Рветься—і немає з ночі втоми! —
в браму каменя важкого...
звідки? звідки свічністю знайомий,
мов з ікон порив: до чого?
В грохоті віконниць брязнуть шиби
від грози —то вал найдужчий.
І в моєму світі вікна вибив
напад: сліплений з недружби.
Вже півнеба з огнищами маків;
росний смуток чи притишить?...
і в моєму—двері відмикати,
в згір'ї! з голосів невтішних.
Мучить груди, через ребра рветься
неспинимо крик, від спраги.
А снага, вулканові ровесна,
просить: воля, всюди гнана.
Буря, мов жемчуг луски в рибини,
пада й сіється яскринню.
Будеш, серце, проти тьми, любити
скибку світоча осінню.
Ніч—безумна! стань і стережися;
маревні стовпи по морю.
Посвітися, зірко, крихто житня —
в кров: при мороці старому.
24.VIII.65
ПОРЯТУНОК
Від узгір'я тонкорукий кущик
обізвався білотою.
Ні негода впівночі не скрутить;
чи—як він, до дня достою?
Здіймуться вали пожеж небесних,
плотик місяця женучи.
Враз: галузками душі простертись,
та—до сонця в тихі учні...
та від нього брати на обриві
приступець найнедорожчий —
тільки й місця: молитвам! добрівши
з вихору—в старій сорочці.
Часом душу втишити зболілу
просфоркою сяйва в морі,
та щодня читати з небосхилу
вголос тропарі соборні.
25.VIII.65
СЕРПНЕВИЙ РОЗСВІТ
Глибні води в сутіні могильній:
чи з пожеж?—обвал домчали.
І тонкий, між хмарами, малинник
розбудив холми піщані.
З нього виогнено виноградний
обрис ягоди в завісі.
Чайки ж: наче скарга—їхня радість,
покричали, в тінь сивівши.
Розгорілося! —так питво повнить
ківшик на війковий обсяг:
питво, дозріваючи в червоність,
пломенями одяглося.
А прийшло дочасно: між димизну,
де в крайнебо ниті стелить.
Скоро всесвітам згори розкинув
сокіл знову—крилля теплі.
Розсіває з серця сто потоків
яснотою в бризних присках.
Стежку моря в чорнобривці топить:
найсліпучіша стремтиться.
При вікні, чи вранці хто спогляне—
розсвіти біловінечні?..
Тільки квітове—зірке, світчане
братнє око! читний ченчик.
І перебирає пінні грозки,
мимо паль при мості бігши:
течія—з вербен пилок прозорить,
де в розливі найлюбіші.
25.VIII.65
ПОДВОЄННЯ НЕГОДИ
Сивокоса хмара хустку в пальцях
близить, викроснивши з льону...
сонцевій сльозині, що припала
на повіках: про неволю.
Глиб поміниться в залізну чорність,
звідки жнець покоси звалить.
А про звіт приклонена пророчить
книга сяйва до незважних.
Виорано борозни! до кручі—
спаляться в біді серпневій...
аж круживши, розпач перемучить
хустку, мов огонь при вежі.
Проминули гайворони в мряці;
скойки зсипано, як листя.
Думо вбога! чи ковчег приймати
буде південь, що стомився?
Голубійся, айстро, вся росиста,
не окрадена в нещасті.
Ти—жива! і діждемо з крайсвіття—
на подвір'ї знак хрещатий.
26,27.VIII.65
1
Котить океан,— соснова гілка,—
крізь негоду з тьми скрушився...
скоро! скоро; хто тебе покликав,
службо некайданця щира?
Виведено сиві леви з нетрів
бризно гривами кипіти:
вдарять—і на скелі враз обдерти
зелень! як шиття в копитник.
Хто посурмить вісними військами,
беручи твердиню з бігу?...
Там і камені, всі неласкаві,
в кров оббризкуються блідну.
Враз, окрилений, над сірі списи,
зорями прозорювавши,
взявся з блиску мальвами сліпити;
голос—від органів кращий.
26.VIII.65
II
Посуд моря ллється! звук зелений
коливає взір і зносить.
А в душі чаїний часто лемент—
над печаль туманів косих.
Та вино надія малинове
розкриває в крузі-чуді.
При холмі пломінний часословець
прочитати всім доручить.
І насичує з іскрин потужність—
правду, для сердець! надхідну:
зводячи в безодні збір довкружний,
мов з пожежиного сліду.
А на джерело життя, над нею,
вже і зглянути несила:
бо зверхсвітле! білістю всією —
стрічний самоцвіт розвився.
Роси скорбі з надбережжя сточить,
і тумани: в сивих свитах.
Він і райдужину дум пророчих
скринями в ромен розсипав.
27.VIII.65
ПЕРЕХІД НЕГОДИ
Борониться з моря! проз віконня,
вбризкає: мов стріхи сірі—
в зводах, де оселя василькова,
і відкрито піч просвирні.
Крівля вшита в околот сивастий—
низько: над світами пройде,
жердками спромінена! і стати
громові в гніздо голодне...
Та згрозиться: найпінкіше пір'я
здерти з бурунів напрасних.
Виснучи, глухий і дощ поширшав
на схід-небо! прясти в краплі.
Навіть і крізь крукове гордів'я,
погромаджене з грозою,—
сніп небесний сипати підвівся
біло: в течію розорну.
І напроти дужка семиясна
мовчки меви повідомить.
Хоч і подих бурі не минався—
через верби в косах довгих.
Движеться, мов сто каплиць при небі:
з крейди вибілено жеврій...
і навік відізветься, над безвість,
з голуб'ятні зліт блаженний.
28.VIII.65
РОЗБИТТЯ
Біля моря змерхлого, на ямах,
січений ножами сонця:
корабля кістяк! руїна рамна,
серед камінців присохла.
Сосни щогольні на соломину
строщено: не гризли звірі.
Вал, обпінивши, на брили скинув
зламки рудуватосірі.
Хтось величився про ствір деревній! —
так і наша кожна вдача:
на гордині всі вітрила вдержить,
а в смиренності ледача.
Кораблі пихи розбиті будуть
різнорізні всі без решток—
аж навіки з серця! в хвилях суду,
що жаріє надбережно.
Небо і земля; між ними—море:
невидиме, настигає.
Вщерть обливши, стане, мов хоромне,
семицвіттями невгасне.
І тобі спрозорену могилу
невелично проминати:
від біди риданнями незглибну,
зельну—як цвітинник м'яти.
ДЕРЕВА: ПІСЛЯ ЗЛИВИ