте воду з озера, — спитав Созонт, — чи не нападав на вас звір?
— Знаючи по звіра чи змія, воду набираємо самі. Але ні разу на нас не напав, — мовив Антоній. — Чи всі у вас запитання?
— Ще одне, — прорік Созонт. — Чи не каратимуть карлика за те, що усякого наговорив?
Микитині учні здивовано перезирнулися.
— Чого б мали його карати? — мовив Антоній. — Брат Теодорит зголосив, що все ним повідане правда.
— Але нас непокоїть у цьому карлику інше, — проказав Теодорит. — Сестра Марта звістила, що він крутиться довкола жіночого табору і підкликає до себе одну карлицю. Блуд же у нас суворо засуджується — не може бути місця похотям у святому місці.
— Коли він зогрішить, як його покараєте? — спитав Созонт.
— Спробуємо напоумити, — сказав Антоній. — Можете й ви його застерегти, як познайомлені.
— Поки йде залицяння, його не чіпатимуть. Кара прийде тоді, коли блуд звершиться.
— Хто і як каратиме? — спитав Созонт.
— Сам себе, — мовив Теодорит. — З острова має піти геть, тобто пущений буде перейти Око Прірви. Коли перейде, його щастя, коли, ж ні, прийме покару. Каратимемо не ми, а Господь.
— Ваші слова чіткі і все роз'яснюють, — сказав Созонт. — Не маю жодних підстав вам не вірити.
— Тоді перейдімо до того, ради чого прийшли, — сказав Антоній. — А прийшли оповісти тобі, брате Созонте, для писання твого, що знаємо про святого Микиту. Чи записуватимеш, чи візьмеш у пам'ять?
— Все досі оповіджене записую, — сказав Созонт, вий маючи оправлену в шкіру книжицю, — хоч не все почуте записати встиг. Прочитати вам?
— Ні, — мовив Антоній. — Перекажи тобою освоєне.
— Гаразд, — озвався Созонт. — Про дитинство та юність у Черняхові, про пробуття в Жидачівському монастирі, про життя в криниці і на горі, про відхід на цей острів і стояння на стовпі — це житійні теми, вони в мене записані. Тепер про чуда: про спитування, про підступ диявола, про матір святого Катерину, про здобуття солодкої води з болота; про жінку, що випила з водою змію, про змія-полоза, який поранив собі око; про лань, яку вбили паломники, — тут ще не все мною записане. Сам я був свідком двох чуд: загибель нашого співподорожанина Кузьми, який не виявив віри у святого Микиту; смерть, а перед цим розкаяння розбійника; пророцтва святого про голод та моровицю й сарану. Оце і все.
Микитині учні слухали перелік з посиленою увагою.
— Теми розклав ти добре, але недостатньо, — сказав Теодорит, — бо знаєш не все. Отже, коли твоя згода, розпалимо тут, біля вас, вогонь, і хай кожен із учнів святого, окрім мене — я своє оповів, — розкаже по одному чуду святого Микити. Тоді звіримо, чи не залишилося чогось незаписаного, — матимеш змогу упевнитись, що своє послушання виконав. Хто тобі його давав?
— Уже казав: святі отці київські. Маю намір, переписавши Києво-Печерського патерика у Касіяновому відписі, докласти сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві на нашій землі. Для цього я й мандрую й турбую розпитами людей.
— Боговгодне діло чиниш, — сказав Теодорит, — ми раді тобі допомогти.
Усі кинулися збирати хмиз, і через певний час запалало вогнище. Ми розсілися довкола, хто як міг, і почалися оповідки.
Антоній розповів про одного жовніра із оружного супроводу князя Костянтина Острозького, який привів до святого, власне, приніс на плечах, був-бо велетенського зросту й вельми потужний, свого розслабленого брата. Жовніра того звали Спиридоном Чайкою, і він молив святого про зцілення брата. Преподобний же відрікався, бо не бажає зцілювати тілесних недугів, а тільки духовні. Тоді Спиридон Чайка заявив, що хвороба його брата не тілесна, а духовна, бо батьки їхні на старість були спокушені бісом і перейшли в аріянську єресь, через це він гадає, що брат постраджав через батьківські гріхи, в яких обидва родичі пробували. Тоді святий звелів принести розслабленого до стовпа й запитав:
— Чи відрікаєшся злочестя батьків своїх? Той відрікся, тоді знову запитав блаженний:
— Чи віруєш в Отця, і Сина, і Святого Духа? Розслаблений потвердив і це. Відтак блаженний наказав:
— Тепер устань. Тебе сюди брат приніс, а ти матимеш стільки сили, що понесеш брата…
Відблиски вогню грали на обличчях, усі слухали з великою увагою. Ззаду почувся тріск, і з сутінків кущів почали виходити уломні та почварні й німо застигали, як вирубані з дерева людські подобенства, але майстер, що їх рубав, мав схиблений ґуст. Але, дивлячись на ці завмерлі в сутінках почвари, я раптом зрозумів те, що раніше відчував, але не міг сказати чи висловити, хоч, може, й дивно звучить ця думка: краса живе в ладному, гармонійно влаштованому, і чим ліпше й погідніше влаштовано образ, тим більша краса. Коли творив малюнки, хоч би євангелістів, у Пересопницькому Євангелії, я грав білим, синім, жовтим, червоним і зеленим, тобто чистими барвами, і сплітав орнаменти, постаті, зображення гір чи будинків у сув'язь чудово зв'язаних і сплетених ліній, де не було нічого зайвого, а відтак суперечного і де все свідчило про вічну істину, яка і є вічною красою. Тепер же, дивлячись на ці завмерлі, майже розчинені в сутінку, але незвичайно освітлені від багаття постаті почвар, я подумав, що красу можна шукати і знайти не тільки в юному, гарному, чистому, досконалому, гармонійно з'єднаному, але і в старому, зруйнованому, потворному, зламаному, дисгармонійному — і то не буде знівечена тінь чи противага краси, то буде її несподіваний різновид. Чи не для того, подумав я, Господь посилає у світ не тільки здорових, ладних, повних краси й сили, повнокровних, гарних, але й почварних, скривлених, хворих, без ладності, кволих, негарних, уломних — все це необхідно, щоб збагнути неодновимірність світу, а це, отже, дає особливо поглиблене його пізнання. Думав про те, а вухо моє слухало закінчення притчі, яку розповідав Антоній: на плечах брата сидів величезний Спиридон Чайка, дебелий тілом, і юнак ніс його, ніби той Спиридон випханий був соломою, не важким м'ясивом та кістками, отже, в його немочі знайшлася сила, яка чимось нагадує красу почварних, бо у безсиллі часто виникає міць, а сила тлиться, як тканина від молі. Чи було то чудо, чи ні для мене відтак не має великого значення, я зчудувався на досконалість самої притчі, яка таїла в собі двояко бачену істину. Сам же Спиридон, оповідав Антоній, перебрався на братових плечах через усе болото, тримаючи в руці письмено від святого до батьків їхніх, і батьки їхні, прочитавши листа отого, засоромилися й покаялися, вигнали з маєтку свого аріян і побудували там нову церкву.